Чтение онлайн

— То ж бо й воно... І це, либонь, найстрашніше.

— А тобі не спадало на думку, що всі оці речі про нього ми говоримо з чужого голосу? Ти ніколи не думав про те, що ми несправедливі до нього? Адже тобі добре відомо,— він справді вірить у необхідність робити людям добро,— звісно, там, де це можливо, де для цього є умови. Добре ставитись до людей стало для нього своєрідною релігією.

— О, так, я знаю. У нього на все є свій стандарт.

Хай вас не дивує, що ми з Томом говорили про Честера у такому тоні. Це сталося якось мимохіть,— очевидно, тут позначився вплив газет, про нього писали тепер чи не щодня. І не дивно,— Честер став уже доволі значною для нашої громадськості постаттю.

70

Добре, що цього разу я не пообіцяла Томові мовчати, бо першим же питанням Честера, тільки-но я піднялася до своєї кімнати, було (цей епізод запам'ятався мені в усіх подробицях):

— Ну й куди ж ти ходила? Звичайно, до цих чудернацьких Трайбів з Тіпет-стріт?

І зразу ж (не сказавши більше ні слова про Трайбів) переключився на урядову кризу (його, мабуть, те тільки й розсердило, що, повернувшись додому, він не застав мене,— не було кому розповісти всі новини), яка змусила його достроково повернутись у Лондон. До нього докотилася чутка, що кілька членів кабінету уклали потайну угоду з комітетом оборони й хочуть внести законопроект про надзвичайні асигнування (значно збільшені) на озброєння. Власне, кабінет завжди складався з кількох угруповань, кожне з яких мало свої погляди на ті чи інші речі, і ці угруповання, звичайно, вели між собою постійну боротьбу, «промацували» одне одного, намагаючись завербувати якомога більше прибічників,— перше ніж зважитись на вирішальний крок. Честер не любив, коли я згадувала про цю їхню таємну дипломатію, але, якщо говорити правду, він і сам промацував кожного зі своїх колег і тепер достеменно знав, що деякі з них змовилися взяти курс на збільшення воєнних асигнувань, а це змусило б «миротворну групу» (тобто його самого, Морлі, Джона Бернса та ще кількох міністрів) подати у відставку.

Він уже давно підозрював про існування цієї змови, і тепер був такий збурений, такий сердитий, що цілу ніч не міг склепити очей,— усе ходив по кімнаті й повторював:

— Нікому не можна вірити, нікому! Може, тільки Греєві, та й той, либонь, сучий син, при першій же нагоді продасть. Зараз він, скільки я знаю, до цих інтриг не причетний, але в нього запевне існує якийсь свій особистий план. Спробуй вгадай, що в нього на думці.

Справді, розмови про війну точилися вже не перший день, одностайності серед членів кабінету не було, і Честер страшенно нервував з цього приводу; саме тому я й намагалася по змозі нічого не приховувати. І ось раптом на великдень Том урочисто повідомляє, що хотів би відкрити мені якусь надзвичайно важливу для нього таємницю,— але за однієї умови: я мушу дати йому слово, що мовчатиму як риба.

— Але, Томе,— сказала я,— ти ж знаєш, я не люблю таємниць, вони дуже ускладнюють життя. До того ж рано чи пізно будь-яка з них втрачає свою таємничість.

— Як хочеш. Але в такому разі я нічого тобі не скажу. Не можу. І взагалі, щоб ти йому не згадала про це навіть натяком! Якщо прохопишся хоч одним-однісіньким словом, мені все зразу стане зрозуміло. Досить одного татового погляду і, скажімо, фрази: «Добридень, Томе,— о, яка на тобі сьогодні гарна краватка!»— і я непомильно можу сказати, що йому насправді страшенно не подобаються мої краватки, що він взагалі давно бачить мене наскрізь, але не вважає за потрібне говорити про це вголос.

— Ох, Томе, так не можна. Все це тобі тільки здається. Ти несправедливий до батька.

— Можливо,— так само поважно відповів Том.— Але здається, тут уже нічого не вдієш. Отже, ти обіцяєш мовчати? Я гадаю, краще пообіцяй, у тата це називається «зробити рішучий крок».

Мавши надію на те, що хлопчик і так звірить мені свій секрет, я не поспішала з відповіддю. Принаймні досі він од мене нічого не приховував. Легкий на язик та веселун, він майже не вмів критися.

Проте минув тиждень, а Томові ніби заціпило. Помітивши, що він уже почав сердитися на мене, я зрозуміла: треба згодитись на його умову, інакше він нічого мені не розповість. А завдавати собі на плечі такий тягар мені, щиро кажучи, не хотілося. І справді,— не могла ж я, мати, не поцікавитись тим, що там трапилося з моїм сином.

