Чтение онлайн

Калікург кружляв, метушився.

Тарантул розімкнув отруйні гачки. От-от він перший кинеться на калікурга.

Калікург то відступав, то наскакував. Тарантулові це, очевидно, набридло — він просунувся трохи вперед. Оса відскочила. Так вона виманила тарантула з щілини-лігва і миттю загородила йому вхід до щілини. Тарантул раптом стрибнув, щоб уп’ястися в осу своїми отруйними гачками. Та вона вправно ухилилась і зразу ж увігнала свій стилет в тарантула. Страшні гачки павука з намистинками отрути безпорадно повисли. Залишилися не зімкнутими. Були паралізовані. Але павук ще був живий. Певно, оса вдарила його просто у нервовий центр, що рухав отруйними гачками тарантула.

Оса танцювала, тримаючи жало витягнутим. Вона кружляла навколо тарантула — вибирала нове місце, щоб завдати удару. Знову стилет оси встромився, цього разу в нервовий вузол, який керує рухами ніг тарантула. Він здригнувся, його кінцівки вже не рухалися. Він був остаточно паралізований.

Оса не відходила від своєї здобичі, вона схилилася над жертвою. Торкала павука, перевіряла кінчиками своїх щелеп, чи справді удари стилета влучні, чи справді нешкідливі отруйні гачки тарантула, чи не зімкнуться вони.

Нарешті оса потягла свою здобич. Я пішов слідом. Оса-калікург залишила паралізованого павука і почала бігати коло скелі, щось шукаючи, потім повернулася до тарантула. Вона схопила його і знову потягла за собою. Вона видиралася, на скелю, долала всі перешкоди і тягла За собою живу, паралізовану здобич.

Я й далі йшов слідом за осою. Вона підбігла до якоїсь щілини. Тарантула вона покинула, а сама зникла в цій щілині. Я чекав. Ось вона нарешті з’явилася знову і втягла тарантула в щілину, а сама швидко вискочила назад і заходилася старанно закладати вхід камінцями. Переконавшись, що щілину нікому не видно, оса-калікург зникла.

Я відсунув камінці й побачив: на череві в тарантула приклеєно біле яйце циліндричної форми. З цього яйця вилупиться личинка калікурга. Вона виросте, живлячись соками паралізованого павука. Того дня, коли вичерпаються життєдайні речовини тарантула, личинка його покине.

Треба стати для павуків осою, і тоді можна буде примусити їх боятися мене. Треба прикинутись осою — ось у чім річ!

Тепер я почав стежити не лише за павуками, а й за осами.

Скільки разів я бачив: виблискують із печер на пагорбі люті павучі очі. І раптом — тріпотіння крил, прозорих, з жовтизною крил. Оса! Відважний мисливець на павуків з’являється на пагорбі. Легко пробігаючи по схилу, оса на мить зупиняється то біля одної, то біля другої печери. І зникають люті вогники— їх неначе гасить тріпотіння легких крилець. Далі, далі від оси в глибину печер тікали, ховалися павуки.

Помахи крил оси, швидкі рухи, ледве чутний шурхіт. А потім — кидок. І ось вона вже потягла за ногу павука, якого паралізувала уколами жала.

І того дня, коли я, роздобувши крила оси, почепив їх собі на спину і, змахуючи ними, пройшов повз входи до печер, — того дня я побачив, як погасли люті вогні. Павуки почали боятися мене, маленької людини.

Вперед, мій “верблюде”! На північний схід. Туди, до альтанки, де бувають люди.

Я йшов на північний схід, тримаючи на аркані тварину. В коконі замість яєць — пачка аркушів щоденника.

За спиною в мене мішок з водонепроникного шовку, а в ньому — мотузки різної довжини. Звичайно, раніше я назвав би ці мотузки шовковинками гусениці. І багато ще різноманітних речей мого побуту було в мішку.

Актори мандрівних театрів — актори давно минулих часів — перед тим, як в’їхати в місто, де мала відбутись вистава, звичайно робили привал. Треба було так переодягтися, щоб вразити уяву, привернути увагу громадян і принадити їх на виставу. Найдивніші, найнесподіваніші речі видобували актори на привалі. Але й ці актори, які чимало бачили на своєму віку, широко порозплющували б очі від подиву, якби побачили всі ті речі, які я ніс у своєму мішку.

Дбайливо й обережно зберігав я в мішку дві пари крилець оси. Такі ж світлі, з легким жовтим відтінком крильця я прив’язав до плечей.

