Чтение онлайн

Отже, крім інтелектуального допінґу на кшталт творів А. Бєлого, М. Арцибашева, А. Андрєєва, Б. Пільняка, суїцидними мотивами яких сповнені прозові імпресії М. Хвильового, до божевільних думок про суїцид зазвичай приводили також зловживання алькоголем, прийняття наркотиків тощо. Гастрономічно-бакалейна тема взагалі зчаста присутня в історії самогубств 1920—30-их років. Сєрґєй Єсенін, як знати, зловживав алькоголем, будучи завсідником богемних закладів: ресторанів, клюбів, кафе. « В пьяном виде стеклом вскрыл себе жилы по левой руке и не давался, когда хотели перевязать рану», — згадує про поета В. Полонський (редактор «Нового міра»), хоч натоді це була не спроба суїциду, але нещасний випадок. Так само Микола Хвильовий скінчив життя самогубством в стані пост-алькогольного катарсису, знаного в народі як «суха» біла гарячка. Навіть у випадку з головою українського радянського уряду П. Любченком вільно буде згадати, що самогубство він здійснив, приїхавши з вікопомного пленуму на обід, Точніше, вже після бурної трапези.

Загалом у мистецькому середовищі 1920—30-их років самогубство — звична справа. Причини, як правило, зводились до одного: утрата популярности, успіху і, як наслідок, відсутність грошових пропозицій від начальства. Так, знаменитий актор німого кіно Макс Ліндер після 1922-го року відчув падіння популярности, що привело до нервового захворювання, а потім до самогубства. У 1933-му році світова зірка танцю Дженні Доллі (вона виступала разом із сестрою Розою) потрапила в автомобільну аварію, після якої лишилася зі спотвореним обличчям. Невдовзі Доллі повісилася на віконній рамі в номері готелю.

Та сама банальна втрата популярности, а також, відповідно, невдачі на любовному фронті, призвели до самогубства російського «горлана-главаря» В. Маяковського, якого у 1930-му році вже відверто критикували молодші колеґи.

Український комуніст М. Хвильовий, до речі, бачився з В. Маяковським 1929-го року в Москві. « В будинку Ґерцена вечеря з Маяковським, — згадував А. Любченко, — де обоє вони — і Хвильовий і Маяковський — пильно один до одного принюхувались і багато пили». М. Хвильовий, як і його російський колеґа, так само вкоротив собі віку пострілом у голову в 1933-му році, нібито надивившись жахів голодомору по українських селах. Оскільки йому, як колишньому чекісту, до будь-яких «революційних» жахів було не звикати, то переймання комуніста Хвильового трагічною долею українського села виглядає малоймовірним. Насправді ж головна небезпека бачилась М. Хвильовому в занепаді власної популярности, через що незадовго до самогубства було влаштоване соцзмагання між ним та О. Слісаренком, у результаті якого обидва мусили представити нові «пролетарські» романи. М. Хвильовий романів, як знати, не писав, видаючи на-гора «романтику вітаїзму» в оповіданнях, новелях, повістях. Незавершений роман «Вальдшнепи» був демонстративно спалений ним, немов третій том «Мертвих душ» М. Гоголя. « Ще рік — і ти скажеш: / — Краще смерть, ніж таке життя. / І я відкажу: / — Ось бравнінґ», — значив Л. Чернов у кіно-симфонїї «Харків» 1929-го року.

Отже, через творчу безвихідь надходили думки про іншу «творчу» розв’язку соцзмагання. « Хвильовий п’яний бився головою об стіну — з відчаю, — згадує А. Любченко. — А от ще головою об стіну, де висіла мапа географічна півкуль — топитися в океані хотів». Мрії про героїчний суїцид — як відповідь на всі питання пролеткульту, літературної дискусії, українського націонал-більшовизму — часто лунали у розмовах М. Хвильового з приятелями по «творчому» застіллю. Але що це були за розмови? Хвильовий, як згадує А. Любченко, « коли запалювався — бив кулаком по столі, скакував, бігав і перекричати його було неможливо». Тож надалі Хвильовий пив уже наодинці. « Раз, коли сам перепився, Юлія Григорівна викликала мене телефоном з ДВУ— провадив далі А. Любченко. — Приходжу. Він уже сидить, щось ніби читаючи у себе в кабінеті. А потім мені каже: „— Вночі був Блакитний“. — Як? Що ви? „— Так, так, Аркашо. Ось з-за шафи вийшов і каже: Ну, що ж далі буде?“ Мені стало моторошно, бо Хвильовий говорив це цілком серйозно».

Те саме, зауважимо, відбувалося перед тим з прозаїком М. Зощенком. « У 1926 p., коли катастрофа була для мене занадто близькою, — значив він, — коли протиріччя і конфлікти жахнули мене і я не знаходив виходу, я побачив дивний сон. Я побачив, що в мою кімнату входить Єсенін, який нещодавно помер, повісився. Він входить у кімнату, потираючи руки, щасливий, задоволений, веселий, з рум’янцем на щоках. Я в житті ніколи його таким не бачив. Посміхаючись, він сідає на ліжко, на якому я лежу. Нахиляється до мене, щоб щось сказати. Здригнувшись, я прокинувся. Подумав: „Він прийшов по мене. Усе скінчено. Я, мабуть, помру“».

