Чтение онлайн

Ці думки підтверджує-заперечує також А. Мішо:

« Моє щастя таке впевнене, що викликає в мене відчай. Витягує з мене всі поривання, відбираючи зір, слух, і його все більшає… а мене все меншає…

Воно безмежне, без меж… без…

А тим часом — то лише якась дещиця. Моє лихо було набагато важливіше, воно мало володіння, спогади, нарости, баляст.

То був я!»

Але письменники радянської України не завжди були наснажені лише метафізикою кохання. Навіть відомий поет-порнограф В. Поліщук у поемі «Вона» 1929-го року, в якій він, попри те, що « до тонких і червоних уст, / завмираючи, уста свої прикладав», « заглядав з солодкою цікавістю / у розріз блюзки на грудях» і « пригортав до свого тіла / її все тіло так, щоб ціле відчувати», все одно завершує тим, як « мій пол хотів знайти у ній майбутнє звено / до ланцюга в глибінь віків». Себто мова поета-дослідника була не про кохання, а про суто фізіологічні речі гуманістичного штибу на кшталт примітивного запліднення заради миру на всій планеті абощо.

Зрештою, яке було ставлення до жінок у письменників радянської України 1920—30-их років? Жінка уявлялась ними або як «товариш Жучок», себто безвідмовний бойовий друг родом з оповідання М. Хвильового, або як екзальтована панянка, спокуслива непманська фурія тощо. Жили зазвичай з першими, закохувались, як правило, в других. Перші з часом відходили на периферію обивательської рутини, з другими було цікавіше будувати новий лад. До речі, старий лад з ними будувався так само жваво. « Я имел для души / Дантистку с телом белее известки и мела, / А для тела — / Модистку с удивительно нежной душой», — розподіляв свої бажання С. Чорний у 1910-му році.

Загалом еротика завжди була ідеологічна, адже від символістських побудов В. Соловйова в «Сенс любви» через безумства А. Блока до ленінської «революції» з плянами Л. Троцького щодо наукової перебудови людини — Росія стикалася з єдиним ідеологічним текстом. Саме життя зводить в один сюжет сексуальні, містичні та революційні мотиви, тому будь-який жест чи текст варто розглядати одразу крізь ці три призми, і виявиться, що бадьорий «революційний» крок у поемі «Дванадцять» А. Блока — це легка хода кастрата після оскоплення, а «революція» мислиться як радикальне перетворення людини, у тому числі тілесне, отже, природно звернутися до досвідів хлистів і скопців. До речі, досвід сектантів вважав безцінним В. Ленін, а В. Бонч-Бруєвіч описував їх як носіїв справді революційного духу. І тому, що вони протистояли нелюбому православ’ю, і тому, що перетворювали тілесність — статевим бешкетуванням, як хлисти, чи просто позбавленням себе статевих ознак, як скопці. При цьому кастрація ефектно трактувалась за апотеозу перемоги культури над природою, а вища інтелектуальність змішувалася із хтонічністю в «божествах» з народу на кшталт Григорія Распутіна.

Слід зауважити, що «дожовтневі» символісти себе не кастрували, адже на радикальний жест зважитися важко. « У другому кварталі, саме проти Бюра похоронних процесій, до батька підійшла жінка з п'яними очами, підмальованими паленим корком. У зубах у неї стирчала цигарка, — згадував майбутній імажиніст А. Марієнґоф. — Пане мусье, — процідила вона сиплим голосом, — пригостіть даму сірником. — Вибачте, але я не курю, — збрехав батько».

Отже, владою над тілами інших символісти теж не дуже володіли, хіба що над незміцнілими розумами. « Де ж і коли я ще її зустріну? — бідкався А. Блок щодо чергової музи. — Я ледачий, боягузливий і слабкий». « Ми стали близькі, але настільки духовно, — відгукувалась та, — що не поцілувалися жадного разу». Часом, бувало, збурювались наші символісти цілком за Достоєвським, мовляв, « твар я тремтяча, чи право маю», але ненадовго. « Але є ж у мені все-таки цікавість яка-небудь!», — гукав А. Блок. На жаль, навіть « цікавість» у декадентів-символістів часто-густо була відсутня, і тому доводилось обходитись паліятивами, чи пак засобами, що давали «символічне», тимчасове полегшення. Так, А. Блок не спав із власною дружиною, забавляючись із повіями, а його сучасник Віктор Петров — з жінкою приятеля й колеґи. В. Розанов і В. Іванов пили кров молодого музиканта, а Т. Осьмачка взагалі нічого не пив і не їв. Згаданий В. Іванов і Д. Мережковський з дружинами збирали петербурзьку інтеліґенцію на групові еротичні ігрища. Усе це здійснювалося з усвідомленням величі задуму і випромінювало найвищу духовність.

