Чтение онлайн

Він мало не підскочив від обурення. Але я не дала йому й рота розтулити, швидко сказавши, що не промовлю більше ні слова, питання вирішене: чи не буде він такий ласкавий гукнути сюди Моллі, я повинна переодягнутися до званого обіду.

Увечері, коли ми повернулись, я була в такому розпачі, що мені несила було його бачити, і я зразу ж лягла (Честер завжди заходив спершу до свого кабінету подивитися, чи нема там якої записки від Бутема про термінові телефонні дзвінки), пославши до нього Моллі сказати, що страшенно втомилась (то була щира правда!) і маю намір випити снотворне. Це завжди треба було розуміти так, що мені хочеться побути на самоті, і тоді він лягав у маленькій кімнатці нагорі. Проте, на мій подив, Честер увійшов тієї ночі до моєї спальні (він відчував, що я готова на все) і спитав:

— Ти справді хочеш випити снотворне? Але ж ти ніколи не приймаєш свої пігулки три рази підряд.

То була правда, я боялася звикнути до наркотиків. Я відповіла, що вирішила зігнорувати своє правило, бо інакше не засну, а мушу будь-що заснути. І Честер вийшов, кинувши на мене погляд, сповнений ненависті. Він так мене жадав, що часто ладен був убити.

Мене охопив відчай. І не встигли за ним зачинитися двері, як я взяла з нічного столика коробочку зі снотворним і ковтнула заразом шість пігулок. Я проспала двадцять дві години і мало не вмерла, бо, судячи з усього, і в одній пігулці була досить велика доза. Вранці Моллі, перелякана тим, що не може мене добудитися, послала по Честера, він викликав двох лікарів, і їм тільки ввечері вдалося привести мене до тями.

Честер з переляку мало не збожеволів. Я ніколи ще не бачила людини в такому стані. Коли я прийшла до пам'яті, він стояв навколішки біля мого ліжка, не зводячи з мене очей; рот у нього був відкритий, брови задерті вгору, обличчя перекошене, ніби його грець побив.

Побачивши, що я прокинулась, він одчайдушно скрикнув і почав обціловувати мене, а потім обурено закричав (в голосі у нього бриніли сльози,— як у дитини, якій ви надавали ляпанців, і тепер вона вас ненавидить):

— Як ти могла? (Щоки йому запали й стали блідо-сині; враження було таке, ніби він тиждень голодував). Чом ти не сказала мені, що з тобою коїться?

Я відповіла, що то просто нещасливий випадок. Та він іще дужче розсердився й роздратовано обірвав мене:

— Ні, ні, далі так тривати не може. Хоч раз у житті скажи мені нарешті все як є.

— Я так втомилася сперечатись...

— Сперечатись? Але з ким? Може, ти хочеш звинуватити у всьому мене? Та ти розумієш, що накоїла? Що могла накоїти? Тобі завжди було байдуже, що в мене на серці.

Він так побивався (і був такий до краю нервово збуджений,— признаюсь, ми обоє плакали й ридали, ніби з нами сталось жахливе нещастя), що я злякалася за його здоров'я й почала запевняти Честера, що й на думці не мала вкорочувати собі віку чи робити щось таке ж безглузде. Мені було страшенно неприємно, що він підозрює мене у такому негідному вчинкові.

Нарешті (я була дуже слабка й мені хотілося «вилити свої почуття») я піддалась на його благання й призналася, що хотіла заснути й спати, спати, спати, а там будь що буде.

І припустилася помилки. Честерові ні за що на світі за жодних обставин не можна говорити правду — він умить її домислює.

Він негайно ж кинув:

— Це одне й те саме. Я так і знав.

І доки я подумки йому заперечувала, він додав:

— Це дуже схоже на тебе.

Честер вивільнився з моїх обіймів, підвівся й пильно подивився мені в очі:

— Господи, як я хотів би знати, що там у тебе всередині! Збагнути тебе несила!