У такій ситуації мені доводилося бути ще вдвічі обережнішою, аби не втратити Томової довіри (згадаймо, Честер був йому не зовсім рідний батько). Тож я заприсяглася, що мовчатиму, після чого хлопчик, зітхнувши з полегкістю, розповів мені, що вони заручилися з Джулі Трайб. При першій же нагоді він залишить коледж, який нічого йому не дав, і піде актором на сцену.

Наскільки я могла зрозуміти, Джулі повинна була одержати якусь спадщину,— після того як їй сповниться вісімнадцять років,— і на одержані гроші планує набрати власну театральну трупу, запросивши на режисера якогось там Гевіна Маркера. Джулі поставила собі за мету популяризувати в Англії п'єси зовсім невідомого у нас шведа Стріндберга.

Том пояснив: Стріндберг нещодавно помер, і то страшенна ганьба для всієї Англії, що п'єси цього видатного драматурга тут іще ніколи не виставлялися.

Я була задоволена з того, що мені вдалося вивідати у Тома його таємницю. І ми з ним уклали угоду: він обіцяє мені закінчити коледж, а я — підтримаю його перед Честером, коли надійде час розповісти йому про заручини з Джулі.

Я постійно підкреслювала, яка то важлива річ для справжнього актора — одержати гарну освіту; хвалити бога, Джулі підтримала мене в цьому. У такий спосіб було домовлено, що Том повернеться в коледж,— принаймні ще на один рік.

71

Та незабаром я на власному досвіді переконалася, яка то небезпечна витівка — намагатися що-небудь приховати від Честера. У нього було забагато вивідувачів. Не те, щоб Честер доручав комусь конкретно шпигувати за нами (так само як не запрошував Бутема на посаду платного шпика,— він просто вважав корисною інформацію, котру Бутем йому постачав), але навколо нього завше крутилося багато охочих доповісти йому як не одне, то інше. Подібно до кожного державного діяча, Честер мав чимало знайомих, котрі залюбки тримали його в курсі всіх справ. Одні бачили в цьому свій обов'язок перед урядом, інші робили так, щоб набити собі ціну, а найчастіше люди йшли на це просто задля власної втіхи,— втіхи поговорити з великою людиною, повідомивши їй щось дуже для неї цікаве.

Тож не минуло й тижня, як отака добра душа доповіла Честеру, що ми з Томом у його відсутність провели декілька вечорів у Трайбів. І одного разу він,— так, ніби ненароком,— кинув мені:

— Невже Том і справді вчащає до цієї сімейки акторів?

— До Трайбів?

— Так, до цієї жіночки, яка швендяє в сукнях із старих порт'єр, та до її товстих наквацьованих дочок.

— Здається, він там буває. Зрідка. Вони завжди запрошують його.

— Дивина, та й годі. Геть непідходяща для Тома компанія. Надто якщо зважити на його нехіть до праці.

— Справді, в них є щось від богеми. І все одно, я тобі скажу, дівчата вони непогані.

— Мабуть, Том сидить у них і оце зараз. Не зайве б тобі піти й перевірити. До речі, ти, здається, теж приятелюєш із ними?

— Сьогодні Том вечеряє з тітонькою Леттер і Джімом.

— Еге ж, то він так каже...

Я знала, що відвідини тітоньки часто-густо служать Томові ширмою, коли він хоче вирватися з дому й посидіти ввечері з Трайбами. Та мені забракло сміливості признатися Честерові — довелося б і справді негайно йти до Трайбів, а потім доповідати йому, що саме там було. Честерові кортіло знати від мене все якомога детальніше.

На щастя, я раптом згадала, що сьогодні він снідав з Вілфредом, і поспішила спитати, чи не одержав він, бува, од нашого кузена якої-небудь нової «інформації». Честер відповів ствердно,— йому вже поталанило розпродати частину акцій, та ще й з великим зиском. Звісно, я відразу ж привітала його з таким набутком, натякнувши, що непогано тепер було б купити нову машину, відповідну до його нового становища (одну ми вже недавно придбали, але вона була маленька, застарілої моделі). Він засміявся й назвав мене «марнотратницею» (втім, якщо говорити відверто, йому подобалось так мене називати, він, за його словами, любив у жінках екстравагантність, і думка про те, що він нарешті може дозволити собі мати таку «дорогу дружину», завше гріла йому серце), потім посадовив до себе на коліна й сказав, що бачить мене наскрізь і розуміє мій натяк з півслова,— я хочу одержати діадему. Звісно, нічого схожого у мене й на думці не було, Честер сам марив коштовностями. Незадовго перед тим (одержавши від кузена Вілфреда вигідну інформацію) він на радощах купив мені намисто й сережки.