Нелегко було накинути аркан на павука і примусити його йти до того місця, де було сховано щоденник. Але я підстеріг павука, коли він пожирав здобич. З мотузки я зробив великий зашморг. Підкрався. Накинув. Затягнув обережно навколо головогруді павука. Тримаючи кінець довгої мотузки в руці, стежив, чекав, чи скоро він закінчить їсти. Дочекався. Спробував потягти його — не вийшло. І тоді я пішов на нього. Тріпотіли, гойдалися, шурхотіли в мене за спиною крила оси. Павук підвівся, блиснули намистинки отрути. Щосили впираючися ногами в землю, я міцно тримав кінець аркана. І все різкіше й дужче тріпотіли перед ним крила оси. Попустив поводок — павук кинувся навтіки. Та всюди поперед нього — крила оси. Павук принишк. Перебираючи руками туго натягнутий поводок, я наблизився до нього майже впритул, шурхотячи й хитаючи крилами. І павук підкорився. Я привів павука на те місце, де лежав щоденник. Тут я довго й терпляче ждав, не випускаючи з рук повідка, поки стомлений павук заспокоїться і засне. Швидко викинув з його кокона яйця і замінив їх восковою пакою-щоденником. Павук прокинувся і пішов. Не випускаючи з рук мотузки, я обережно повів його на північний схід. Проте павук відразу ж відчув, що з коконом, якого він несе, щось трапилося. Він зупинився. Заходився обплітати кокон (мій щоденник) новим павутинням, міцно прив’язувати його до тіла.

На північний схід, мій “верблюде”! На північний схід!

Моя подорож по Країні Дрімучих Трав тільки розпочалась, а мене вже тривожила й непокоїла дика лісова далечінь. Павук, який ніс кокон із щоденником, зовсім не відчував, що хтось тримає його на довгому повідку і обережно тягне в певному напрямку.

Іноді ліс рідшав. І я бачив, як павук кидався, хапав то личинку, то жука і пожирав здобич тут-таки, на місці. Я в таких випадках не перешкоджав йому, попускав поводок на всю довжину. Коли на шляху показався пагорок, павук чогось став на нього видиратися. Там він обплутав павутинням кущ і повис головою вниз, ніжки склав на головогрудях. Павук заснув. Я вмостився неподалік, обмотавши навколо себе кінець довгого повідка, і з насолодою витягнув ноги. Свою зброю — гострий різак із скалки черепашки — поклав поряд.

Я йшов. З кожним днем усе більше звикав до напівтемряви лісу трав, став уже розрізняти, в які відтінки забарвлюють напівтемряву величезні бані квітів — синіх, жовтих, білих. Бані оберталися над моєю головою і стежили, рухалися за сонцем. І в травах оживав старогрецький міф про Клітію — про трагічне кохання лісової німфи Клітії до Сонця-Геліоса. Вона невідривно дивилася з землі на того, хто мчить небом у вогняній колісниці. Печальна й тужлива німфа обернулася на квітку. І квітка, побачивши сонце на небі, весь час повертає за ним свою голівку — дивиться йому вслід.

Сонячне проміння затримувалося десь високо над моєю головою. І першого-таки дня подорожі я раз у раз зупинявся і спантеличено запитував себе: скільки часу я йду і котра зараз година.

І раптом — яка радість! — підвівши голову, я наче почув: “А вже скоро десята година ранку — час спати!” Ці слова мені, звичайно, причулися: ніхто в лісі не говорив. Та зате я ясно побачив: високо, дуже високо наді мною повільно стулявся і важно схилявся до землі — засинав — голубий кошик Петрових батогів. Так, петрові батоги стомились. Адже вони давно прокинулися, розтулили голубого кошика ще о п’ятій годині ранку. Зараз вони засинали. Я бачив, як у різних місцях хилилися, засинали голубі кошики Петрових батогів: “Уже десята година ранку — час спати…”

Так почалася німа розмова квітів зі мною, подорожнім, що брів крізь ліс трав до людей.

Стало веселіше. Ідеш і відразу визначаєш — зараз десята година ранку: жовті голівки козельця засинають, повільно й важко схиляються до землі.

Здавалося, квіти не тільки кажуть мені, котра година, а й перемовляються між собою. Була третя година дня, коли я почув (краще сказати — зрозумів!), що квітка кульбаби, закриваючись, каже до нечуйвітра, який росте поруч: “Чи скоро ти заснеш?” — “Ні, я ще годинку-другу ловитиму сонячний промінь”, — відповідав нечуйвітер.