Чтение онлайн

– Цікаве в тебе вино, – з посмішкою сказала вона.

– Так, я знаю, подивись на вивіску над барною стійкою. – я.

Вона прослідкувала поглядом туди, куди я вказав, розсміялася та побачила, що бармен також посміхнуся, підморгнув їй та пішов далі до блиска натирати склянки.

– Як тебе звати? Я так і не дізнався твоє ім’я. – я.

– Мої батьки обирали не довго, воно наснилося моїй матері. Мене звати Ангела.

– Приємно познайомитися, мене звати Ден, тобто Даніель, але всі друзі кличуть мене просто Ден.

– Добре, буду знати, Ден. Тобто Даніель, якого всі друзі кличуть просто Ден. – Ангела.

Ми посміялися та вдарили склянками з віскі.

– За приємну зустріч, – сказав я.

– За неї. А тепер давай скоріше відкриємо коробку, я вже згоряю від нетерпіння. – Ангела.

Я зриваю скотч, починаю відкривати та бачу дуже дивний предмет. Він схожий на пістолет, але виглядає зовсім не як пістолет. Я дістаю його з коробки, ми разом починаємо на нього дивитися ближче і все ж таки не розуміємо для чого старий Джо вирішив вручити его мені.

Поки ми його роздивлялися, ми не помітили як бар залишили всі відвідувачі, пройшло наче близько 20 хвилин, але у приміщенні вже було порожньо. Бармен запитав нас коли ми збираємося піти, бо скоро вони зачиняються. Ми замовили ще дві склянки віскі та пообіцяли покинути бар тільки-но спустошимо їх. Бармен підняв брови, знизав плечима та відповів:

– Добре, хай щастить.

Ми не дуже зрозуміли його інтонацію, але вирішили не перепитувати. Він повернувся за стійку та почав потихеньку збирати речі. Ми продовжили наші розмови, які зазвичай починаються при знайомстві. Друга склянка віскі почала потроху туманити голову, і я вже став розкутішим у бесіді. Ми сміялися, розповідали кумедні історії з життя, додаючи до того ще й вдалі тости. Раптом бармен погукав нас та показав на годинник. Я перевірив котра година, вже за десять хвилин сьома, то, ми швидко спустошили склянки, почали одягатися. Коли ми вийшли, стало зрозуміло що навколо ні душі, наче в цьому місті щось трапилося: всі люди зникли, залишивши після себе лише порожнечу. Темно-сіре місто, інколи пропускаюче протяг між будинків. Неонові вивіски, які раніше яскраво освітлювали темні провулки, тепер згасли, у багатьох вікнах немає світла, наче життя тут затихло. Але було щось і більш тривожне у повітрі. Віддалені звуки, мелькотіння тіней та далеко синє світіння з кількох вікон. Відчуття, що хтось спостерігає за нами, змушувало волосся на руках ставати дибки. І коли ми озирнулися навколо, то зрозуміли, що жодних машин на вулицях не було, наче ми потрапили в інший світ, де панує загадкова тиша.

– А трамваї вже не їздять чи що? – з іронією запитав я.

Ми не розуміємо що відбувається, за нами зачиняє двері бармен та йде вглуб бару, здається, він живе прямо там або дуже близько. Ми пішли в бік парку, продовжуючи говорити про особисті плани у цьому житті. Ангела повідала мені про те, як вона збирається довчитися в університеті та поїхати у навколосвітню подорож, я ж розповів , що хочу винайти предмет, якого ще точно не бачив світ, музичний, переносний програвач, щоб можна було тримати його в руках та слухати музику де завгодно. Ми сміялися, адже радіо вже давно запотентували, а тому як я зможу зменшити пластинки, щоб музика відтворювалася всередині та грала в руках. Та раптом ми помітили дуже незвичну тінь. Вона стояла посеред вулиці та не рухалася. Серед ліхтарів, які давали світло, був один зламаний, саме у цьому місці знаходилася вона. Моє серцебиття почастішало, я відчув сильний холод, який з'явився в мене всередині, наче я почав замерзати, холодний піт почав проступати вздовж усього хребта, з рота пішов пар так, ніби то були залишки останнього тепла з мого тіла і відчуття злісного погляду принизало мене.

Ми зупинилися, я став перед Ангелою, щоб захистити її. Вона все ще нерухома. Ми продовжуємо стояти та спостерігати за силуетом. Я відчув як на моїй спині ворушиться волосся від подихів Ангели, а її рука лягла на моє плече. Вони наблизилася до мого вуха та запитала з тривогою в голосі:

– Що ми будемо робити? Воно мене лякає. – Ангела.

