Чтение онлайн

На перший позір такі висловлювання не викличуть ніяких заперечень з боку упередженого загалу — тим більш, що негайне «повернення до витоків» і є бажаним для того, хто культурних надбань власного народу просто-таки «не спостерігає». Але мають підступну рацію вже ті «культурники», що, пропонуючи, як це було у 1990-их роках, друкувати сьогодні « хоч би й „Майн Кампф“» А. Гітлера, кажуть про те, що великого розголосу ця подія не набуде. Так, не набуде, але ж викличе зазвичай гістеричну реакцію в «проґресивних» колах, яка й відверне на деякий час загальну увагу від поступу п’ятої колони сіоністсько- московського наповнення!

З іншого боку, мовивши про те, що футуризм являє собою процес свідомого розвитку нації в усіх галузях нашого життя, роздивимось ближче на його «теоретичне» обличчя. У політичному значенні за тим же А. Тойнбі, футуризм закликає до розпуску всіх існуючих об’єднань, партій і сект, ліквідації клясів, а також знищення традиційних установ. З уваги на такі радикальні моменти, творцям майбутньої Загірньої комуни в 1920—30-их роках ніби як мусило ходити про знищення інородного щодо України тоталітарного організму влади, чи не так? «Фашистські» ідеї футуриста Ф. Т. Марінетті щодо надлюдини майбутнього були опозиційно сприйняті російськими футуристами, які влаштували обструкцію італійському гостю, але використали його ідею для втілення власного образу «будетлянина». Хоч, застерігаючи від анархістських «крайнощів» щодо знищення інституту держави, А. Тойнбі доводить, що як «революція умів» таке суспільне перевтілення може статися без будь-яких «зовнішніх» показників руйнації. « Я не відкидаю ідолів, — значив свого часу Ф. Ніцше, — я лише натягаю в їх присутності рукавички».

У царині культури клясичним проявом футуризму, як початку «революції», завжди було проведення Акту Спалення Книг. Цим грішили як російські футуристи, які скидали Пушкіна з корабля історії, так і українські, на кшталт М. Семенка, який, хоч на словах, але «палив свій Кобзар». Згадаймо, як згодом цими ж ідеями був наснажений російський письменник В. Шаламов, який свою першу лекцію з історії літератури збирався розпочати (слідом за відомим лікарем Парацельсом) з розпалювання великого вогнища, де згоріли б усі колишні підручники. До речі, цим самим займався свого часу і засновник китайської універсальної держави імператор Цінь Шихуанзі, і сірійський халіф Омар, і турецький сучасник А. Гітлера, президент Мустафа Кемаль Ататюрк.

При цій розмові саме бажанням «натягти рукавички» охоплений автор сих рядків, доводячи різницю між поданими вище футуристичними ідеалами та сучасними анархістськими теоріями, а також наближенням того першого до українського ґрунту. Знати, що на кожній стадії свого розвитку тим надбанням, як суспільно-політичного, так і соціокультурного наповнення, суспільство завше завдячувало власній інтеліґенції, яка й оперувала теоріями подальшого Розквіту. І тому природно, що, маючи певний проґрес у таких сферах, що забезпечують існування справжнім можновладцям, інтеліґенція «не бачить» подальшого зв’язку між конкретним «споживацьким» поступом і розвитком вже згаданих «інтеліґентських» теорій. Таким чином, цей «прошарок» щоразу просто винищувався — до появи нових футуристичних «бунтарів».

Саме так сталося в Україні 1920—30-их років, де футуризм, як можливу предтечу майбутнього розквіту Нації, було, по суті, зліквідовано лідером офіційної «Нової Ґенерації» М. Семенком, який, занісши бацилю російського «футуризму» в Україну (після свого запізнання з цим рухом на виступах В. Маяковського), повернув футуристичний потяг на марксистські рейки. Починаючи з «літературних дискусій» і духовного плекання ідей націонал-більшовізму, життєва теорія футуризму не набула своєї сили також через те, що залізна рука Москви просто не допустила б існування будь-якої, не номенклятурної «ідеології» державотворчого характеру, крім тих, що були штучно накинуті нею Україні. Проте, навіть на той початковий період виходу фашистських теорій футуризму, в Україні існувало певне коло мистців, котрі звертались до проблеми націоналізму саме під гаслами розбудови «офіційного», культурного футуризму. « Я хочу довести, — вказував свого часу один із містичних „фундаторів“ українського футуризму, — що націоналістичний ухил „митців“ „Нової Ґенерації“ не є випадковим, а виходить із суті футуристичного напрямку в мистецтві, того напрямку, що, як і фашизм, базується в кожній країні виключно на націоналістичних підвалинах». Насправді це писав К. Буревій у червні 1930-го року в статті «Фашизм і футуризм», а в квітні того ж року на процесі проти СВУ— СУМ підсудний проф. В. Ганцов на питання, яке його відношення до фашизму, відверто відповів: « Я називаю себе фашистом, розуміючи фашизм, як диктатуру націоналізму».