Узагалі ж символісти, більшовики та інші аванґардисти духу — це близькі родичі, а тілесність давно перекочувала в центр уваги гуманітарних наук як щось, здатне видаватися хоча б льокальною вірогідністю у світі, що утратив вірогідності абсолютні. Наприклад, у «дожовтневих» символістів — на відміну від їхніх «революційних» наступників — завжди існували духовні бінарні опозиції, але замість «добра» й «зла», «червоних» і «білих» у них діяли «природа» й «культура». З часом усе перемінилося. « Наша культурність, — значив Ю. Олєша у 1920-их, — це „Вікторина“. Ми повертаємося із прогулянки й говоримо дружинам за вечірнім чаєм: А знаєш, Сервантес був каторжником на галерах. — І дружини нас поважають».

Харків. Першотравневий готель на вул. Свердлова. 1930-ті роки

Але це вдома, а як було на «революційній» роботі, на яку іноді влаштовувались наші фурії з валькіріями? «— Робити ви хоч що-небудь умієте? — питалися в них у „Циніках“ А. Марієнґофа. — Звичайно, ні. — Та-а-к. — І він діловито звів брови. — У такому випадку вас доведеться влаштувати на відповідальну посаду». О, що це була за « посада», яку отримували приголублені вже новим пролетарським панством жіночки! Ціле плем’я брехливих булґаківських секретарок, лінотипісток, референток та інших «відповідальних» товаришок Ряппо, які гідно різнилися від колишніх «бойових» товаришок Жучків, списаних на берег Революції через профнепридатність до нового цивільного життя, було випещене новопосталим радянським бюрократизмом. Від Раї Азарх, що керувала видавничим життям, до Раї Троянкер, яка крутила письменницькою братією, — така була динаміка розвитку жіночих типажів у життєтворчості комункультівської автури. Іноді дві «виробничі» іпостасі поєднувались в одному «любовному» фляконі, і герой чергової «Змови почуттів» Ю. Олєші у тому-таки 1929-му році гукав до жінки: « Ти справжня стерва! Ти можеш любити двох і віддаватися двом. Тобі однаково: чи я його заріжу, чи він заріже мене. Чому ти виходиш на кухню майже гола? Я знаю, чому! Ти хочеш, щоб усе хвилювалися, побачивши тебе. Ти повія».

Коли ж любовна евфорія авторів з 1920—30-их, наче в нещодавніх безхребетних символістів, змінювалась на більш прозаїчне захоплення з приводу власного звільнення з пут кохання, то навіть після романтичних стосунків Ю. Смолич міг цинічно закинути своїй подрузі, відомій поетці-валькірії Раїсі Троян, цілком «пролетарську» відвертість: « Ви просто блядь, — сказав я, дозволивши собі грубість, бо я був справді обурений, мені було гидко, і вона, справді, заслуговувала цього». Обурена дівчина, якій закидали « безладні статеві стосунки», звичайно, заперечувала, мовляв, їй притаманні якраз « ладні статеві стосунки», і тут уже нікуди було подітися від чистісінької правди життя. У 1928-му році з Москви приїхала група російських письменників. Їх було четверо. За тиждень, що вони пробули в Харкові, всі вони по черзі ставали коханцями Раї Троянкер, відомої поетки. Згодом у Харкові засідало Бюро міжнародної революційної літератури, на якому зібралися англійці, французи, бельгійці, німці, угорці, ще й китайці. Майже всі вони так само перебули коханцями Раї, затятої німфоманки. Коханцем Раї став навіть Панаїт Істраті, про якого ходили чутки, що він педераст. « Я перевірю сьогодні ж, чи правда», — закинула своєму приятелеві Ю. Смоличу дівчина, яка наслідувала відомий принцип Л. Брік про те, що « знайомитися найкраще у ліжку», і тієї ж ночі була з Панаїтом Істраті. « Він, справді, педераст, і мені пощастило дати відчути йому, що я — хлопчик, — розповідала згодом, — але після того йому прийшлось зробити відкриття, що й з жінкою він може бути мужчиною. Він був приємно вражений, але розчарований».

Як бачимо, здебільшого поважні, порядні люди. Революційні письменники, з-поміж яких траплялися навіть культурні педерасти. Може, патологія була в Раї Троянкер у стосунках з революцією? « Рая посміхнулась посмішкою, яка може звалити навіть пустельника, і сказала, що вже була в кількох лікарів, назвавши тут же імена найвідоміших невропатологів і психіатрів, але щоразу візит закінчувався тим, що світила науки теж ставали її коханцями». Так, історії дуже відомі такі «світила науки», і той самий добрий доктор Чехов уточнював, що « жінку краще тарганити на канапі». Щоправда, у 1920—30-их кохалися всюди, навіть у лікарняних кабінетах, де, як свідчить Р. Троянкер, « Сєрґей Алєксандрович довго просив взяти його член в рот, але було вже ліньки, і тому погодилася взяти лише в руку».

Річ у тім, що, як пояснювала своєму високопоставленому приятелеві Ю. Смоличу вищезгадана Рая Троянкер, її приваблювала навіть не зміна людини, бо вона не встигає пізнати людину, з якою зійшлась — інколи це буває лише раз, і цих «разів» були вже сотні за кілька років її жіночого життя, її тягне « просто зміна мужського члена — що він може бути інакший, не такий, як у попереднього коханця — більший чи менший, товщий чи тонший». Словом, її непереможно збуджує сама думка, що « ось стоїть мужчина і його член ще не був у ній». Нещасна пролетарська поетка навіть питалася в Ю. Смолича, чи треба їй покінчати життя самогубством, бо взагалі хочеться жити, і « стільки ще є мужських членів, які не побували в ній». Щоправда, питалася за пікантних, як завжди, обставин, користаючи з «символістської» безпомічности письменника, коли той перебував у лікарняному ліжку, що додавало ситуації декадентського смаку. « Рая підійшла до мого ліжка, — згадував Ю. Смолич в „Інтимній сповіді“, — під халатиком вона була зовсім гола — одвернула ковдру і лягла поруч зо мною, не скидаючи халатика. — Ви вже випили молоко? — спитала вона так, немов би щовечора так питала».

Отже, дарма було новим панам радянської України звинувачувати у смертних гріхах тих, кого вони на ті самі гріхи виховали, організували, налаштували. Адже через вищезгадані любовні метаморфози з повіями, педерастами, лікарями й хлопчиками писалися «революційні» книжки, в яких таврувався міщанський побут, любовні пригоди та інша буржуазна аморальність, а насправді приховувалась або власна незмога кохати, або потаємні грішки. Через блудливе кохання до чергової музи в авторів пролетарської літератури відбувалась своєрідна сублімація письменницького лібідо з похмільним катарсисом і деперсоналізацією «революційної» ідеї. Себто жінка важила більше, аніж друг, товариш і брат. Лише вряди-годи цінувалась її професійна відданість чи то подружній, а чи просто дружній справі, і зазвичай забувався талант виховувати мужчину, що знаходився поруч. Мабуть, історія 1920-30-их не була б тим, чим вона стала, без деяких, виключно «жіночних» жінок, довкола яких купчились, обтиралися, спалахували й надихалися кращі люди цієї незбагненної епохи. Ліля Брік, що надихала на життя і смерть В. Маяковського. Раїса Троянкер, у яку був закоханий письменник Ю. Смолич. О. Пілінська, яку боготворив поет В. Свідзінський. О. Теліга, якою надихався теоретик націоналізму Д. Донцов. Сімейство сестер Синякових, до яких вчащала строката футуристична публіка, і зокрема В. Хлєбніков, Н. Асєєв, В. Єрмілов. « Вєра при бажанні могла б стати талановитою письменницею, але вона так палко вірила в талант Набокова, що вирішила: буде більше користи, якщо вона стане допомагати йому, а не писати сама», — свідчить про дружину письменника біограф С. Шіфф. « Спинила друга пляшка, що її підставила моя дружинонька, коли побачила, що я, чого доброго, справді можу зірватись», — признавався М. Куліш щодо своєї «старенької». « Хоча Ванда Тосканіні-Горовіц і називала себе безталанною, вона безумовно була зіркою. Вона була одночасно й боязка й безстрашна — ця жінка, що цілком присвятила себе чоловіку», — довідуємось про ту саму подружню «вірність», чи пак жертовність із життя-буття Горовця. Натомість нинішня В. Нарбікова підсумовує: « Усе-таки письменник — дурень або дурник. З дурня можна спитати. З дурника — ні. Натомість жінка буває цілковитою дурепою, може комусь зламати життя».