Чтение онлайн

Що повстане на місці порожньому

того світа, що ти розіб’єш?..

Что там "повстане" — неизвестно. Да это и не важно. Главное, что весь мир насилия мы разрушим, а затем… Пусть потомки разбираются.

Во время первой русской революции образы Украинки были соответствующими. Вот описание того, как наконец "из искры возгорелось пламя":

Еще одна реалистичная картина:

Антагонизмы бывают религиозными, классовыми, национальными… А можно ли соединить все вместе? Нет ничего проще. Особенно для мастера художественного слова. Нужно сконструировать героя (или героиню), который аккумулировал бы все (или почти все) негативные качества. Что и было сделано в рассказе "Над морем" (1898).

Крым. Ялта. Ливадия. Курортный сезон. Все было бы прекрасно, если бы не люди: "Часто лежачи над самісіньким морем, під навислим каменем, і дивлячись на фаланги хвиль, на ясний горизонт, здавалось мені, що я опинилась у такій країні, де ще не було чи вже нема людей. Мушу признатись, така мрія була мені мила. Мізантропія не в моїй натурі, але часто буває, що хочеться на який час втекти від людей власне для того, щоб не почати ненавидіти їх. Десь я чула вираз, ніби сама природа, самий краєвид, без людей, — то все одно що рамка без картини; але я часами думаю, що се картина — без плями. Здалека дивлячись, навіть місто, що розсипалось по долині над морем, не здавалось мені ділом людських рук, а просто тільки частиною пейзажу…"

Но то и дело гармония картины нарушалась всевозможными "плямами": то люди помешают, то самодержавие. "Тільки тоді, коли з міста долітав різкий, мідяний гук військового оркестру або уривок солдатської пісні з лівадських казарм (Лівадія — резиденція царська біля міста Ялти в Криму) та свист парохода, коли на берег розгнівана хвиля викидала затички, лушпиння, старі черевики і всякі злидні людські, — гармонія раптом розбивалась, мрія про незаселену людьми країну зникала. Скрізь люди! — казала ображена думка, перелякана стріванням з брудом, злиднями і всею недолею людською…"

Как это ни неприятно, но, к сожалению, пришлось пожить и в городе: "Тут уже всюди і завжди були люди. Навіть коли я сиділа сама в своїй одинокій кімнаті, то чула їх рух за стіною, або над стелею, або під моєю хатою. Були люди, але в купі з ними і робота і думки, а ті нові думки заглушили давнішу, ворожу до людей думку…" Слава Богу.

Но с людьми приходится общаться. Для этого выбрана некая молодая москвичка: "Раз я зайшла на одну віллу в гості до знайомої панночки, вона запросила мене до себе на цілий день…" И это было тяжелое испытание: "Була вона молода, менш як двадцять літ, "панна з порядної родини", як не раз говорила про себе сама… Говорила моя бесідниця дрібно, швидко, тонким сопрано, перебиваючи сама себе раз у раз — то співами, то якимсь чудним гуком, що вона називала "цыганским взвизгиванием"… Найкращими її спогадами були "цыгане, ресторан Яр, Стрельна" (дуже знані в Москві веселощі не дуже comme il faut — пристойні), яких вона, здається, добре знала. Професії у неї не було. "Зимой я выезжаю, а летом уезжаю", — казала вона. "У нас в Москве", — так починалась кожда її розмова, а кінчалась: "Ах, ваша противная Ялта!"… Ось вам романс, се вже іспанський: "О море, море, о ночь любви!.." — завела вона ненатуральним, горловим голосом, похожим на голос голубів…"

Больше всего эту глупую московскую барышню (скоро выяснилось, что она дочь генерала) интересуют мужчины и их мнение о ней: "Сей Анатоль, такий "нахал"… він мені просто в очі каже, що з мене вийшла б чудова каскадна зірка, що в мене голосу ніякого, але в мені єсть щось чортівське… Скажіть, а се ж таки правда, що в мені щось чортівське? У мене зовсім циганський тип…"

В религиозном отношении она просто невменяема. Вот зовет старушку няньку, та выглядывает в окно:

"— Чорт мене побери! — гукнула панночка і покотилась від сміху. Голова бабусина зараз же зникла… — Ха-ха-ха! Як мої чорти її скандалізують! — залягалась панночка. — Нащо ж ви їй робите сю прикрість? — запитала я. — Ах, боже мій! Тут з нудоти чого не зробиш?.. А може, се й справді погано? Мені вже всі кажуть, що я занадто часто чортів споминаю. А ви релігіозні?.. Я вже бачу, що ви не релігіозні, се погано, ви себе позбавляєте великої потіхи, я б так не могла. А я дуже релігіозна, вся наша родина така, ми — москвичі, ми щороку "Иверскую подымаем" ("Иверская" — чудотворний образ матері божої в Москві. Побожні москвичі спроваджують її часами до себе в господу, служать молебень і роблять обід духовенству, се зветься "подымать Иверскую"). Ви були в Москві? Ні? Багато втратили!.. Отже, ви й циган не чули? А я чула, справжніх! Мама моя сього не знає, о, боже борони! А я, було, вимкнуся з братом і з його товаришами нібито в театр, а самі замість того на тройках у Стрєльну — весело так!.."

