Чтение онлайн

І я почав уже думати: чи не розв’язати мішок і чи не розсипати щоденник на аркуші? 1 хай бджоли несуть мої аркуші у вулик, у тих же кошиках на ніжках, в які вони збирають квітковий пилок. Але треба буде кожен аркуш згорнути трубочкою і поставити трубочку в кошик. Поволі й важко бджола повертатиметься до вулика: у кошиках, крім пилку, — мої аркуші. Десь там, у коморах вулика, вона залишить аркуші разом з пилком. Ну, а що далі? Я навіть без вантажу не встигну дійти до пасіки, а мої аркуші разом з пилком бджоли перероблять на… хлібець. Ніхто їх не побачить, ніхто їх не прочитає.

Ні, не треба розсипати щоденник на аркуші. Кожен наступний аркуш щоденника перегукується за своїм змістом з попереднім. Загубиться один аркуш — знеціниться вся праця. Мені дорогий був кожний аркуш мого щоденника.

А дні, години спливали. Іноді можна чекати роки, десятиліття, але як тяжко, як нестерпно тяжко іноді чекати день, годину, хвилину!

Це трапилося на смерканні. Були прямі й непорушні трави. Я сидів під навісом. Поступово темрява огортала все навколо. Аж ось раптом трава захиталась, і переді мною з’явився круглий, з похилими краями стіл на восьми викривлених ніжках. Стіл пересувався. А на ньому рухалися, ворушилися маленькі столики. Звичайно, багато що може привидітися в сутінках, коли змінюються обриси предметів…

Я пильно вдивлявся і розрізнив у напівтемряві: стіл зупинився. Я навіть побачив, як маленькі кругленькі столики обережно спустилися на землю. Вони почали пересуватись по землі. Спантеличений, я підійшов ближче і ясно побачив, що всі столики припнуто мотузками до великого столу, з якого вони злізли. Лише тепер я зрозумів, що це павук вивів на вечірню прогулянку маленьких павучат. І вони, спустившись на землю, тримаються за павука з допомогою ниток павутиння. Я кинув камінчик. Усі павучки, один за одним, швидко видерлися на похилий стіл, злилися в одну грудку. Криві ноги заворушилися, стіл хитнувся — павук зник. І знову трави стали непорушні.

Уже давно смеркло. Зблизилися, злилися стовбури велетенських трав. Уже давно дочимчикував до свого житла павук і, пройшовши під павутинним навісом та банею, в які вплів грудочки землі й листячко, пробрався з павучатами у вертикальне лігво — заснув.

А я все ще дивився в чорні хащі лісу трав і бачив перед собою павука з павучатами на спині. І раптом несподівана думка. Бродячий павук, або павук-вовк, — ось кого я примушу нести мій мішок із щоденником! Підкорю собі материнський інстинкт.

Зараз павук носив на собі павучат. Але ж павуки носять і кокони з яйцями, з яких вилуплюються павучата. Замість яєць я покладу в кокон щоденник. Він важкий, мій щоденник! Ну то й що ж? Я читав колись, що замість яєць в кокон клали важкі шротинки і павуки їх носили — носили рівно стільки днів, скільки треба, щоб з яєць вийшли павучки.

Та чи зможу я повести павука за собою? Складне й небезпечне завдання чекає на мене попереду — спіймати, приборкати павука, примусити нести вантаж. Важко, але можливо.

Мене пойняла радість від думки про те, що скоро я вирушу в дорогу. Я прийду туди, де люди зможуть узяти в руки мій щоденник відкриттів.

Я почав придивлятися до звичок павуків. Грізні павуки із страшними гачками, наповненими отрутою; павуки, які притискаються до жертви, щоб влити в неї вбивчу отруту, — які страшні були ці павуки в перші дні мого життя в Країні Дрімучих Трав! Який страх посідав мене, коли в темряві печер, повз які я проходив, засвічувалися вогники-павучі очі, що фосфоресціювали й мінилися від люті! Я тікав, ховався за дерева.

