Чтение онлайн

Тож на відміну від сімейства Бріків, В. Полонська знала зовсім іншого Маяковського. Не терплячого й упослідженого мазохіста, який і хвилини не міг прожити без владної хазяйки, що їй він з усіх куточків світу, куди його закидала ґастрольна доля, слав принизливі любовні листи з телеграмами, а незалежного й наполегливого деспота-коханця. Наразі важко устійнити, якій саме з цих двох еротичних іпостасей він був найбільш адекватний у житті, хоч загальновідомо, що мазохізм — це одна з форм садизму. Так, бувши з В. Полонською, поет визнавав, що хоче кардинально змінити своє життя, завести родину, дітей, власний дім. Він називав її своєю останньою надією і був відвертий з нею так, як мало з ким до того. В. Полонська знала і про його дочку, плід паризького кохання до Тетяни Яковлевої, і про всіх його жінок, і насамперед — про його пекельну пристрасть до Лілі Брік…

Загалом усі жінки В. Маяковського не просто відали про існування Л. Брік — вони мусили вислуховувати захопливі розповіді поета про неї. Будучи у Франції, В. Маяковський разом зі згаданою Т. Яковлевою блукав по паризьких крамницях, щоб вибрати для коханої Лілі автомобіль. Адже вона любила подарунки, а він любив дарувати. Імпровізовану обручку, всередині якої було вирізьблено: «Л. Ю. Б.», себто Лілі Юріївні Брік, поетова коханка носила після його смерти на шиї — разом з його власним перснем, почепленим на тому намисті поруч із каблучками інших коханців.

Але по-справжньому В. Маяковського, здається, не любила жадна з його жінок. У тому числі й Ліля Брік. Після смерти поета вона відновила сумнозвісну «родину на трьох», запросивши до співжиття героя громадянської війни Віталія Примакова, розстріляного згодом у 1937-му році. Пізніше, після смерти О. Бріка у 1945-му, що сталася, ясна річ, через інфаркт, з’явився наступний неофіційний чоловік, літературознавець Васілій Катанян. За життя Л. Брік любила повторювати: « Я кохала лише одного. Одного Осю, одного Володю, одного Віталія та одного Васю». Хоч насправді романів, і то з видатними особами, вистачало без того — і до В. Маяковського, і після нього, і паралельно з ним. Був, між іншим, державний діяч Киргизії Юсуп Абдрахманов, відомий кінорежисер Л. Кулєшов, якого через нещасне кохання ледве спинили на порозі самогубства, буквально схопивши за руку. « Чи знав Маяковський про ваші романи?» — питали в Л. Брік на схилі життя. « Знав». — « Як він реаґував?» — « Мовчав».

Обкладинка книги В. Маяковського «Про ЦЕ». Оформлення А. Родченка. 1923 рік

В останні дні свого життя В. Маяковський відчайдушно намагався створити власну родину. Він писав листи в Париж до Т. Яковлевої, в яких благав її вийти за нього заміж. Від В. Полонської вимагав негайного розлучення з чоловіком. «Маяковський був нервовий, засмиканий, підозрілий. Мучив мене, постійно ревнував, вимагав, щоби я кинула чоловіка, залишила театр. Це було дико, дивно», — згадувала В. Полонська. І в той самий час поет клопотався про те, щоб отримати квартиру поруч із сімейством Бріків після їхнього переїзду з Гендрікового провулку. Без Л. Брік, без дозволу жорстокої хазяйки, жадне родинне життя не уявлялось В. Маяковському можливим. « Я кохаю, кохаю тебе безоглядно, — писав він, — і всупереч усьому, кохав і кохатиму, чи будеш ти груба зі мною, а чи лагідна, моя або чужа». Навіть після смерти поета все вирішилось на користь Лілі Брік. У своєму передсмертному листі В. Маяковський писав: « Товаришу Уряд! Моя родина — це Ліля Брік, мама, сестри та Вероніка Вітольдівна Полонська. Якщо ти влаштуєш їм непогане життя — спасибі». Натомість половина при розподілі поетової спадщини, якою його справжня родина (мати і сестри) не займалася, дісталася самій лише Л. Брік. Не без її втручання В. Полонська ще в 1930-му році відмовилася вважати себе членом родини В. Маяковського (при живому чоловікові!) і категорично заперечила свій інтимний зв’язок з поетом. Щоправда, у своїх спогадах, які з’явилися друком після її смерти у 1994-му році, вона неодноразово наголошує на існуванні таких стосунків.