Отже, обидва «письменницькі» марення свідчать про відступ перед небезпекою, що про неї попереджають потойбічні гості. Найближчою небезпекою, зокрема для М. Хвильового, було, за умовами соцзмагання, представлення роману, якого він не написав. Решта пояснень самогубства колишнього чекіста, розчарованого в ідеалі Загірньої комуни, не витримують жадної критики. Про голод на селі, яким нібито був вражений М. Хвильовий, було чути задовго до його вікопомної експедиційної поїздки Слобожанщиною в складі письменницької аґітбригади. Загалом слід зазначити, що хворобливо-алькогольні «пошуки істини» обдуреними українськими комуністами з «нових панів» тривали у Харкові вже від кінця 1920-их років, але активізувалися вони саме взимку 1932—33 pp. « Ночі Гофмана» — так назвав І. Дніпровський цей період «комуністичної» агонії пролетарських письменників. Тож слідом за М. Хвильовим, який відкрив навігацію «червоних» самогубств, того ж 1933-го року застрелились нарком освіти М. Скрипник і ректор Харківського педагогічного інституту О. Гаврилів, а також отруївся поет П. Гірняк.

« Він взагалі любив випити, — свідчить І. Сенченко. — З друзями, щоб було весело, людно, з гомоном, з піснями. Але випивав він від нагоди до нагоди, від іменин до хрестин. То колись. А тепер: була нагода випити в громаді — пив у громаді, не було такої нагоди — випивав сам і все розстібав комір сорочки, немов йому душно було. Бачили, як він п’яний спав на території Шатилівської лікарні під парканом. Насувалася зима з 1932 на 1933 страшний рік. Вулиці міста заполонили постаті охлялих, голодних людей, які тинялися від будинку до будинку, рилися в смітниках, сідали відпочити під парканами, і більшість їх там і знаходили вічний відпочинок. Хвильовий посірів, став маленький, поводився, як загнаний звірок. Жив у присмерку; коли ж з’являлася якась спромога — улаштовував цілонічні бучі, оті учти під час чуми».

Тож М. Хвильовому, що, як майже всі в Будинку «Слово» у Харкові 1930-их років, перебував у мареві «ночей Гофмана», було не до написання роману на соцзамовлення. Замість цього у день самогубства, а саме 13-го травня, письменник запросив колеґ до себе додому нібито на читання роману, а насправді на чергову пиятику. «— Сьогодні моє любиме число — 13. Отже, сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути?» — виношував свій задум М. Хвильовий у «Вступній новелі».

У результаті дружнього «чаювання» М. Хвильовим у стані афекту було остаточно прийнято рішення «замінити» роман на творчий акт іншого зразка, а саме — на самогубство. « Зараз я вам покажу, як треба романи писати!» — нібито гукнув він, ідучи по рукопис.

« За хвилину товариші почули постріл, — згадувала В. Губенко-Маслюченко, дружина О. Вишні. — Вони навіть не зрозуміли, що це за звук… Так ніби впала якась дерев’яна полиця. Коли вбігли до кабінету, Микола ще тріпав головою, ніби хотів витрясти із скроні той шматочок свинцю, який всадив собі в голову, і затих…»

Також А. Куліш, дружина драматурга М. Куліша, значить, що в М. Хвильового « рука з кольтом впала і кольт випав», хоча з історії «червоних» самогубств знати, що користувався М. Хвильовий «бравнінґом», як його прототип з оповідання «Редактор Карк». До речі, паталогічна манія самогубства була наскрізна у творах М. Хвильового. Так, Анарх у «Санаторійній зоні» шукав револьвера, щоби позбутися тягаря чекістського минулого. Згодом він, як і хлопчик Хлоня, втопився. Так само рішучо вішалась молода чекістка Мар’яна в оповіданні «Заулок». У столі редактора Карка лежав бравнінґ, що схиляв його до думки покінчити з собою («Редактор Карк»). Фатальна думка щодо втечі в небуття бентежила також комісара Сайґора («Пудель») й опозиціонерку Спиридонову («В лябораторії»). Про « кулю собі в лоб» розводився й Карамазов у «Вальдшнепах».

Владімір Маяковський. Фото А. Родченка. 1924 рік

Зрозуміло, що ніякого роману М. Хвильовий не залишив. Замість цього на столі нібито лежав його передсмертний лист, що завершувався закликом: « Хай живе комуністична партія!» Зрозуміло, що листа згодом сфабрикував НКВС, аби хоч якось виправдати ганебну поведінку комуніста в очах широкої громадськости. Те саме, до речі, вільно буде припустити щодо передсмертних листів решти поетів-самогубців того часу на кшталт В. Маяковського чи С. Єсеніна. « Достоту дивуєшся з винахідливости й неабиякого таланту ймовірних убивць, — іронізує з цього приводу російський письменник і протоієрей М. Ардов. — Вони не лише вдало ховали сліди своїх злочинів, але й складали ніби передсмертні вірші, що були не гірші за творіння самого вбитого автора». Але який рівень мали ці передсмертні творіння? Вірш С. Єсеніна з вікопомним рядком « До свиданья, друг мой, до свиданья…», що нібито кров’ю був написаний ним перед смертю — це насправді перелицьована поетом поховальна пісня масонів. Мовити б, поетична вправа на задану тему, написана людиною-леґендою. Але ж людина-леґенда не пише творів на задану тему. Тим паче кров’ю, та ще й перед смертю. Можливо, щось не так з леґендою?