Чтение онлайн

Злапавши облизня, французький уряд почав відновлення втрачених позицій із докорінної перебудови своєї східноєвропейської резидентури. Саме тоді міністр Шетарді звернув увагу на львівського пролазу-купчика, якому дивним чином вдавалось передбачувати не лише коливання цін на товари, але й такі малозрозумілі речі, як спустошливі військові операції, епідемії віспи, фінансові настрої та процент позики для бідних держав у конторі братів Штернів. Пролазу звали Протазієм, і в цьому імені, співзвучному з ім'ям багатоликого Протея, Шетарді побачив добрий знак для інтересів французької монархії. З того часу Татусь Прот почав щомісячно відправляти до Парижа свої прогнози щодо мінливої політики польських магнатів, переміщень російських військ і планів уряду Високої Порти.

Але не спали і в Санкт-Петербурзі. Шпигун потрапив до поля зору Олексія Бестужева-Рюмина у сорок четвертому році, коли Протом було перехоплено і кілька разів перепродано різним розвідкам секретний лист шведського міністра і масона графа Нольдена до російського генерала й теж масона Кейта. Російському резидентові у Кракові Голембйовському вдалося з'ясувати, хто стояв за такою красивою і прибутковою операцією. Татусеві Проту від імені канцлера Олексія Петровича було запропоновано вузький вибір: або стати подвійним агентом з доброю платнею, або нагло загинути за інтереси найхристияннішого короля Франції. Львівський патрицій обрав перше. Відтоді усі нитки імперської розвідувальної павутини, широко розкинутої між Віднем і Уманню, з'єднувались у чутливий вузол в гостинному і щедрому домі Протазія Духніча. Тут отримували і розмінювали гроші, робили і переробляли паспорти та подорожні, писали криптографічні листи і переховували різноманітних підозрілих осіб. Коштовні подарунки змушували львівських урядників закривати очі на діяльність Прота. Тим більше, що ніхто у Львові не міг з впевненістю визначити, на яку саме розвідку працює цей невгамовець, щасливий чоловік красуні Домініки і батько шістьох товстих і здорових дітлахів.

Молода служниця, яка відкрила двері Григорію, знала пароль. Вона вислухала кодовану фразу, привітно усміхнулась симпатичному драневі і впустила Григорія до освітленого сальними свічками передпокою, де чергували два горлорізи з концентрованими обличчями. Горлорізи вправно обшукали його і, не знайшовши зброї, мовчки підштовхнули до дверей зимової кухні. Ритуал прийняття в домі Прота корисних гостей передбачав ситне гощення. Григорій слухняно пройшов до кухні, де інша служниця насипала йому миску густої горіхової юхи, дала щедрий шматок смаженини й націдила до глиняної гальби пива, набагато густішого й смачнішого за те, котре спудей із кавалером вкушали «Під кляштором».

— Поспи трохи, — показала на постіль, розкладену в глибокій ніші, під кам'яною аркою. — Пана тепер немає, буде завтра по обіді.

— Я маю лише листа передати й узяти суккурс [11] .

— Поки пан з тобою не перебалакає, тобі ніц не дадуть. Та й звідси не випустять.

— Чому?

— Так для всіх заведено.

— Це неправильно.

— Що тобі «неправильно»?

— Те, що не випускають.

— Краще помовч, здоровішим будеш, — порадила служниця, яка знала, що не всі гості Прота залишають його кам'яницю за допомогою власних ніг.

Григорій поїв, випив, обвів швидким поглядом кухню: пічки, баняки, рогачі, пательні. Над усім тим — закурене до чорноти низьке цегляне склепіння. Двері товсті, оковані залізними штабами, масивні плетені ґрати на вузьких непрозорих вікнах. Фортеця. Він вирішив, що сперечатись з місцевими буде собі дорожче. Вже тоді, коли він у Пресбурзі вирішив підзаробити перевезенням таємної кореспонденції, його шкребло шкаредне передчуття. Тепер воно стало ще шкребучішим.

«От тобі і здобувся легкого заробітку!» — подумки посміхнувся, витягуючись у повний зріст на запраній шматі.

— Тебе як охрестили? — раптом запитала кухонна служниця.

— В ім'я святителя Григорія.

— Якщо маєш гроші, Григоре, то можеш пощасливити наших цорок [12] . Вони в нас кобіти файні, молодих немалжених люблять.

— За скільки люблять?

— Там вже домовишся. Онде двері.

— Жінка прєлюбодєйна є скудєльним сосудом дияволовим, — підсумував Григорій, засмикнув полотняну завісу, що відділяла спальну нішу від кухні, і заплющив очі.

— Нужник [13] , а ще на щось пнеться, — почув буркотіння служниці. — Тьху на тебе!

Він не образився на кухарку Його зовсім не цікавило, що думає тутешнє жіноцтво про його статки. І що воно думає взагалі. Він був міцно переконаний у тому, що уся сукупна мудрість населенців цього дому навряд чи змогла б йому прояснити щось суттєве про суперечку між передвічною Софією й тим багатоликим тілом, яке вміло бути і Кромом, і Карною, і всім темним поріддям Хаосу.

— Буде до тебе пропозиція, буде! — Гречик погрозив співрозмовникові вказівним пальцем. — Але маєш, Павлику, тримати язика на короткому ланцюжку.

Вигилярний, у якого від випитого вже крутилося перед очима, лише ствердно ворухнув бровами. Спека і міцний алкоголь зробили свою спрощуючу справу, і бесіда, врешті-решт, зійшла на довгий монолог професора, організм якого виявився надзвичайно стійким до магії зернових спиртів.

— Я ще за старих часів передбачив такого як ти, — вів свою застільну лекцію Гречик. — Якщо тебе не випередять…

— Хто?

— Хто, питаєш? — немов зійшлися стулки невидимої брами і сховали всі накреслені на професорському обличчі емоції. — Дід Піхто. Думаєш, ти наймудріший? Ти копаєш. Інші теж копають… Як ти там назвав свою доповідь? «Італійське відлуння в творчості Сковороди»?

— Л-луна.

— Що?

— Не «відлуння», а «луна».

— Зрозумів. Я, до речі, маю у бібліотеці книжку Пахльовської «Civilta letteraria ucraina». Якщо не помиляюсь, там щось є про це. Про Візантію, про Італію, про Сковороду… Читав?

— Читав.

— А Ушкалова про італійські образки в літературі українського бароко?

— Також читав… Але в-ви казали пр-ро тих, які теж к-копають. Хто копає? Що в-вони копають?

— Хто… Що… Тобі все треба знати?

— Так.

— Знання примножують печаль.

— ?..

— Колись дізнаєшся, прийде час, — запевнив старий, закашлявся і потягнувся за пляшкою. — Гха. Про все дізнаєшся. Гха. Може й не радий будеш, що дізнався. А щодо тих, хто копає… Людина завжди лишає після себе щось таке, що при бажанні можна викопати… Завжди! — Гречик вихлюпнув віскі. Четвертина його попала до склянки, три чверті звивисто розтеклося столом і пропало між дошками. — От зараза! — засмутився професор. — Не та вже тепер рука…