– Я не знаю, дістань той недопістолет з коробки. – я.

Вона вийняла зброю та простягнула мені. Я міцно обхопив її однією рукою, а іншою звів курок. Але я не поклав на нього палець, бо я гадки не мав хто переді мною. Може, це просто п'яничка, який не усвідомлює що відбувається. Таке не рідко траплялося у моєму місті, коли захмеліла людина стояла посеред вулиці та просто спала, не помічаючи нічого навколо себе. Ми повільно наближалися до силуету, який продовжував стояти на місці. Мій пульс почастішав, я не розумів які саме відчуття розривають мене зсередини. Можливо, це не просто якийсь пияка? Я не знав хто переді мною і що йому треба. Може хоче, вкрасти мій гаманець або ключі від крамниці? Я вагався і просто не знав як мені краще діяти. В коробці більше нічого не було?

– Ангела, подивись що ще є в коробці. – я.

– Тут є ліхтарик та записка. – Ангела.

– Що там написано? – я.

– "Не втрачай світло. Якщо світла немає, світи та стріляй. Не дай до себе торкнутися". Що це означає? – Ангела.

– Я й сам не знаю, щось тут не так, посвіти ліхтариком на цю тінь. – я.

Ангела вмикає ліхтар, напрявляє його на силует і той починай швидко рухатися в наш бік, видаючи при цьому неприємний скрежіт та шипіння. Я поклав палець на курок та вистрілив у тінь, яка розчиняється в сліпучому світлі. Після пострілу я впав на землю, але Ангела швидко допомагає мені піднятися, ми, розуміючи, що тут щось не так, прямуємо до крамниці. Я вириваю коробку з рук та жбурляю її подалі, хапаю Ангелу за руку і ми біжемо. Тут лише один квартал, головне не зупинятися. Поки ми тікали, ліхтарі позаду почали вимикатися та, роздивившись, що за ними, ми почали помічати як там з'являються такі ж самі тіні. Ми біжимо до крамниці і вже здалека бачу ще не згаслу вивіску "Венеція". Який же я радий, Джо, що ти забуваєш робити найпростіші речі. Залишається лише одне перехрестя і ми потрапимо всередину. Позаду вже немає ввімкнених ліхтарів і ми розуміємо, що прямо зараз і над нами вони вимкнуться. Дихання через цигарки вже починає стискати груди, але я розумію, що нам треба всього лише півхвилини, аби добігти до крамниці. Світло гасне… Ми зупинилися.

– Що робити? – пошепки питає Ангела.

– Ходім, – відповідаю я.

Відчуваю жахливий мороз на тілі, мурашки на шкірі влаштовують карнавал, дихання стає повільнішим і я відчуваю слабкість. Ми повільно пробираємося через тіні, які реагують на шум та світло, і ми потрохну наближаємося до крамниці. Ангела помічає щось страшне, і я розумію, що ми опинилися у пастці. Ми повільно крадемося до дверей, Ангела в цей момент намагається роздивитися кожну тінь. Зненацька вона відпускає мою руку, а коли я обертаюся, то бачу як вона, закривши обома руками рот, намагається не вимовити жодного звуку. Я ковтаю слину та комок у горлі, який перекриває мені дихання і вже, здається, просто зараз змусить мене закашлятися. Я повільно тягнуся до її руки, аби ухоптися за неї, і вона, знайшовши мою руку, повільно починає рухатися в мій бік. Я перестав відчувати тепло від її та моїх долоней, ми мерзнемо ще більше. Тіні починають потроху рухатися до нас, і ми пришвидшуємо свій рух до крамниці. Двері різко відчиняються і старий Джо дає нам знак, щоб ми забігли. Ми кидаємося всередину, і я встигаю помітити як тіні рвуться вслід за нами. Старий зачиняє двері з гучним гуркітом, а ми залишаємося лежати на підлозі, відчуваючи, як наше життя секунду назад обернулося жахіттям. Перекладина збоку падає і тепер двері прямо таки розриває від гупання тіней. Ми озираємося довкола, усі фіранки щільно закриті, дониз спущені решітки, а старий Джо замикає останній замок ключем.

– Вам що, йолопам, не стало зрозуміло, що час йти по домівках, коли всі інші відвідувачі пішли з бару? – заволав старий Джо.

– Ми вирішили, що бар просто зачиняється, тож допили ще по одній склянці віскі та тоді вже пішли додому. Хто ці люди? Що це за привиди? Що це взагалі таке? – я.

