Чтение онлайн

Гулд процвітав. Але фізично за останні роки дуже підупав — посивів і казна-як розтовстів, але традиційно продовжував носити чорні костюми найтоншої вовни. Опасистий, бундючний і самовдоволений, він скидався б на розбагатілого крамарчука — якби не голова. А голову йому ніби приставили від іншої людини. Сухеньке обличчя, скуйовджене, як у божевільного, волосся і такі ж безумні очі. Було таке враження, ніби він постійно забував причесатися: волосся стирчало, наче колоски на збитому бурею полі,— тією бурею, що надала якогось чудного вигляду його очам: у них ніби причаївся панічний жах.

Мені здається, містер Гулд і справді нічого так не боявся, як власного успіху та його можливих наслідків. Очевидно, він належав до тих людей, котрі не розуміють (чи бояться зрозуміти), «як у них все це вийшло». І справді, колись, ще зовсім молодим євангелістом, він запекло таврував людську суєтність, зажерливість та інші гріхи. Тепер (виїхавши з батьківського дому, який прилягав до крамниці,— ще дідової, якою Гулд так пишався) він мешкав на Чорлок-роуд у зовні потворній височенній віллі псевдоготичного стилю, котра била в очі своєю позірною пишністю (хоча це просто був великий будинок) — крикливий фасад з вазонами для квітів на підвіконнях, простора вітальня, нові меблі від Меплса, покоївки у фірмових фартушках і — сад, де росли бросливи й виноград. Ну й, звісно, на першому плані — Дейзі, вся в діамантах, вбрана за останньою паризькою модою (її дванадцятирічна донька завжди хизувалася у шовкових спідничках зі шлярочками),— Дейзі, котра щодня їздила по крамницях у своєму блискучому ландо, запряженому парою баских коней.

І вілла, і ландо, і діаманти — все це «вийшло само собою». Якщо вірити Гулдові, то у новому домі «просто було зручніше», а на ландо, враховуючи всі його поїздки, він навіть «заощадив», і Дейзі (у що я охоче вірю) анітрохи не соромилася цих витрат. Кожного разу, коли ми з нею зустрічалися (приїжджаючи у Лондон, Дейзі неодмінно тягала мене за собою по всіх крамницях, а коли мені траплялося бути в Тарбітоні, вона й там не відставала від мене ні на крок), я переконувалась, що вона й надалі так житиме — на лезі невтримних веселощів і панічного жаху перед чоловіком. Вона здригалася від кожного його погляду — і зухвало підсміювалася над Гулдом за його спиною. І щоразу жалілася мені: «Боже ж ти мій, боже, ну хай би він хоч раз вчинив по-моєму!»

Проте я мала нагоду спостерегти, як Дейзі домагалася від Гулда нової коляски; тоді вони ще були барбітонцями й мешкали у старому домі. Почалося з того, що Дейзі одного разу (при мені, я була потрібна їй для куражу) раптом сказала:

— Як шкода, що у нас тільки одна ця тарадайка. Піде дощ — і вся сукня забрьохана. Та й трясе в ній просто жахливо: так можна й зуби собі повибивати.

Гулд відповів щось на зразок такого: коляска, мовляв, ще справна, бо нею їздила і його матінка, і жодної скарги від неї він ніколи не чув.

— Я й не прошу купити іншу,— зітхнула Дейзі,— я просто кажу: «Як шкода!»

А після того — пішло-поїхало. Всі її туалети раптом промокали до рубця (іноді вона навіть примудрялася порвати їх), а з коляскою весь час бувала якась халепа: то вона перекидалася у кювет, то налітала на перший стрічний шарабан. Варто було Дейзі виїхати з двору, як з нею неодмінно траплялося якесь лихо. У всьому, звичайно, була винна «оця стара тарадайка, що розсипається на очах — ну просто не знаю, що з нею робити».

Я не мала сумніву, що поступово Дейзі й сама почала вірити у свої вигадки. Вона зненавиділа свою «тарадайку» і мріяла про нове ландо. А вже коли Дейзі чогось, бувало, заманеться (як дитині цукерок), вона віддавалася своїй забаганці всіма чуттями й помислами. До всього іншого їм було зась — книжок Дейзі не читала, мистецтвом і спортом не цікавилась, так само як і не мала потреби у тому, що заповнює побут всіх нормальних жінок: не прибирала, не прала, не марнувала часу на балачки з сусідками на базарі й таке інше. Отож їй лишалось одне: жалітися на те, що стара коляска не відповідає її новому становищу, і їй конче потрібна нова. Тому вона по-хвацькому їздила в своїй тарадайці з відчайдушним передчуттям неминучої катастрофи, і не дивно, що коляска надто круто зрізала повороти, перекидалася на узвозі й нарешті врізалась у браму. Вона таки допекла своєму Гулдові, й він купив їй нову коляску. Але не для Дейзі,— пояснював він. Нічого подібного. Просто стара коляска віджила своє, а нова «нагодилася» по слушній ціні (і Гулд, безумовно, вірив, що так воно й було насправді).

Що ж стосується Дейзі, то коли я приїхала у Тарбітон, і ми з нею почали кататися в її славетному ландо по місту, вона почала запевняти мене, що це ландо — чудо, яке «наче з неба звалилося».

