Чтение онлайн

— Так що к-копають?

— Те, що треба, те й копають, — стулки незримої брами трималися міцно. — Ти про своє знай.

— Але ж ви н-на щось н-натяка… натякаєте.

— А якби й так?

— Так хоч-чу ж з-зрозуміти.

— А ніби не розумієш? — професор тяжко зітхнув. — Не розумієш, ні?

— Ні.

— Я тобі, чоловіче, кажу про внутрішні речі. Є речі зовнішні, а є внутрішні. Відкриті і закриті. Для всіх і для обраних. Не будеш із цим сперечатися?

— Ні, — Вигилярному здалося, що нитка розмови стає тонкою і зміїстою. Ще трохи й або порветься, або ж втече крізь щілини, слідом за пролитим віскі.

— Є речі, які для свого пізнання потребують випробувань.

— Т-так.

— Що «так»?

— Глибинні і п-поверхневі. П-погоджуюсь.

— А куди ж ти дінешся, чоловіче… От, скажімо, усім відома історія Моцарта і Сальєрі. Це ж всі знають, правда? Поверховий сюжет є набутком широких мас. Поверховий сюжет тисячі разів переповідано. У романах, п'єсах, фільмах. Бездарність заздрить генію. Заздрить, заздрить, заздрить і, врешті-решт, вбиває генія. Підсипає генієві отруту. Так?

— Т-так.

— А глибинний сюжет цілковито інший. Принципово інший. Моцарт не просто геній. Він геній-масон. Поки живий був імператор Йозеф Другий, знаний симпатик масонів, Моцарт перебував під його особистим захистом. Але Йозеф помирає. За дивних обставин помирає, але то з іншої опери. Дітей в нього немає. Трон після смерті Йозефа займає його брат Леопольд Другий. Тиран і фанатичний католик. Ще коли він був намісником у Тоскані, то безжально і вперто переслідував масонів. Відень, зрозуміло, не Флоренція. Запроторити до кам'яного мішка автора «Фігаро» і «Чарівної флейти» Леопольд не наважується. З іншого боку, Вольфганг Амадей стає масонським прапором для всієї куртуазної Європи. По-перше, тому що він беззаперечний геній, а ще через те, що вся куртуазна Європа відвідує оперу. Відвідує і слухає. «Чарівна флейта» агітує за вільне мулярство потужніше, аніж усі трактати масонської Академії мудрості. А у Франції революція, сестру імператора Марію-Антуанету тримають у Парижі під арештом. У тій ситуації Моцарт перетворюється на політичну проблему. І для вирішення політичної проблеми застосовують суто італійський засіб. Класичний засіб італійської реал-політики. Отруту. Так звану акву тофану. Суміш арсену і окису свинцю. Цю отруту придумала одна добрезна жіночка з Неаполя на ім'я Тофана. Але це лірика. Я про те, що Леопольд пройшов італійську політичну школу і добре засвоїв тамтешню науку… От таким є глибинний сюжет, чоловіче. Сальєрі наказали отруїти, він і отруїв. Інакше втратив би посаду першого капельмейстера. Потім бідака все життя мучився. Через тридцять три роки сам зізнався у тому, що отруїв генія. Але хто був замовником — не сказав. Не зміг сказати. Все ж таки півстоліття їв з імператорського столу. Так і виникла дурна байка про бездарного композитора, який вбиває із заздрості. А яка там насправді могла бути заздість? Сальєрі був успішним і багатим. Його музику грали у всьому світі. З чого б це він раптом заздрив людині, яка не мала навіть коштів на житло у пристойному районі?

— Д-дійсно. З чого б ц-це… — Вигилярний намагався сконцентрувати свої думки. «Яка людина не мала коштів на житло? Це Моцарт не мав коштів на житло? На яке-яке житло?..» — повзало й не сповзалося у його голові.

— От читаємо у спогадах учня Сковороди Ковалинського, що Григорій Савич порівнював Біблію з храмом, — вів далі Гречик. — «Я дивуюсь сенсові храму, але тим не відкидаю його зовнішності», — каже Сковорода. Це ж, наскільки мені відомо, пряма цитата з масонського ритуалу. Хоча, можливо й таке: учень вклав до уст вчителя свої слова. Ковалинський був вільним муляром, навіть очолював ложу. Може тому його «версія Сковороди» цитує масонські тексти?

— Мас-сонські текс-сти… — промурмотів Вигилярний.

— Ото ж бо й воно… Ти в чомусь правий, Павлику. Написали гори наукової літератури, а скільки ще в Григорія Савича залишається нерозкодованого. Візьмемо його трактат «Ікона Алківіадська», де він побіжно згадує про Єхидну. Чи знаєш ти, хто така Єхидна? Не знаєш. А Сковорода знав!

