Чтение онлайн

По последним данным, Драгоманов считал, что "члени Товариства об’єднаних слов’ян не виділяли української нації у самостійну, а тому в їхніх програмних документах "не видно й сліду національної української самосвідомості"… Одним із перших М. Драгоманов також з’ясовує причини слабкості і "трагізм загибелі" Товариства об’єднаних слов’ян, яке не зуміло "пустити коріння в масу навколишнього населення", не використало "вільнолюбивих традицій українського народу". Члени товариства, на його думку, не мали почуття української самосвідомості, що зумовило злиття їхньої організації з Південнним товариством, яке сповідувало "змовницько-централістичні" цілі й правила. Власне, це й призвело до того, що ідеї Товариства об’єднаних слов’ян "майже зовсім безслідно" загинули для "їх сучасників та найближчих нащадків". В том числе — идеи "дяди Якова", несправедливо обделенного крепостными душами и чином.

Будущие воспитатели и дезинформаторы Украинки Михаил и Ольга (О. Пчилка) родились в семье Петра Драгоманова. Он "залишався в Петербурзі до року 1838, коли залишив службу й в ранзі урядовця VIII класу повернувся на батьківщину" (11, 55). Далее "набув собі садибу в Гадячі, перебудувався й оселився там" (11, 55). Пошли дети.

Ольга Петровна (О. Пчилка) вспоминала в 1926 году: "Правда, через довге пробування батькове в Петербурзі московська полуда на ньому була дуже міцна, але й її пробила до певної міри місцева українська течія, а се відбивалось і на наших враженнях дитячих". Что же такое эта "московська полуда", которую получают "через довге пробування в Петербурзі"? Немного выше она писала, как в Петербурге "Яків і Петро прилучались до передових кругів тодішньої столичної молоді". Может быть "полуда" — это идеи декабристов? Но нет, содержание "передовых" революционных идей ее вполне устраивало. И советское правительство это ценило: "1925 року за заслуги Олени Пчілки в розвитку літератури, науки і культури її обрано членом-кореспондентом Академії наук УРСР". Как раз в это время украинские большевики проводили политику украинизации. Это называлось "национал-большевизм" (не путать с национал-социализмом). Так что "московська полуда" — это русский язык. Биограф пишет: "Прикметно, що Петро Якимович Драгоманов (як і його брат Яків) свого часу писав вірші, які, зокрема, друкувалися в журналах "Гирлянда", "Северный Меркурий", "Сын отечества" та інших виданнях… Однак суттєвою відмінністю між батьком і дочкою було те, що Петро Драгоманов писав російською, Олена Пчілка — українською" (7, 38).

"Спочатку він служив виборним земським суддею, потім, залишивши службу, клопотався аж до смерти року 1864 свого, не дуже то великого господарства, збираючи українських пісень, пишучи українські й російські вірші, різні меморії та записки мовами російською, українською, французькою, німецькою, охоче допомагаючи в правничих справах незаможному населенню, постійно сварячися з цього приводу з місцевим панством. Він був одружений з панночкою-сусідкою Єлисаветою Цяцькою. Єлисавета Іванівна Драгоманова аж до кінця свого довголітнього життя розмовляла тільки українською мовою, вміла писати тільки своє прізвище, хоч дуже любила читати" (11, 55). Читала она на русском языке. Например, в 1882 г. О. Пчилка сообщала матери: "Науки же Леся проходит все, что и Миша; греческий и латинский языки даже лучше понимает, чем Миша. Ото вже письменна та друкована буде" (10, 251). Вот на каком языке читала мать Пчилки (тоже "московська полуда", хоть в Петербурге она и не бывала).

Сестра Украинки Исидора писала: "Батьки Олени Пчілки були культурні поступові люди, отже, дітей своїх виховували в ідеях гуманізму, співчуття до всіх покривдженних, любови до батьківщини" (11, 209). Только про любовь к Богу (первая заповедь христианина) ничего не говорится. Потому что прогрессивные "поступові люди" обычно эту заповедь считают "забобоном".