Соціяльний плакат невідомого художника. 1930 рік

Пізніше, вже перебуваючи під реальною загрозою наступаючих репресій, новітня теорія визвольницького руху набуває своєї сили в письменницьких колах української інтеліґенції. В умовах жорстоких переслідувань з боку офіційної критики, користуючись «езоповою мовою», видатні діячі того часу плекали в своїх теоріях Ідеал майбутньої Держави. І саме в царині культурницького життя тодішньої спільноти і було можливим існування цих тенденцій розвитку Нації. Цей рух не був стихійний, як не було стихійним висування спільнотою своїх провідників: підтвердженням цього лишається хоч би й та послідовність, з якою винищувались кращі націоналістичні сили того часу. Вже на початку 1930-их років диявольське коло почало звужуватись, набирала своєї сили практика опосередкованих арештів та розстрілів членів українського антибільшовицького підпілля. ГПУ не гребувало також методами удаваного «викриття» ворогів, розстрілюючи в червні 1929-го року в Харкові колишнього отамана Юрка Тютюнника, як «організатора українського націоналістичного підпілля». Разом з ним було розстріляно ще 8 таких «провідників». Згодом диявольська машина «червоного» терору набула нових обертів вже в колі пролетарських письменників. «Справа в тому, — пояснював це в 1930-му році вищезгаданий містичний „фундатор“ українського футуризму, — що наші фашисти давно вже почали шукати серед радянських письменників того Мойсея, що виведе нашу літературу з московсько-комуністичного полону „на ясні зорі“ українського фашизму».

Подальші пошуки в цьому напрямі закінчилися, як знати, фізичним знищенням провідної верстви того націоналістичного активу, що змагав проти більшовицької навали. При цьому мова не про конкретних провідників, котрі були з часом відізвані з теренів України взагалі, а насамперед про той склад суто письменницького наповнення націоналістичного підпілля, на чиї плечі лягав весь тягар визвольної боротьби. Ідеї ж футуризму, як ґрунт для подальшої розбудови єдиної національної ідеології, переходили до інших, запалюючи серця вогнем непримиренности до ворогів. Футуризм бо не визнає холодного споглядання — у вічному пошуку нових героїв, за якими можна було б іти. Але ж стражденний загал письменницької інтеліґенції 1920—30-их років був свідомий цього, коли, визнавши власні невдачі, проголошував: « Значить треба знайти такого ватажка, який би повів нас до Католицького Ренесансу. І запам’ятайте: цим ватажком може стати тільки людина фашистської вдачі: вольова, смілива, безпардонна».

Чи були такі люди в Україні 1920—30-их років? Принаймні лідер футуристів Михайль Семенко до них явно не належав. « Футуризм стал ясен всем прохожим. / Дальше было некуда леветь», — розтлумачував С. Чорний природу цього явища, по-свій інтерпретованого українськими апологетами.

…На перший погляд, ніби як дивно, що його не друкували. Рукопис цього автора побував на поважних конкурсах сьогодення й загубився в нетрях колективного безпам’ятства. Дивно ж тому, що світ «позачасового» Петра Нейштетера — світ героїв безвідповідальних, глибоко інфантильних і дуже самотніх. На чужині таких слобожан розпізнаєш за ображеним виразом обличчя, який вони марно ховають під бравою посмішкою. Похмурий, майже безнадійний тон оповіді. Ретельно прописані, майже реалістичні (історичні) сюжети. Усе це мало б відповідати тим «конкурсним» штампам радянської критики про « відчуження особистости в буржуазному суспільстві», або, навпаки, — про тяглість ментальних категорій автора: смутку, туги, ба навіть слобожанського туску.

Утім, існують душі, не призначені для жадної, навіть найвищої утилітарности. Фізичний час їхнього життя в літературі — майже завжди короткий, до «конкурсного» рішення, і уривається він неминучим вторгненням зла до їхнього «усміхненого» й беззахисного світу. Т. Осьмачка й В. Хлєбніков були з таких. Оскільки ці писання в іншому, не загальноприйнятому ритмі, з іншою енергетикою. Неконтрольований заряд, дивна пульсація стилю. Автор, звичайно, відданий сюжету (себто Харкову), як лицар, але й сюжети самого життя збігаються до нього, як бездомні пси, що зачули, нарешті, справжнього господаря.

Або, наприклад, персонажі. Щодо цього зауважимо, що найбільш правдиві люди в літературі, як знати, ніякі не більшовики, а письменники-фантасти з поетами-футуристами — оскільки весь час вигадують небилиці. П. Нейштетер також постійно вигадує, ґротеск і фантасмагорія — найголовніші персонажі його творів. Власне, жадних інших персонажів у П. Нейштетера й нема, а живуть в його коротеньких оповідках не герої, а привиди героїв. З одного боку, який-небудь Микихвор Беллатрамваєв, Єремія Ослопнюк або Трохим Ісакович Сказився, а з іншого — Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Юрій Яновський, що прозирають з містичного світу Загірньої комуни у харківських оповідках П. Нейштетера: