Чтение онлайн

Якось несподівано стало очевидним, що невмолиме життя раннього радянського соціялізму 1920—30-их років відтіснило на задній плян колишніх бойових подруг, а їхнє місце зайняли офіційні дружини й не менш офіційні коханки. Якщо раніше культивувався тип «товариша Жучка» з однойменної новелі М. Хвильового, то згодом, перейшовши гіркий пореволюційний досвід «Гадюки» А. Толстого, цей «революційний» образ витворився на обивательський образок Марії на кшталт дружини В. Сосюри, що законно привласнює будь-які письменницькі набутки свого чоловіка, не залишаючи місця колишнім стрибкам в анархічну гречку Революції. Себто незмінно-героїчний еталон «бойової подруги» з 1917—20-их років з дозволу партійного начальства був розміняний на дріб’язково-побутовий прейскурант обов’язків жінки в новопосталому суспільстві, і вже у 1930-му році поет-оберіут Н. Олєйніков пропонує сатиричну «Клясифікацію дружин»:

Надалі ж запропонована Н. Олєйніковим «ґрадація» і зовсім перекидається до соціяльної галузі, спершу набираючи вигляду сороміцького «Бюджету розпусника», а потім, після участи поета в Першому з’їзді радянських письменників у 1934-му році, виглядаючи, як поважний «Перелік витрат на одного делегата»:

Так само під згадану пору з’являється спокуслива екзотика стосунків і альянсів: партійних футуристів з акторками (М. Семенко і Н. Ужвій), кмітливих драматургів з чужими дружинами (М. Куліш і М. Пілінська), теоретиків з не менш чужими жінками (В. Шкловський і Е. Тріоле), принишклих інтеліґентів-неоклясиків з молодими жіночками-вамп (В. Свідзінський і О. Пілінська). Себто нове пролетарське життя потроху завертало на старі буржуазні рейки, і столичний Харків усе частіше нагадував про свою колишню, комфортабельну, старосвітську сутність — з літературними салонами, квартирними преферансами, письменницьким клюбом з більярдом, що на вул. Каплуновській. Словом, активна політика НЕПу не могла не відобразитися на любовних, подружніх, сімейних стосунках, а також ставленні обивателя до цих несподіваних, як здавалося, перемін. « Я не знаю, хто кого морочить, / Але я б нагана знову взяв, / І стріляв би в кожні жирні очі, / В кожну шляпку і манто стріляв», — писав із цього приводу В. Сосюра.

Що ж підсвідомо злостило в ті часи непівського свавілля і «перших хоробрих» комунарів, які, власне, й запровадили цей перехідний період, і колишніх «чесних» комунарів, які посіли партійні посади, граючись в «українізацію» і «літературну дискусію»? Мабуть, їх дратувала швидка переорієнтація революціонера на обивателя, а комісара — на бюрократа, яка відбувалася в Радянській Україні. Інтуїтивним підозрам відповідала зафіксована в мистецтві слова маловтішна реальність. Адже її чуттєве бачення, притаманне всім тодішнім знаковим вчинкам, текстам і адюльтерам, як абсолютної картини пролеткультівського світу, не могло не призвести до відповідного художнього результату. Так, наприкінці 1920-их років у колі партійної літератури почали з’являтися «ревізіоністського» характеру твори на кшталт «Вальдшнепів» М. Хвильового, і навіть завертало на «захалявну» творчість зразка роману «Народе мій» І. Дніпровського. Але з кінцем 1920-их — початком 1930-их років з’являється також певне коло «анти-ревізіоністських» творів з висловленим у них бажанням віднайти спільну мову не так з тоталітарною державністю, як з обивательською громадськістю, себто із збереженими в ній старосвітськими настроями, не-політизованим існуванням, загальнолюдською і навіть приватно-житейського мораллю. Насамперед це були «відволікаючі» твори екзотичного зразка на кшталт повістей «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» (1928) і «Неймовірна авантура дона Хозе Перейри у Херсонськім степу» (1929) М. Йогансена, об’єднаних згодом в одну романтичну книжку, і фантастичний роман «Господарство доктора Гальванеску» (1928) Ю. Смолича, і навіть «Майстер корабля» (1928) Ю. Яновського.

Тож, з одного боку, у післямові до «Подорожі ученого доктора Леонардо…» М. Йогансен, конструюючи нову реальність, недаремно значив: « Ніде не написано, що автор у літературному творі зобов'язався водити живих людей по декоративних пейзажах. Він може спробувати навпаки водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах». З іншого боку, навіть на цілком соціологічному, чи пак партійному, а не літературно-утопічному рівні новий тоталітарний лад формував нові стосунки з новоявленою «обивательською» дійсністю, яка могла дратувати лише затятих комунарів, і жінці нового, пролетарського зразка у ньому відводилась далеко не другорядна роля. Так, у «Психології людини майбутнього» 1928-го року теоретик статевого виховання радянського люду А. Залкінд значив: « Крім громіздкого біологічного тягаря, жінка комуни скине із себе й низку жахливих сімейних обов'язків у вигляді господарства, сімейно-виховної роботи, що точно так само розв'яже її соціяльно-творчі проблеми. Не буде потреби в годувальникові, батькові, співмешканцеві».

Проте соціяльні та науково-технічні утопії в українському підсонні не завжди здійснювались із відповідною до партійних настанов ефективністю, набираючи містечкового характеру й малоросійського невігластва. Власне, це був той нутряний спротив селянської, по суті, душі українського обивателя накинутому згори рядну нової пролетарської моралі, коли «нові пани» запровадженого силою радянського ладу несамохіть тягли у «світле» майбуття народницьке хамство й номенклатурну зверхність до свого справжнього родового коріння. Зокрема, про це ідеться у знаковій п’єсі того комункультівського часу «Мина Мазайло» М. Куліша, і не лише. Містичний відблиск цього «народного» анти-колективістського спротиву не зникає також протягом наступних десятиліть. « У день народження Макса Ґлафіра повернулася пізно, з ледь сизуватим обличчям, — значить Н. Ґорланова в „Житті Макса“. — Збори були довгі… Парторг затримав ще, усе про мітинг протесту нагадував, не встигла тобі подарунок купити.

— Комунізм тобі дорожче чоловіка? — закотив очі Макс. — Що ти, що ти! Завтра обов'язково зроблю подарунок.

— Зроби мені подарунок — не роби революцію!»

Але з часом радянські жінки позбувалися будь-якого бажання робити соціяльну «революцію», згадавши про численні «буржуазні» принади міщанської тілесности й повертаючись у тихе лоно комунального добробуту й обивательських страстей. З одного боку, «революційна» енерґія колишніх бойових товаришок перетоплювалась у тихе болото обивательщини. З іншого боку, саме в пересічній історії щоденного побуту, жесту й поведінки полягала суть соціялізму як реальности, себто невблаганного руху душі й тіла всередині всепереможної громадськости. Річ у тім, що, зокрема, український обиватель з радянського соціялізму долучався до мільйонів подібних до нього членів нового устрою завдяки містичній силі на кшталт родової спільноти — абсолютно не притаманній індивідуальному, заможному, куркульському архетипові українця, але виплеканому «народницьким» розумінням традиції, де «гуртом і батька легше бити», і закріпленому завдяки радянському аґітпропу.

Майк Йогансен

Утім, приватне життя у 1920—30-их роках подекуди, звичайно ж, відрізнялося від ідеологічного ерзацу зразкового радянського життєпису. Адже саме з «олюднених», далеко не зразкових подробиць складається «виноградне м’ясо» життя, тож, зокрема, « зрада і любов» під описувану пору існували не лише в п’єсах Шіллера, але й на території радянських комуналок під хвацькими більшовиками, які тільки одного не врахували у своїх ґлобальних плянах розбудови світу, а саме того, що живі люди, міщани, обивателі невитравні на цьому світі, як зелена травичка з-під бруківки — із своїм особистим життям, бажанням нафарбувати уста, поїсти, випити пива, закурити і заодно вже кинути жінку з дітьми.

Ось чому більшовики — принаймні в приватному мікрокосмі історії — потерпіли поразку. Але остаточного краху не сталося через те, що за радянських часів була інстинктивно сприйнята основна теза структуралізму — індивідуальна поведінка людини є часткою колективної моделі. Себто радянська ідеологія частково була вірою в підсвідомість, а частково вірою в те, що цією підсвідомістю можна оволодіти. Загалом віра під радянську пору аж ніяк не була евфемізмом для визначення зв’язку між поняттями часу й вічности. Життя у тому вимірі, в якому воно було в Радянському Союзі, визначалось як сумнівами щодо тієї «віри», так і вірою в ті «сумніви», і ця фундаментальна невизначеність, по суті, «рятувала» категорію часу, заповідаючи неоковирні форми виживання. Іноді саме воно надихало на своєрідний спротив офіційному інститутові родини, родинних стосунків тощо, але частіше усе воно виявлялося лише номенклятурною поведінкою нових українських радянських панів, сформованою за мовчазної згоди всесоюзного начальства.

Валер'ян Підмогильний

Так, яскравим прикладом дружніх і майже подружніх стосунків у комунальній спільноті радянських письменників слугує історія адюльтеру Миколи Куліша і Марії Пілінської, що в історичних джерелах так і не витворилась на історію «зоряного» кохання, оскільки влада лише негласно дозволяла сімейну зраду, не підтримуючи її в офіційному житті.

« Мене іноді ще охоплює такий настрій, що хочеться увіткнути серце, як червоний бант в кишеню мого піджака й ходити собі посміхаючись», — гукав у жовтні 1934-го року батько української радянської драматургії Микола Куліш. Гукав, як стало знати, в листі до останньої своєї любови, адже ліричний настрій урвався вже з приходом грудня того ж 1934-го року, 7-го числа якого М. Куліша було заарештовано.