И вот эта "типичная представительница" религиозной Москвы продолжает (по воле автора) чертыхаться на всем протяжении рассказа: "— Де моя спідниця в чорта запропастилась?.. На якого біса їх шити, коли не носити?.. Ну, і к дияволу її, коли так!.. Тут сам чорт ногу зломить, шукаючи… Десь чорт ухопив мої обновки!.. Чорт мене побери! А ну його к чорту!" Старая нянька пытается ее урезонить: "…Ну, вже знов споминаєте погань, прости господи!.. І нащо ви, панночко, все оте чорне ймення споминаєте?" А что бы сказала нянька, почитав письма Украинки, где, что ни шаг, то эта "погань" или "чорне ймення" поминается? Эту свою собственную черту атеистка и приписала "шибко религиозной" москвичке. Такой прием в народе называется: "с больной головы — на здоровую" (есть еще вариант: "держи вора").

От общения с такой героиней Украинке стало плохо: "Мені почало здаватись, що мене оплутала якась тонка павутина і починає застилати очі і заважати дихати". Вот бы и прекратить общение. Но дело не закончено: характеристика ограниченной москальки еще не завершена. Поэтому приводится ее круг чтения: французские романы "Полудевы", "Небылицы", "Для чтения в ванне". Последний французский роман "Современная любовь" она слушает самозабвенно: "Книжка була маленького формату, видання гарненьке, з тонкими малюнками, на обложці в червоному тоні якісь фігури, ледве прикриті серпанками, у викручених позах, з дикими виразами, так, немов вони кудись женуться несамовито чи корчаться в танці св. Вітта… Французькі каламбури, повні тонкої розпусти думки і фантазії… При одній надто "рискованій" сцені я глянула на Аллу Михайлівну, — вона вже не лежала, як перше, з закритими очима, вона спиралась на лікоть, підвівши голову, і дивилась на мене палко, розширеними очима, затримувала дух, ловлячи кожне слово роману з жадібною цікавістю".

Из русских книг она читает рассказы Лейкина или романы Ясинского. Тот и другой — из лагеря, противного Украинке. Первый — "автор оповідань, розрахованих на невибагливі смаки міщансько-обивательських кіл читачів"; второй — "прихильник "чистого мистецтва". Тургенева "типичная" москвичка не знает: "Ні, я його не читала. У нас "класиків" проходили тільки до Пушкіна. Правда, в хрестоматії було там щось, "Бежин луг", здається, і ще не пам’ятаю що… так, дитяче…". Тургенев на нее действует как снотворное: "Прочитавши перших дві-три сторінки, я спинилась, щоб одвести голос, і почула голосне мірне дихання Алли Михайлівни, — вона спала, підклавши руку під щоку; з-під подушки виглядала клинчиком червоняста обложка роману "Новітнє кохання".

Теперь всем становится ясно, что эрудированная Украинка нравственно неизмеримо выше необразованной русской. Теперь пришло время обрисовать классовый антагонизм. Для выдающегося мастера слова — это пара пустяков. Если в романе из жизни аристократов не хватает темы пролетариата, мастер тут же дописывает: "За окном двое рабочих ковали железо". В данном случае использован именно такой "алгоритм":

"— …Мені татко дав тисячу рублів на сезон, доїхала, прожила два з половиною тижні і, знаєте, скільки маю тепер? Двісті рублів! Ха-ха-ха! — вона весело і дзвінко засміялась.

В сю хвилину на зустріч нам ішов молодий робітник з відром зеленої фарби в одній руці і з великим квачем у другій; з квача капотіла фарба…Робітник був ще дуже молодий, утлий хлопець; відро було для нього тяжке, піт котився рясними краплями з-під низенької смушевої татарської шапчини на темне, мов бронзове, чоло; хлопець як раз утирався замазаним рукавом, порівнявшись з нами, і через те його квач прийшовся як раз врівні з червоним капелюшком Алли Михайлівни, так що мало не лишив на ньому зеленого листочка. Вона відхилилась так раптово, що мало не штовхнула мене з тротуару, і скрикнула хлопцеві: — Посторонись, любезный, посторонись! От мужлан! — додала трохи тихше.