У них было шестеро детей, среди которых — Михаил и Ольга (О. Пчилка). Она вспоминала: "Михайло так писав про світогляд і напрямок батьків: "То була мішанина християнства з філософією XVIII віку та якобинства з демократичним цезаризмом… І та мішаниця релігії, не тільки обрядової, а релігії яко вищої ідеї християнства, з новішими ідеями гуманізму, повага до прав людини, відбилася й на взаєминах нашого батька з людьми близького оточення його… Либонь, ота мішаниця вищої християнської ідеї з філантропією водила нашого батька й до тих безпомічних людей, хворих на холеру. Михайло зовсім слушно дякує батькові й за те, що між ним і сином, "не було розладу морального й боротьби". Мабуть, се насамперед стосується до питання релігійного. Наш батько й мати були, відповідно своєму часові, люди дуже набожні і дітей старалися виховувати теж у дусі релігійному. Але Михайло зрання, ще в гімназії, досить грунтовно пізнався з позитивними науками, там же (ще в гімназії) перечитав багато творів, що, при його взагалі аналітичному розумі, могли надати раціоналістичного напрямку його думці; отже, ще в ранньому юнацькому віці відійшов Михайло далеко від релігійних переконань своїх старих… Одначе те радикальне розходіння думок в справі релігійній не викликало дійсно ні боротьби, ні ворожнечі в нашій сім’ї між старим і новим поколінням; я не пам’ятаю ні одного разу, щоб Михайло допустився різкої критики, а тим паче якогось грубого висміювання і зневажання — того, що для наших старих було святим…"

Перевоспитывать "своих старих" и критиковать их святыни — это не деликатно: они же "свои". А вот с чужими можно не церемониться и настырно развенчивать их святыни в ходе активной пропагандистской деятельности. Как мы помним, Украинка так же деликатно относилась к религиозным переживаниям своей любимицы Ольги Кобылянской, развивая бешеную активность в пропаганде воинствующего атеизма. (Очевидно, семейственность здесь была традицией, идущей еще от Алексея Драгоманова).

Пчилка: "Не пам’ятаю я такого, щоб наші старі картали когось із дітей за "вільнодумство". Тут була неначе якась мовчазна поспільна угода: я не перечу твоїй новій думці вільній, а ти не руш моєї. Така обопільна обережність, пошана лишилася на весь вік". Идиллия да и только. Одна их знакомая вспоминала: "Для свого часу Єлизавета Іванівна Драгоманова, мати відомого вченого, була досить передовою жінкою з революційними настроями. Думаю, що це був вплив її сина Михайла Петровича, якого вона дуже любила". Отец также внес свою лепту в развитие сына, который вспоминал: "Пристрасть до читання і до свого роду політики з дитинства перейшла до мене від батька". А что касается не "наших старих"? Им можно и нужно впаривать "нову думку вільну", приобретенную "ще в ранньому юнацькому віці" при помощи своего незаурядного "аналітичного розуму".

"В одному життєписі брата Михайла говориться, що в дуже молодому вікові він перебув добу російсько-патріотичну. Я такої доби в житті Михайловім не знаю… В гімназичних настроях Михайлових російського патріотизму не означилось нічим". Эти ее "Спогади про Михайла Драгоманова" начинались так: "Михайло вродивсь у 1841 році, а я в 1849-му". Следовательно, когда ей было 7 лет, ему — 15. Но, оказывается, пытливый семилетний ребенок был уже в курсе всех гимназических настроений старшего брата. Правда, уследить за ними было нелегко, поскольку эти настроения менялись: "Полтавські гімназисти були в той час, в кінці 50-х років минулого віку, під надихом українського націоналістичного руху, що доходив до них від кола загарливих старших патріотів українських, таких, як Пильчиков, Кониський, Милорадовичка та інших".

Ничего не пишет она и о том, как брат остался в гимназии на второй год. Он вспоминал: "З виїздом директора всяка дисципліна страху у нас пропала, а другої не було. Найгірше держали себе середні класи, в тім числі й наша. Ми просто не ходили на лекції і проводили час у садку в пустотах. Ледве-ледве чи хто читав белетристику… На мені особисто той чудний рік окошився тим, що я, будучи за рік усе-таки "відличним" учеником, тобто маючи в середньому виводі 41/2, був зоставлений на другий рік у класі (5-й), бо, посварившись із учителем математики (поляк Гаєвський любив "острити" над учениками, я відповідав), перестав учитись його предмета й дістав на екзамені 1, а до того на екзамені з французького заступивсь за товариша, що відповідав передо мною і якому учитель (бельгієць) сказав грубість, після чого весь час, поки я писав на зошиті свій переклад із російського на французьке, пройшов у воркотні учителя й моїх репліках. Неспокійний, я написав в однім місці замість французького il латинське ille. — А! — закричав учитель, — то ти не вмієш писати навіть il, нема про що далі розмовляти, я напишу тобі 0!".

