Чтение онлайн

Михайль Семенко

Наразі твердження про те, що «здалеку видніше», видається помилковим. Видніше — тільки у загальних рисах, в яких у відповідних книжках про футуризм вам коротко розкажуть М. Сулима і Г. Черниш. Індивідуальні подробиці стираються, меншають і стають невловними. Їх вільніше надибати скоріше у безпристрасного А. Крусанова в його «Російському аванґарді» суто хронікального кшталту, а в Україні допіру не випадало. По-свій намагався виправити наські « перегини на місцях» американський дослідник О. Ільницький у власній монографії «Український футуризм (1914—1930)». « З цієї праці навмисно усунено порівняльні екскурси, — одразу визначається він, — з тих міркувань, що спочатку варто пізнати явище, аби належно приміряти його до інших». Словом, застарілою «діялектикою» тут не пахне. Новочасною «семіотикою», до речі, також. Натомість маємо патріотичну зміну оптики, яка сприяє дослідницькій короткозорості. Це коли повсякденне життя в літературі складається не в біографію, але в автобіографічний міт.

Адже які, спитаймося, опорні символічні смисли, що їх варто було б актуалізувати для нинішнього читача — аби дати уявлення про структурно-семіотичну природу радянського письменства — існували в українському футуризмі?

Аналізуючи розхристаність розглядуваного «революційного» дискурсу, в якому М. Семенко, як значив тогочасний критик, «організує цілу „футуристичну банду“ з колишнього символіста Слісаренка, мрійного Миколи Терещенка, молоденького і задерикуватого Шкурупія, „нервово-розпатланого“ Шпола й кого там іще», навіть не варто влаштовувати постструктуралістський бенкет і роздивлятися на кашу в мисці і голові сусіди, чого так остерігається О. Ільницький. Мовляв, укрфутуризм виводять з русмату, польської офензиви й румунської сиґуранци проклятої. Виявляється, тому сприяли наші «бандити» з українських футуропрерій! « Ознаки національного в мистецтві — ознаки його примітивности», — вигукував бойовий клич голоштанних каманчів їхній ватажок М. Семенко, джиґітуючи на конику маніфестативного фіґлярства і навсібіч вимахуючи маяковським томаґавком запозичених ідей. Міг би когось і зачепити по кумполу!

Український футуризм взагалі — небезпечний оксюморон. Насамперед для «зачепленої» літнауки. Адже наразі ми маємо справу не з семантичним наповненням виразу («футуризм»), а з його безтілесною аурою («український»), яка лише надає йому особливого, екзотичного мерехтіння. Український? Футуризм? « Ніхто не заперечить, що ми кормимося літературою Москви», — значив В. Поліщук у 1920-му. Втім, не можна ж було в один віз впрягати « коня і трепетную лань — Маяковського і Сєвєряніна», — докоряв Ю. Меженко укр-футуристам ще в 1919-му. Мовляв, беручись за наслідування добрих зразків, ми не помічаємо, як нам бракує традиції.

Згадувана аура відбивала не стан сенсовости, а якраз навпаки — безсенсовість «національної» порожнечі: комункульт, комкосмос… Адже футуризм (в італійців з французами) — це повстання проти традиції, як зауважував вищеподаний Меженко, « а коли свого ворога немає, то вся бійка і все повстаннє бере форми тільки гармидеру». Хоч на тодішніх слобідських теренах це й називається натхненням: нещадно обкрадати В. Маяковського, перелицьовуючи його «Как делать стихи» на «Як будується оповідання» М. Йогансена, по-фройдистськи витісняючи по тому власні комплекси більярдними дуелями з « горланом-главарем». Щоправда, як згадує російський імажиніст І. Грузинов, його колеґа С. Єсєнін не без успіху виконував таку частівку: « Ой, сыпь! Ой, жарь! / Маяковский бездарь. / Рожа краской питана, / Обокрал Уитмана». До того ж, на виступах В. Маяковського завжди була присутня людина, яка щоразу дратувала його питанням: « Маяковський, навіщо ви обікрали поета Хлєбникова?»

Але українська Загірня комуна — від російсько-італійських «запозичень» футуриста М. Семенка до перелицьованого О. Шпенґлера в памфлетиста М. Хвильового — це споконвіку колоніяльна безпосередність у наслідуванні-обкраданні будь-чийого творчого (і не лише доробку). Іншими словами, це вияв «натхнення» в чистому вигляді (себто без огляду на авторські права), застережений з часом залізною завісою антизахідньої ідеології. Таким чином, це селянська (архаїчна) віра 1920—30-их років, що фактично переходила у пролетарське (футурне) знання. А цього не буває без бісовщини: « Я бачив, що в прекрасної жінки Революції під червоним капелюшком замість обличчя свине рило», — писав Р. Гуль ще до «Свині» М. Хвильового.