Пам’ятаю, в один з перших днів я побачив, як з печери вилізло волохате чудовисько з рожевими ногами. Вісім ніг, І на кожній немов тушшю намальовано чорні кола; мабуть, через це рожеві ноги видавалися ще рожевішими. Було страшно, коли чудовисько, угледівши жука, підплигнуло і, показавши своє чорне черево, грізно піднесло передні лапи. Схопило жука. Встромило в нього гачки, потягло в печеру. Як я тоді злякався! Озирався — куди тікати. Мені ввижалося, що з усіх печер на мене дивляться люті вогники, чатують на мене. Це було давно — в перші дні мого життя в Країні Дрімучих Трав.

А тепер я шукаю павуків, намагаюсь ближче познайомитися з ними, дізнатись, як вони живуть; кого бояться.

Вистеживши погрібного павука і дочекавшися, коли він залишить своє лігво, я відразу ж починав досліджувати, як побудовано цю оселю! Передо мною були бастіони, бійниці, кам’яні загороди — робота справжнього інженерного майстра. Але для спорудження цієї фортеці погрібний павук не відірвав жодної травинки від землі — він зчепив і сплутав та переплів їх павутинням. Павутинням також зв’язав соломинки і стягнув різні кілки. Причаївшись за стінами своєї фортеці, вій довідується про появу ворога з легкого тремтіння павутиння. Стіни лігва обвито шовковими шпалерами — павутинням. Якщо скотиться камінець, він затримається в павутинні і не вдарить павучих діточок. Від павутиння павук також відштовхується, як від трампліна, і кидається на ворога.

Іншим разом, надвечір, коли я повертався додому, повз мене пройшла величезна тварина: чорне з коричневими смугами оксамитове черево і темні кола на ногах. Це був тарантул. Спочатку мені здалося, що на спині в нього горби. Але потім придивився уважніше й побачив: у тарантула, зовсім як у того павука, що видався мені в сутінках рухомим столом, сидять на спині маленькі тарантули.

Вечір був спокійний і лагідний. Тарантул виніс дітей на прогулянку. Покатав їх на своїй спині і тепер повертався з ними додому. Тарантул зник у щілині між двома каменями. Звідти, з темряви щілини, скоро заблищало чотири ока. Інших чотирьох — тих, що менші, — не було видно. Потім тарантул зайнявся своїм туалетом: чистив передніми ніжками щупальця і щелепи.

Щодня я спостерігав цього тарантула, стежив і за іншими павуками. Минуло не дуже багато часу, а я вже знав, як іде життя в багатьох павучих оселях. Я з’являвся то біля одного, то біля іншого лігва, обережно придивлявся до інстинктів, звичаїв, звичок павуків і думав про те, як примусити величезного отруйного павука слухатися й боятися мене, примусити його нести мій багаж, як носить він яйця в коконі або своїх дитинчат.

От якби побачити, кого боїться павук! Тоді я знав би, як примусити його нести мій багаж.

Час минав, і я дочекався.

Це сталося яскравого, теплого ранку. Біля лігва одного з тарантулів, за яким я стежив, з’явилась оса. Ясно-жовте вбрання, трохи підведені тремтливі янтарні крила. Гордовита постава, швидкі, рішучі рухи. Оса-калікург!

Оса метнулась і раптом з’явилася перед павуком, що сидів біля щілини.

Щомиті рискуючи накласти головою, я підбіг ближче до лігва. Двобій калікурга і тарантула! Тарантул підвівся майже вертикально. Маленькі тарантули, мабуть, залишилися там, у щілині-лігві. Оса то випускала з черевця, то вбирала назад свій стилет — жало. Тарантул спирався на чотири задні ноги, оксамит чорного черева вилискував, чотири передні ноги були витягнуті, отруйні гачки широко розкриті і на їхніх кінцях висіли крапельки смертельної отрути. Оса-калікург виклику ‘не прийняла. Вона лише стривожила тарантула. Павук, мабуть, стомився стояти вертикально — він опустив усі ноги на землю.