Також у 1971-му році В. Полонська спробувала було відновити свої «сімейні» права, написавши на ім’я тодішнього генсека Л. Брежнєва заяву з проханням надати їй персональну пенсію за старістю літ уже як членові родини В. Маяковського. Довідавшись про це, поетова сестра заявила, що ані Л. Брік, ні В. Полонську вся родина Маяковських ніколи не вважала за членів родини. Водночас у смерті поета вона звинувачувала безпосередньо В. Полонську, яка, мовляв, була свідком його страшних душевних мук і нічого не зробила, щоб «перемкнути цей настрій, щоби відвести курок револьвера від нього». Себто не погодилася з хворобливими домаганнями поета й не вийшла за нього заміж, а побігла натомість до театру, до власного чоловіка чи деінде. Чи варто казати, що в претензіях В. Полонської на персональну пенсію було відмовлено? А за давньою постановою ВЦВК і СНК РСФСР від 1930-го року авторські гонорари В. Маяковського й далі ділили порівну між собою його родина й Л. Брік.

Отож морально відповідальною за смерть « першого радянського поета» в ЦК зробили В. Полонську. Втім, чи лише вона винна в тому, що сталося? І чи не завдяки неприхованим фобіям В. Маяковського ця жінка виявилась причетною до його особистої трагедії?

Справа в тому, що протягом свого життя В. Маяковський постійно був схильний до самогубства. Кілька разів до трагічної розв’язки він намагався покінчити з собою. Одного разу навіть вистрелив собі в серце, але револьвер дав осічку. « Думка про самогубство була хронічною хворобою Маяковського, — згадувала Л. Брік. — Постійні розмови Маяковського про самогубство! Це був терор. У 1916 році рано вранці мене розбудив телефонний дзвінок. Глухий, тихий голос Маяковського: „Я стріляюсь. Прощай, Лілік“. Я гукнула: „Зачекай мене!“ — щось накинула поверх халату, скотилася сходами, молила, била візника кулаками в спину. Маяковський відчинив мені двері. Він сказав: „Стрілявся, осічка. Вдруге не наважився, чекав на тебе“. Як часто я чула від Маяковського слова: „Застрілюсь, покінчу з собою. 35 років — старість. До тридцяти доживу. Далі не буду“».

Дізнавшись, що фінальний постріл був зроблений В. Маяковським з бравнінґа, Л. Брік полегшено зітхнула у спогадах: « Добре, що не з револьверчика. Як негарно б вийшло — великий поет і з маленького пістолета». Справді, крім старости, поет боявся також звинувачень у замалих розмірах чи масштабах свого кохання, а чи його інструмента, якщо зважити на модні під ту пору фройдистські алюзії. Але хіба саму лише любов поет вважав за панацею від старости?

Здавалося б, про що поема В. Маяковського «Про це»? У кожному разі аж ніяк не про «це». Немає в ній ані сороміцьких картинок, ані похітливих описів. Розповідь В. Маяковського «про це» можна порівняти хіба що з мріями поета-мазохіста про насильство, його грімким блюзом коханця, що вмирає від туги за любовним покаранням хоч там у якому вигляді. Недаремно свого часу Р. Якобсон вказував на спорідненість поеми «Про це» з віршем «Товарищу Нетто — пароплавові й людині». Ця близькість чітко проявляється в розділі «Остання смерть», основний мотив якої — перемога насильства, що породжує героїв. В. Маяковським при цьому керує жага до ґвалтівної смерти, зразком якої він обирає вбивство у 1928-му році дипкур’єра Теодора Нетто: « Но в конце хочу — других желаний нету — / Встретить я хочу свой смертный час / Так, как встретил смерть товарищ Нетте». Отже, у Нетто трапилось «це», і він пішов, щоб уже через рік у розпал курортного сезону в Ялті явитися В. Маяковському у вигляді білосніжного лайнера. І поет вибухнув в екстазі революційною епітафією. Хоч до таких, «загробних», стосунків йому було не звикати. Згадаймо лишень химерне заклинання В. Маяковського, що стало своєрідним гаслом: « Ленин — жил, Ленин — жив, Ленин — будет жить». Здавалося б, що може бути абсурднішим за це бажання побачити Леніна-зомбі, Леніна-Вія, Леніна-вурдалаку? Мабуть, не дивно, що, оцінюючи свого часу патріотичну поему «150 000 000» В. Маяковського, той самий В. Ленін вирік таке: « Друкувати таку маячню тиражем не більше 1 500 екз. Для бібліотек і диваків. Луначарського відшмагати за футуризм». Хоч у « горлана-главаря» існували також більш проникливі заклики, що визначали справжню суть поета-агресора: « Хто не буде з нами протягувати руки, той простягне ноги».