75

Як завше, Дейзі тішила мене оповідями про свого повелителя, і ми з нею так голосно реготали, що перехожі з подивом і явно несхвально озиралися на нас. Найбільше вона любила оповідку про те, як одного разу покоївка в готелі, зазирнувши до їхнього номера, заскочила Гулда в ліжку Дейзі («Останнім часом, розумієш, він поклав собі за звичку займатись цією справою зранку, коли мені так солодко спиться! І борони мене, боже, відмовити йому, він ладен тоді з'їсти мене живцем!») і як, рятуючи ситуацію, він зірвався з ліжка, але зачепився сорочкою за нічний столик і розірвав її від пупа донизу.

— Можна сказати, опинився голяка... чистий Адам!.. та ще й, розумієш, саме у розпалі жаги... боженьку мій боже... Дівчина так перелякалася, що мало не впустила тацю із сніданком на підлогу...

Дейзі ось уже стонадцятий раз починала розповідати мені цю історію, але так і не могла довести її до кінця; на неї від сміху нападала гикавка. Та варто було їй згадати, що ми на кілька хвилин запізнюємося до чаю, вона аж затрусилася від страху й доки ми їхали назад, стогнала, скаржачись то на бідних коней («повзуть, як черепахи, але про автомобіль Тедові і не затинайся!»), то на візника («ніколи не зробить як я йому кажу!»). Той страх виявився аж ніяк не надуманим, бо, під'їжджаючи до дому, ми ще здалеку помітили Гулда: він з поважним виглядом прогулювався уздовж фасада, тримаючи в руці годинник. Обличчя йому пашіло від люті: він не терпів, коли зневажали його гідність.

— Ти знову запізнилась? Жодного разу за тиждень не приїхала вчасно!

Скрививши жалюгідну міну, Дейзі підвела на нього маленькі оченята й наморщила низенький червоний лобик.

— Ох, Теде, у всьому знову винні коні...

— Вигадала б щось нове.

— Але то щира правда, Теде. Вгору вони ледве повзуть...

Гулд увіпхнув її в дім, і я чула, як він розпікав її, піднімаючись слідом по сходах. А коли вона трохи згодом спустилася вниз, до вітальні, аби пригостити мене чаєм, її очі та ніс були набряклими від сліз. Мені навіть здалося, що велика червона пляма, яка з'явилася на її лівій щоці, була наслідком добрячого ляпаса, що його заробила моя люба Дейзі. Втім, не виключено, що я тоді помилилась, бо якби він пригостив її ляпасом, вона б неодмінно розповіла мені про це. Вона всім і кожному любила розповідати про свої справи і про те, як вона боїться Теда. Але вже тоді вони почали прибудовувати до вілли новий флігель (будинок щороку розбудовували й перебудовували, починаючи з нової кухні, бо стара була непридатна навіть для того, щоб приготувати в ній сніданок Тедові),— а вже наприкінці року Дейзі їздила на власному автомобілі. Отож не докоряймо Гулдові, якщо він іноді втрачав терпець і міг мазонути по кругленькій фізіономії своєї жіночки, по її рум'яному личкові, такому простенькому (свята простота!) на перший вигляд; насправді ж то була тільки машкара, за якою ховалися підступність і потаємна сила.

76

Саме тому, що Гулд одверто виявляв таку неприхильність до мене і мав у Тарбітоні великий вплив, я завжди намагалася заради Честера (і задля власного спокою) ставитись до нього підкреслено приязно. Того вечора я мала квитки на чудовий концерт, про який вже давно мріяла, але я сказала Гулдові, що, звичайно, відкладу всі справи й неодмінно прийму його — з великою радістю, бо давно вже мрію про цю зустріч.

Здається, я таки передала куті меду: ще не встигши зачинити за собою двері, Гулд накинувся на мене з такими палкими компліментами, що я мало не розгубилась. Я вже казала, що він був трохи схибнутий, отже будь-які взаємини з ним неодмінно мали присмак напруженості, навіть подеколи істерії. Ось і тепер, потискаючи мені руку й запевняючи, що ніхто краще за нього не розуміє, як багато я зробила для Честера, він раптом помітив на моєму обличчі не знаю вже там що: пудру чи зайвину фарби (поглянувши згодом у дзеркало, я переконалася, що й справді поклала цього разу пудру надто густим шаром),— Гулд затявся на слові і скривив таку міну, ніби з'їв кислу-прекислу ягоду. Звичайно, він миттю осадив себе, знову взяв мою руку й зворушливим (але водночас і сердитим) голосом почав запевняти мене, що він добре бачить, яке велике місце я посідаю в Честеровому житті і який значний вплив маю на нього. Він сказав, що давно вже від щирого серця схвалює наш шлюб, бо, взнавши мене краще, зрозумів: така вродлива й освічена жінка, як я,— неабияка допомога Честеровій кар'єрі.

Насправді, слова його означали: я занапащаю Честера, бо живу лише самій собі на втіху. Проте досі він жодного разу не висловлював своєї недовіри у такій компліментарній формі,— мені навіть стало ніяково: він говорив так поважно й так одверто намагався завербувати мене у свої прибічники.

І далі, ніжно потискаючи мені руку, він сказав:

— І ви, Ніно, і я,— ми обоє з вами знаємо: якщо людина занапастила свою безсмертну душу, її не замінять ніякі земні блага.

Мені не хотілося ображати бідолаху, і замість відповіді я тільки спитала (не заперечувати ж йому: Честер привчив мене, що це найкращий спосіб суперечки з «важким» дискутантом),— невже він і справді вважає, що Честер «занапастив душу»?