– От дідько, ви що, не читали записку? Вас не здивувало, що там лежить світлостріл? А ліхтарик? Хоча у місті достатньо вуличних ліхтарів, навіщо б старий Джо, він же, чортів псих, поклав вам ліхтарик? Смішно, напевно, було вам у барі, так?! – Джо.

– Та ми й гадки не мали, що зіткнемося з цією дивною річчю. Ти тепер взагалі не здаєшся нам психом, Джо. Розповіси що тут відбувається? – я.

– Ласкаво прошу в Дробайл, малий. Місто, яке живе двома життями одночасно. Якщо вірити старій легенді, одного разу, ще у часи, коли ковбої та шерифи розгулювали Диким Західом, один ідіот приїхав у це місто. Він сказав, що переможе будь-кого у дуелі, але той, хто його переможе, забере чек на мільйон долларів. Перевести у готівку вказану суму можна буде у будь-якому банку. До нього назустріч вийшли одна стара жіночка та попросила цього нестерпного юнака покинути місто, на що цей йолоп заперечив та відправив стареньку куди подалі. У відповідь жінка, без зайвих міркувань, харкнула йому прямо в обличчя, розвернулася та покрокувала геть. Усі навколо почали реготати і тоді посмішка з обличчя цього сміливця швидко зникла, бо він розумів, що публічне приниження, а особливо на очах у молодих дівчат, – непробачно. Він дістав з кобури свій револьвер, направив його у бік старенької, яка вже віддалялась, та зробив постріл. Старенька лише встигла прошепотіти наостанок кілька слів, а тоді з неї, наче з багаття, вийшов чорний та густий дим. Коли вона впала, навколо зібралась юрба і ніхто навіть не зрозумів що треба робити. Почали кликати лікаря, але вже було запізно. На її обличчі залишилася посмішка, а у міцно стиснутій руці шериф розгледів якийсь згорток. Витягнувши його, він побачив лише одне речення: "Ви всі залишитеся тут назавжди". Він поклав знахідку до сумки та покликав своїх помічників. Вони оточили місце злочину, взяли під пахви того ідіота та посадили в карету, яку відправили до відділка. Народ почав розходитись і в цей момент з натовпу вибіг маленький хлопчик. Весь у сльозах він кинувся до мертвого тіла старенької. Дитина підняла її голову та благала піднятися. До хлопчика підійшли помічники шерифа та почали відтягувати його від бабці, але він несамовито виривався та намагався повернутися до тіла. Тоді ніхто не розумів яке лихо скоїв ідіот Біллі Діклз. З тієї миті всі, хто намагався залишити місто у будь-який спосіб, не могли цього зробити. Всі, хто провів у місті більше, ніж добу, вже були приречені провести тут все своє життя. Тож, вітаю, тепер це станеться і з вами. Залишилося лише підзарядити світлостріл, бо після сьогоднішньої вашої дурості доведеться чергувати всю ніч в очікуванні нападків від тіней, вони можуть розтрощити вікно та потрапити всередину. Світло не вимикати, якщо вирішите спати, то лише у присутності іншої людини. Я не горю бажанням, поки спочиваю, стати наживою якоїсь тіні.

– Але хто всі ці тіні? – я.

– Давним давно це були звичайні люди, але тепер вони стали тінями, залишивши лише свої спотворені обличчя. Вони блукають вулицями та полюють на нових жертв, які можуть приєднатися до їхнього похмурого світу. Хтось може ненароком доторкнутися до тіней та стати таким самим, тоді людяність покидає цих білодашних. Але зі світанком вони зникають, наче їх ніколи й не існувало. Але коли повертається ніч та згасає останній промінь світла, вони починають потроху з'являтися, вже готові вполювати нову жертву та поглинути її душу. Хто знає скільки з нас вже стали їхньою здобиччю. Ці люди вже ніколи не повернуться у звичну реальність. – Джо.

– Звідки в тебе цей світлостріл? – я.

– Я зробив його власноруч. Розібрав старий пістолет, додав до нього спеціальний випромінювач світла, який здатен видати величезний промінь та знищити тінь лише завдяки одному натисканню на курок. Але вистачає його тільки на сім пострілів. Потім його треба знову зарядити. Обійму з наявною в мене кількістю грошей, як ти розумієш, виготовити не так і легко.

– А що зараз з цим Біллі Діклзом?
– я.

– Його давно поховали на місцевому цвинтарі. Ту могилу вже опоганили тисячу разів, бо саме через нього почалося це прокляття. – Джо.