О. Брік, Л. Брік та В. Маяковський. 1928 рік

Зрозуміло, що при всій жорсткості суджень, які мають суто текстуальний характер, за поетичними рядками залишаються людські риси. Судити про них після смерти власника — справа не дуже вдячна. « Покійник цього страшенно не любив», — жартома зазначив поет перед смертю. А що саме любив «покійник», нині, здається, вже мало кого цікавить. Оскільки В. Маяковський для нащадків — це тільки текст. І вже не одіозні «сто томів партійних книжок», а той бік поетової творчости, помережаної знаками погребальної обрядовости. Адже саме В. Маяковський був найбільш «ритуальним» з усіх радянських авторів, чия поетична обрядовість лягла фундаментом усієї соціялістичної культури. І навіть вибір « точки пули в конце» був зроблений ним не стільки з точки зору побутової карми, скільки з позиції соцреалістичної доречности вогнепальної розв’язки.

Декаданс, що зробив самогубства модою, — це зліпок з епохи « бурі й натиску», що породила в Европі відповідне ставлення до життя і смерти. Культ вольової особистости, що протистоїть юрбі бюргерів, привів до проблеми відірваности від людей взагалі й до романтизації самогубства. Клясичний приклад — історія німецького поета й драматурга Генріха фон Клейста. У 1811-му році друзі познайомили його з літньою заміжньою жінкою Генрієттою Фоґель, що страждала на невиліковну хворобу. Клейст на той час уже захоплювався думками про самогубство. Коли він закинув про це коханій, та підтримала його, майже не роздумуючи. Разом вони обміркували всі деталі і придбали зброю. 21-го листопада 1811-го року Клейст і його подруга відправилися до Ваннського озера, що неподалік від Берліну. Там пройшов їхній останній день. У сільському готелі Клейст залишив прощальні листи, сповнені гіркої рішучости. Спочатку Клейст застрелив Генрієтту Фоґель, а потім покінчив із собою.

Несуть товариша. Художник І. Падалка. 1927 рік

«Старенька, ти взяла в мене нагани?» — питався М. Куліш у своєї дружини, коли та сховала зброю після самогубства М. Хвильового у 1933-му році. До речі, на вимогу НКВД, якому було чудово знати про безумні «чаювання» в середовищі пролетарських письменників, М. Куліш вимушений був здати небезпечну віднедавна зброю. Пізніше, а саме навесні 1937-го року, пишучи заяву наркому внутрішніх справ СРСР, генеральному комісареві державної безпеки Єжову H. І., ув’язнений М. Куліш також пригадував: « У вересні 1936 р. раптом згадав про п'яний випадок з мого минулого. Будучи прапорщиком на фронті, я отримав у листопаді 1915 р. коротку відпустку до м. Олешки, що в колишній Таврійській губернії (нині Цюрупинськ). Був за містом із шурином Невель В. І. у винороба. П'яного шурин віз мене візником увечері додому. На шосе зустріч з двома вояками, що були з дівчатами й не відкозиряли, сварка, постріл у повітря. Про випадок забув, і лише у вересні 1936 р. ізнову згадав. Вночі галюцинація — голос: „Міг убити, вбив людину“. Потрясіння. Почалось пригадування кожного мого кроку в минулому, але вже схоже на марення (уривки пережитого, реального з літературними вигадками, зафіксованими свого часу в пам'яті), психічне затьмарення, нав'язлива думка про те, як був у минулому божевільним, що скоїв протягом життя низку злочинів, які сам не пригадую».

« Все частіше дивлюсь на наган, / все страшніше мені його дуло», — і собі жахався В. Сосюра, який так само згадував у власній «Третій роті» про кулю, що її випустив навмання вбік ворожого бронепотяга, в результаті чого хтось обов’язково міг загинути, і якого дружина здавала в божевільню, пишучи заяви про «допомогу» до партійного начальства. Так, декадентського штибу «родинних» самогубств у Радянській Україні 1920—30-их років бути вже не могло, оскільки тут, навіть начитавшись, як М. Хвильовий, книжок О. Шпенґлера, довіряли тільки собі та поодиноким друзям-соратникам, яких іноді заступали більш надійні застільні співрозмовники на кшталт звичайнісінької пляшки. « Давно б себе застрелив я, / давно б мої зів'яли зорі. / Та тільки те мене спиня, / що не один я п'ю із горя», — бідкався В. Сосюра у вірші «П'янь» 1926-го року.