Він і справді вірив, що це «одне й те саме» і «дуже схоже на мене». Я почала була доводити йому: якщо я не тямила, що роблю, то й не відповідаю за свій вчинок; але він сердито заперечив,— мовляв, я чудово все тямила. Хоча й не бажала сама собі в цьому признатися. Але раптом, посередині фрази, він спинився, обличчя його набрало незвичного для нього вигляду — водночас подив і лють (на якусь мить він, як це не дивно, нагадав мені Джіма, коли йому в дитинстві не щастило одержати бажаного); рвучко повернувшись, Честер вийшов з кімнати.

61

Честер ніколи не пробачив мені «гріховної та жорстокої» спроби самогубства (це могло бути згубним і для нього, слідство безумовно зіпсувало б йому кар'єру), і після тих подій він почав ставитись до мене зовсім інакше. Тепер він дивився на мене вже не тільки як на коштовну власність, а і як на певну проблему; вдався, так би мовити, до цілком іншої дипломатії. Як і раніше, я була окупованою територією і не заслуговувала на довір'я, але тепер мене ще треба було й боятися... Я могла завдати йому шкоди.

Це його страшенно гнітило, та винним у тому, що така ситуація склалася, він вважав лише самого себе й усіляко намагався дійти бодай мінімальної згоди, аби залагодити «ситуацію».

Наступного ж дня він пішов до одного з своїх приятелів, котрий служив у департаменті учбових закладів, і, повернувшись, спитав, чи не маю я нічого проти того, щоб хлопця «підтягли» до екзаменів: якщо Том виявить здатність до класичних мов, він не бачить причини, чому б йому не складати конкурсний іспит в Істборо.

— Якщо я правильно все зрозумів,— пояснив він,— дочка міністра-радикала X... проходитиме конкурс у Тортон (дуже дорога закритого типу школа для дівчат), а у Тома в голові, думається мені, більше, ніж у всієї цієї родини разом.

На тому й погодились, і для Тома було взято репетитора, котрий почав готувати його до іспитів у Істборо.

Залагодивши це питання, Честер відразу ж перейшов до наступного.

— Тепер щодо Джіма,— сказав він мені якось уранці (в нього була дуже тривожна, ніч, він майже не склепив очей: після всього того, що сталося, йому почав дошкуляти шлунок).— Він що, справді не може повернутися, доки ми не виплатимо борги його «шахер-махерам»? (Авжеж, він знав це не згірш од мене).— Хочеш, я все з'ясую? Я був би дуже радий дати всьому цьому лад.

Звісно, я йому палко подякувала: як це схоже на нього, сказала я, він переживає за Джіма більше, ніж уся Джімова рідня.

— О, такі люди, як Джім,— відповів Честер (і я бачила, що він знову вдається до свого «благородного» тону),— справжнє свідчення того, яку велику місію відіграє імперія. Критики нашої політики щодо Нігерії не розуміють і не хочуть розуміти, що все зрештою залежить від людей — по той і по цей бік...

Одне слово, виголосивши невелику промову,— а то вже був добрий знак, - він знову став самим собою.

Годі й казати, що, коли Честер наступного разу зустрівся з Вілфредом (а тепер вони часто зустрічалися, у них було багато спільних справ), по невеличкій сімейній раді виявилося, що проблему Джімових боргів вирішити простіше простого. Вілфред і тітонька перевели на себе його боргові розписки, і тепер ніщо не заважало йому повернутись до Англії і з'явитись у його старих клубах, коли заманеться.

Але якщо ви гадаєте (як багато інших), ніби, пішовши мені назустріч, Честер проявив власну слабкість, ніби вся ця історія лише зайвий раз потверджує мій «поганий вплив» на нього, ви глибоко помиляєтесь. Істина полягала зовсім в іншому. Як чимало вершителів «великих справ», він, мов колючим дротом, відгородився від людей цілою системою відмагань і відкладань, і дрібноті було нелегко прорватися крізь неї. Але якщо все-таки щастило здолати цю перепону, ви знаходили коли не всього, то принаймні частку істинного, справжнього Честера.