Чтение онлайн

Утім, « тужливе й мелянхолійне» у поетці перемагає її псевдореволюційні потуги, висвітлюючи природну лагідну вдачу:

Сумніви поетки щодо « життєвих колізій» та участи у них також зауважував І. Франко в рецензії на першу збірку X. Алчевської «Туга за сонцем» (1907 p.), пишучи: « На жаль, авторка, мабуть, не знає і не читала, що та вічна гармонія природи здебільшого — сама жорстока боротьба за існування, в якій ніщо не служить красі, а навпаки, краса звичайно служить приманою далеко неестетичних цілей розплоджування або паразитизму».

На цей період (1905—1907 pp.) припадають зустрічі, надзвичайно важливі для подальшого розвитку особистости X. Алчевської. Спілкуванню з І. Франком передували публікації Христі у «Літературно-науковому віснику», де той був редактором літературного відділу. А року 1906-го, виїхавши на місяць у Карпати, а також провівши літо в стосунках з Михайлом Павликом, «дідусем-радикалом», та галицьким молодечим осередком, що вирішив встановити зв’язок з «молоддю вкраїнською», X. Алчевська нарешті завітала до Львова, де зустрілася з І. Франком. « Дуже чемний, стриманий, уже літній, але з уважними блакитними очима і ще не білим, а злегка рудим волоссям… Майже весь час він слухав, що ми йому з мамою говорили, і зрідка тільки розпитував про освіту мас на Вкраїні та наші враження з російського життя», — згадувала поетка.

Закінчився «патріотичний» період для X. Алчевської не дуже вдалим початком спілкування з критикою, пов’язаним із виходом у видавництві Ситіна в Москві її першої книжки «Туга за сонцем». Ця збірка викликала «цілу бурю нападів на мене за недостиглість моєї творчости», — згадувала поетка. Вірші про кохання з цієї збірки відомий критик С. Єфремов визначив як еротичні, тим самим викликавши полеміку з І. Франком У тій рецензії І. Франко подає майбутнім читачам портрет авторки й зазначає, що « від цій збірки пахне молодістю, жіночою ґрацією та несвідомою кокетерією…»

Христя Алчевська. 1910-ті роки

У подальших збірках X. Алчевської початку 1910-их років тема кохання набуває природних рис, позбавляється « кокетерію» та вигаданих страждань від нещасливого кохання. Подекуди з'являються проблиски громадянської лірики, лишається незабутнім учителем І. Франко:

Зрозуміло, що клясичні намагання поєднати ліричний світ поета з побутовими реаліями, висвітливши його у складній системі особистих почувань як створіння соціяльне — знайшло відображення також у поезіях X. Алчевської. Але всі вони мають декляративний характер з наївним патосом вкупі, окрім тих віршів, де всі ці засоби спрямовані на самовизначення авторки суто в мистецтві Слова. « Про своє замилування до літератури і до писання прози чи поезії вона мало говорила, і я відгадала, що „писання“ жи поезія — це не було в неї якогось роду „мольбою“, що не надавалася до буденщини», — значила про свою подругу О. Кобилянська.

Протягом середини 1910-их років аж до року 1917-го (збірка «Пробудження») у писаннях X. Алчевської вільно зауважити пошук гармонії у довколишньому житті з наївним бажанням жінки-інтеліґентки збагнути власну ролю в суспільстві:

Таким чином, до перших « подихів свободи» X. Алчевська встигла видати десять поетичних збірок, найбільш цікавою з яких була «Моєму краю» (1914 р.) з віршами-присвятами Т. Шевченкові, І. Франку й у якій знову проявляється хистка «патріотична» позиція авторки, зокрема у віршах «Пісня полонеників» і «В добу страждань»:

« Раби… раби… раби… / Невільники закуті. / Без слова, без меча, / без долі, без богів…», — зверталася розчулена поетка до полонених «братів-галичан», і чуття це було народжене, знов-таки, лише « артистичною» вдачею X. Алчевської, яка час від часу кидалась у вир суспільно-політичного життя. До цих настроїв підпадає також її збудження подіями Першої світової війни, коли « свідомим людям» треба було « край щось робити», от лишень ніхто не знав, що ж саме. Такими ж непевними, але на вигляд дуже патріотичними, були зустрічі X. Алчевської з вищезгаданими полоненими, з якими вона спілкувалась, нічого краще не придумавши, « як тільки бігати по евакопунктах та питати, де тут земляки, і роздавати їм українську белетристику, тютюн та папір для листків, за що мене російське військове начальство не раз хотіло арештувати».

Загалом життя X. Алчевської минало в цих суперечках між власним прагненням самотности в мистецтві та індивідуальним, творчим вдосконалення і неусвідомленим бажанням бути « серед народу»: « А ми? — гукала поетка до громади. — І ще одно спричиняється болючости далекої більшости наших питань в порівнянні з питанням наших сусідів: це що ми маємо невеличку в собі рису — нахил думати надто індивідуалістично там, де зі своїм „я“ повинно б сховатися, і це на тім полі, де потрібно єднання, єднання й єднання!».

Щодо проблеми колективізму, яка повстає зі споконвічного питання « соціяльної придатности» митця (« Ви думали — поет ні за холодну воду, сидить собі поет пописує „стишка“»… (Л. Костенко), а також майже примусового (в особистому пляні) рівняння на « наших сусідів», чи пак « старшого брата», цікаво зіставити ці погляди X. Алчевської з історичним підтвердженням її інтуїтивної правоти у вченого М. Костомарова, про котрого вона розповідає, зокрема, у статті «З поля 2-х письменств».

Так, описуючи рідну літературу, яка « з перших кроків вигідно одріжняється своїм народнім духом від творчости великоруської», М. Костомаров напрочуд чітко визначає типові риси несхожости двох культур. Тож у нього у соціяльній сфері українцям притаманне « висування насамперед інтересів кожної окремої людини та її свободи (індивідуалізм)», натомість « великороси дбають про гегемонію інтересів загалу над інтересами кожної окремої особи».

І все ж таки, посилаючись на інтуїтивне, природне розуміння X. Алчевською своєї ролі в національному житті, не вільно наполягати на його свідомому забарвленні. Її щиросердні поезії того часу — це « лише пісні, де бракне всім любови», себто лірична інтерпретація далеких ідей її великих вчителів: І Франка, Г. Хоткевича, які набували в той час нової сили. « Мене за останній час „хід історії“ б’є, мов обухом по голові. Та що маю робити?.. Змагаюся ставитися поверховніш до всього й шукаю природи», — визнавала поетка.