Молодого человека интересовала общественная деятельность. От "передовых людей" своего времени он требовал соответствующих указаний: "Зацікавленість політичними питаннями виникла у М. Драгоманова досить рано. Так, І. Айзеншток уперше опубліковав листа 17-літнього гімназиста, датованого 1858-м роком, до видавця журналу "Атеней" Є. Ф. Корша, де бачимо роздуми уповні зрілої людини, яка, проаналізувавши тогочасний стан суспільства, констатувала: "…прочных политических убеждений вовсе нет в нашей публике". Далі юнак писав: "Мы не хотим жить чужим умом, и для этого мы вправе требовать от передовых людей, чтобы они указали нам дорогу в начале нашего учения. Только тогда мы можем идти самостоятельно вперед. Иначе мы не получим общего образования, а только нахватаем сведений из всех наук и будем всегда присяжными в науке".

"Широковідомим є факт виключення М. Драгоманова з Полтавської гімназії за сутичку з "надзирателем благородного при гимназии пансионата". Тож майбутній професор так і не закінчив гімназії… Отже, 23 лютого 1859 р. наглядач Полтавської гімназії Олексій Казначеєв подав рапорт на ім’я інспектора гімназії про вчинок учня 7 класу М. Драгоманова для розгляду його на педагогічній раді… Наглядач, за його свідченнями, готовий був пробачити бунтівливого учня, якщо той вибачиться. Але цього не сталося, і рапорт потрапив на педагогічну раду. На допиті, влаштованому радою, Михайла запитали: "Произнесли ли Вы слова, угрожающие личности надзирателя? и по какому поводу?" На що він відповів: "Когда я засмеялся, Казначеев сказал мне кратко: "Глупо". На это я сказал ему: "Если вы будете ругаться, я должен буду побить вам физиономию". Молодому дарованию не хватало слов. Чесались руки.

В рапорте Казначеев писал: "Вам известен воспитанник Драгоманов как ученик более других успевший в науках, как человек читающий и любитель рассуждений и следящий по-своему за прогрессом. Наставники и товарищи его, щадя его развивающиеся способности, часто снисходительны к резкости его суждений, и это вредит ему самому, а еще больше пансиону, где он как ученик 7 класса и как более других находчивый для оправдания замеченной шалости приобрел себе некоторый авторитет как защитник, известно, в глазах детей, на которых он имеет огромное влияние… Это-то влияние на товарищей, всегда готовых поощрять всякую смелую выходку, и развило в Драгоманове как в человеке от природы самолюбивом чрезмерную самоуверенность и эгоизм в высшей степени до того, что он, мальчик 17 или 18 лет, задумав исправить весь мир, судит и рядит обо всем, не щадя никого и ничего, по-своему, и до того высоко ценит свои часто незрелые, но слишком резкие суждения, что становится врагом всякому не признающему их; мало того, он ищет навязать каждому свои взгляды и суждения, и для достижения этой цели он не обращает внимания и на приличие, вмешивается во все дела не только товарищей, но и наставников, и позволяет себе дерзко в глаза осмеивать, что не согласно с его убеждениями".

После исключения Драгоманова из гимназии его одноклассники обратились к попечителю Киевского учебного округа Н. И. Пирогову с просьбой "о снисхождении к нашему товарищу. Если же это невозможно, то мы покорнейше просим Вас не сделать, по крайней мере, недоступным для Драгоманова университет, который имеет честь состоять под ведением Вашего Превосходительства". Пирогов отправил в Полтаву письмо, о котором современные драгомановеды пишут: "Цей лист є справжнім зразком сумлінного ставлення вихователя молоді до виконання своїх обов’язків, і звучить він дуже сучасно". Среди прочего Пирогов писал: "Вина Драгоманова такова, что он непременно должен быть удален из заведения, но его нужно уволить по прошению, не препятствуя вступлению его в университет…" В итоге "вчинили волю славетного попечителя округу Пирогова, згодилися написати замість "исключается" — "увольняется" (ніби по своїй волі), через те зоставалось хоч право вступити в університет". "Михайло, — вже за своїх студентських часів, — привіз і залишив дома портрет славутнього педагога й ученого Пирогова". Пирогов преподавал сестре Ольге. Но ни сестра, ни брат не удосужились ознакомиться с мировоззрением Николая Ивановича. Великий ученый считал, что в опыте жизни и самопостижения человек нуждается в "идеале Богочеловека, в лице которого верховный вселенский разум и верховная воля делается для него доступнее". Пирогов осмыслил необходимость для человека мировоззрения, в центре которого — "высший и утешительный из идеалов — наш Спаситель". Пирогов был мудр. Драгомановы же были людьми умными, способными, но, к сожалению, далеко не мудрыми.