До речі, питання щодо «запозиченої» строкатої клясики маніфестів італійських футуристів і «симультанної» книги Б. Сандрара і С. Делоне при розгляді справи російського футуризму 1910—20-их років, звичайно ж, не уникнути. Наприклад, якщо згадати діяльність учасників перших московських і петербурзьких об’єднань поетів і художників, що стали відомими під ім’ям « російських кубофутуристів».

З усієї балаганної каруселі угруповань 1910-х років лише московські «Гилея» з «Ослиным хвостом» та петербурзький «Союз молодежи» називали себе кубофутуристами. Адже футуристична голота зазвичай була на вигадки хитра, і новаторство російських майстрів полягало лише у повній відмові від типографської безликости й поверненні до емоційности рукописної книги. І хто рукописав! В. Маяковський і Д. Бурлюк, Н. Гончарова і М. Ларіонов, В. Татлін і К. Малевич, О. Розанова і А. Екстер: «Шарманкою» Є. Ґуро 1909-го року починаючи і «Помилками смерти» В. Хлєбнікова 1917-го завершуючи. Не минаючи, звичайно ж, ані збірників «Зневага громадської думки», «Сурма марсіян» і «Садок суддів», ані п’ятикутного «Танго з коровами» В. Каменського.

…Із зарозумілих просторікувань членів харківського Літературного ярмаркому назагал знати, що український футуризм намагався знайти форми уречевлення всього, що виступало як не-речове, психічне. Але в героїчному часі 1920-их років він ставив щодо цього тільки перші кроки. Мріялося: стануть наші герої колись, як атлети на великому олімпійському стадіоні Майбутнього… Втім, слід зауважити, що навіть ті, що поставили були в ньому ногу, другою завжди намацували бодай подоби компромісу.

«Червона Фіра»: С. Жадан, Р. Мельників, І. Пилипчук. Харків, 1993 рік

Непрості були ті справи, що переходили у тогочасній літературі «братніх» народів під московський акомпанемент. Посутня була хіба українська критика, що так, між іншим (оскільки, як вважав С. Єфремов, « футуризм бо не до історії письменства належить»), значила про лідера тодішніх ворохобників: « Семенкова поетика взагалі якось раком повзе, коли її порівняєш з поетикою російських футуристів». Але нехай уже риба буде рак: за першість саме в українській футуристичній поезії сперечаються герої «Історії українського письменства» з-під пера згаданого С. Єфремова, а саме — Василіск Гнєдов (зб. «Небо-копи», 1913) та Михайль Семенко (зб. «Дерзання», 1914). Відтак саме за Маяковським « наші футуристи увесь час жорстоко воювали та обкрадали його», не залишає нас у святому спокої критика 1930-го року. Ну й звісно, що в того асенізатора-водовоза російської поезії й шило голило, а наша й бритва не бере…

Саме така характеристика найбільш властива для початків «українського» футуристичного світогляду, чиї першоджерела слід таки шукати в італійському фашизмі, що його виплекав футуризм. Недаремно друкований орган «Пролітфронту», біля якого після розгрому ВАПЛІТЕ купчилися прибічники М. Хвильового, помістив у 3-му числі за 1930 рік статтю під назвою «Фашизм і футуризм», підписану Варварою Жуковою. Автор статті, а саме — К. Буревій (що в силу власної одіозности внаслідок ще й авторства персонажу Едварда Стріхи ховався за неоковирним псевдонімом), полемізує зі статтею Г. Калицького «Українська література в світлі націоналізму», надрукованою в «Розбудові нації» за березень-квітень і травень 1929 року. В статті Варвари Жукової чітко пояснюється, що «Розбудова нації» — це видання Проводу українських націоналістів, що перебуває за кордоном. У такий спосіб під виглядом полеміки зі статтею одного з еміґраційних українських літературознавців автор з «Пролітфронту» свідомо інформував про факт існування закордонного центру ОУН. До речі, не дивно, що В. Жуковою розглянуті саме ті числа «Розбудови нації», в яких були надруковані постанови Конгресу українських націоналістів про ідеологію і програму ОУН. Таким чином, знову під маскою цитат і полеміки — наче за славних часів «Нової Ґенерації» 1927—28 pp. — розвінчаний Стріха-Буревій подавав до відома східноукраїнського читача факт існування націоналістичної організації.

Отже, вищезгадані проблематичні питання щодо «футуризму» й «фашизму» висвітлюють, хоч як дивно, одразу декілька позицій у справі української поезії. Причому достеменно «справі», оскільки « пойео» з італійської — «робити», «уміти будувати».

Як на думку критики вже нинішнього часу, втішає дедалі інтенсивніший прихід у літературу народжених у містах, і цей симптоматичний процес триває не від сьогодні (бо ж традиційним, звичайним для нашої культури було сільське походження її творців). Згадується це не для того, щоби пройтися полегшено звиклими стежками аналогій, а щоб багато в чому для самих себе пізнати зовсім інше явище на ймення ну хоч би й «Червона Фіра» — харківське поезомалярське футуристичне угруповання 1990-их років, чиїм учителем, зокрема, був колишній поплічник М. Семенка, харківський поет-філософ В. Гаряїв.