— Ц-це твар-рючка така, — насилу вимовив Вигилярний. Крізь теплий туман, що огортав голову, він раптом усвідомив: розмова, яка кілька хвилин тому так близько підійшла до чогось насправді важливого, тепер опинилася від того важливого дуже-дуже далеко. Він не зміг би пояснити, якими шляхами до нього прийшло це усвідомлення. Проте — попри сильне сп'яніння — він впевнено відчув космічну відстань між тим знанням, про яке старий натякав, кажучи «якщо тебе не випередять», і теперішніми його викладацькими вправляннями в ерудиції.

«В ерундиції», — посміхнувся сам до себе Вигилярний.

— Тварючка? — презирливо перепитав у нього Гречик, дивлячись кудись далеко, в напрямі золотавого західного обрію. — Й зовсім ні. Не попав. Мимо. Єхидна, Павлику, — це така жінка-змія з давньогрецької міфології. Донька Форкіла і Кето, а за іншими міфами — Калірої. Живе вона у печері. А знаєш, ким були бабка і дід Єхидни? Гея і Понт Евксинський, себто, як ти розумієш, Земля-матінка і Чорне море. Нічого тобі не відкрилось у цих розкладах? Ні?

Вигилярний заперечно похитав головою.

«Понт як понти, — у його свідомості крізь теплий туман промкнулась недоречна аналогія. — Маєш тобі… І нащо він мене грузить тою своєю єхидною? Про ту бридку єхидну у Сковороди хіба що півтори згадки».

— …Це ж секретна гностична алегорія про перешкоди на шляху богопізнання! — на професора зійшло лекційне натхнення. — Як пише Григорій Савич в іншому місці: «Ти єхидно ядовита. Но ми тебе в руки беремо». Отак! Беремо у руки! Це ж не просто так написано. У вірші Феодосія Гостевича, сучасника Сковороди, також читаємо:

Зрозумів? Що таке «сімо і овамо» знаєш? Маєш знати, ти ж історик. У перекладі із старослов'янської «туди і сюди». Куди не підеш ти, значить, а онука Геї і Понту усюди сидить. Усюди! «Чому так?» — питаємо. Що мав на увазі законник Феодосій? А таки дечого мав на увазі той немитий старець святогорський. По-перше, абись ти знав, середньовічні алхіміки, а потім масони у своїх трактатах називали «єхидною» фундаментальну земляну субстанцію, яка відділяється від філософського каменю на другій стадії його визрівання. Єхидна — це символ ґрунту, основи. По-друге, це земля поряд із Понтійським морем. Себто, питаємо, це алегорія чого?

— ?..

— А сам думай. І от тобі ще для роздумів: згідно з міфологією, Єхидна від свого сина Орта народила Немейського лева. Того, якого потім Геракл убив і в шкурі його шлиндав. Єхидна — мати левів. Тобто, якщо розкрити тодішню символіку, вона є матір'ю воїнів… Але ти, чоловіче, зовсім вже стомився, — зрозумів Гречик, заглянувши у безнадійно замутнені очі гостя. — Давай я тебе тут, у себе, спати покладу. Завтра ми продовжимо, маю тобі дещо показати…

Протазій Духніч був чоловіком середнього зросту, обличчя мав кольору печеного яблука, а зросле черево прикривав добрим камзолом вірменського крою, вісоновою вишитою сорочкою і широким атласним поясом з орлястою фібулою, всипаною гранатами і смарагдами. Він прийняв Григорія у кабінеті, сидячи на підвищенні, за масивним столом. На стіні висів портрет короля Августа, представленого у повний зріст. Невідомий маляр зобразив суверена кособоким і з носом-картоплею.

Татусько Прот перехопив веселий погляд Григорія, кинутий на потворне мальовидло.

— Негоже на образ монарха глумливо зиркати, — проскрипів резидент. — Бачу я, що ви, пиворізи [14] , нині геть знахабніли і страх Божий загубили, по питних склепах сидячи.

— Я не пиворіз, добрий пане, я спудей, — Григорій опустив очі долу.

— Якого колегіуму?

— Тринітарського. Того, що у Пресбурзі.

— Уніят?

— Належу до страдників ставропігійного братства…

— Не бреши, — обірвав його Прот. — Які там ще «ставропігійні братства»? Про що таке мелеш? Це ти у Московських землях перед благочинною експедицією на малознайку перекинешся. А тут такого не роби. Не раджу. Я таких як ти лайдаків наскрізь бачу. Якщо ти не перекинувся до унії, то яким таким робом отці-тринітарії пустили тебе школярувати? Га? Що мовчиш, рабе Божий? Язика проковтнув? Символ Віри у своєму колегіумі у котрий спосіб голосиш?