Чтение онлайн

– Чому ніхто не намагався якось подолати ці чари? – Ангела.

– Чого ж не намагалися? Було багато охочих, які приїжджали, читали свої закляття, але все марно. Один з таких вже навіть помер у цьому місті, без кінця читав нові й нові заклинання, щоб визволити нас. Так і вмер, не розуміючи, що то все безглузда справа. – Джо.

– Тобто, ми дійсно не зможемо поїхати звідси? – тремтячим голосом запитала Ангела. Сльози з її очей покотилися по збіднілих щоках. – Але ж я… Хотіла поїхали у навколосвітню подорож. Я ж… Відкладала гроші, склала всі іспити, поїхала від батьків, я зробила все, щоб не опинитися замкненою десь в одному місці…

– Крихітка, ти вже в персональному пеклі кожного клаустрофоба. Це маленьке містечко, це вам не Нью-Йорк, тут не встигнеш озирнутися, а ти вже на околиці міста. Навіщо ти взагалі сюди приїхала? – Джо.

– Це просто зупинка дорогою до Бостона від Борнвудса – Ангела.

– Нашого міста навіть на мапах немає, як ти могла сюди потрапити? Як можна забрести у Огайо, якщо вам зручніше їхати через Західну Вірджинію? – Джо.

– Як це немає? Ось, погляньте самі. – Ангела.

Вона дістала стару мапу зі своєї сумки. Таку ж, за допомогою якої я дістався цього містечка, дивно, чому вона пішла разом із нею на побачення.

– Дай-но подивлюся, – сказав старий, беручи мапу з рук дівчини. Його очі забігали у пошуках потрібної місцевості. В якусь мить йому стає зрозуміло, що мапа настільки стара, що на ній і досі позначено міста, яких вже давно не існує, в тому числі й Дробайл. – Ви що, зовсім дурні? Вас не вчили оновлювати речі? Мені один юнак, водій однієї з проїжджаючих повз наше місто вантажівок, віддав свою мапу. Він був дуже здивований, бо там позначалася лише траса, але міста відмічено не було. Так я й дізнався, що про нас всі забули. Нас вже не обговорювали у новинах, про нас не казали нічого, навіть у телефонних довідниках нас неможливо знайти, окрім тих, які збереглися в фірмах, що працюють з нами дуже давно. Тому керівник поліції нашого міста об'єднався з місцевими і у нас з'явилася велика ферма, де вирощують більшість овочів та фруктів. На випадок, якщо про нас і зовсім забудуть, ми не залишимося без їжі. Також вирили величезний колодязь, навіть під'єднали власну електростанцію, якщо вже нас і без цього лишать. Я спілкувався з багатьма мешканцями нашого міста і всі сподіваються, що влада нарешті почне вирішувати питання, але, здається, його відклали у далеку шухлядку. Навіть якщо за 50 років це питання таки піднімуть, і це вже буде диво. – Джо.

Він демонструє нам мапи нового зразку і там дійсно немає жодної згадки про Дробайл. Ми з Ангелою здивувались та зрозуміли, що якщо не сама доля нас відправила сюди, то тоді що? Ми відкинулися на спинки стільців, видихнули від втоми та зрозуміли, що вже нема чого робити. Треба вже щось вигадувати та тікати звідси. Так ми й просиділи до глибокої ночі доки Ангела не заснула, старий Джо вже давно пустив слину на власну, до нитки пропахлу цигарками, сорочку. Але я не змикав очей. Сьогодні я точно не зможу заснути і, здається, мені доведеться попросити старого про вихідний, щоб трохи прийти до тями та виспатися. Песимістичний настрій Джо, який супроводжував нас увесь вечір, тільки й робив, що запевнював нас увесь вечір – звідси не вибратися. Та усвідомлення того, що потрапили ми сюда не просто так, не полишало мене. Я продовжував прокручувати у голові історію, яку розповів нам Джо, мені було цікаво поспілкуватися з однією людиною, а саме з онуком тієї старенької. Він точно має щось знати. Це єдина деталь, за яку мій, вже сонний мозок, міг зачепитися. Так, помітивши за вікном перші сонячні промені, я заплющив очі та поринув у сон. Мої м'язи повністю ослабли, я опустився ще нижче на стілець, глибоко зітхнув та остаточно заснув.

Прокинувся я від різких поштовхів по плечу, більше того, я навіть впав на пілогу. Розплющую очі та бачу посмішку Ангели. Вона стоїть наді мною з помаранчевим клітчастим фартухом через одне плече та каже:

– Ти спав майже добу, будеш вечеряти? – Ангела.

– Так, звісно, я дуже зголоднів, – я.

– Чудово, бо Джо вже не збирається виходити з кімнати, лише забирає тарілки з-під дверей і мовчить. Щось він мені не подобається. Як гадаєш, з ним усе в порядку? – Ангела.

– Почекай, у сенсі я спав майже добу?! Чого ти мене не розбудила? А як же робота?! – я.

– Заспокойся, Джо пробув за касою весь увесь день, я йому допомогала, тож, сьогодні день пройшов добре, ми навіть заробили грошей на оренду, – Ангела.

– Ого, що ж ви таке розпродали, якщо навіть ту суму зібрали, – я.

– Ми працювали у звичному режимі, але багатьох покупців Джо відводив у іншу кімнату, а після того виїжджав вже з пакунком грошей, – Ангела.

– Хм, що ж приховує цей старий?.. Треба дізнатися, – кажу я, надкусуючи смажену картоплю з соусом з печериць. – Ти смачно готуєш, мені подобається. – я.

– Дякую, – посміхаючись відповіла Ангела, – мене цим рецептам мама навчила.

– Дуже добре вийшло, – я.

Тільки-но доївши свою вечерю, я піднявся з-за столу, ледве-ледве пересуваючи ногами. Я піднявся сходами й, дійшовши до дверей Джо, постукав і чекав на відповідь. Та він мовчав. Я наполегливо продовжував калатати. Потім я й взагалі вирішив вибити двері, я тарабанив ногами, руками, плечем, і нарешті вийшло. Двері впали з рами, і я побачив Джо скрюченого у ліжку. Я швидко підбіг до нього і як тільки взяв його за руку, він схопив мене у відповідь і різко підвівся. Від нього несло добрячим перегаром, так, що я й сам ледве не сп'янів від цього "аромату".

– Я думав, ти помер, старий дурень! – я.

– Не дочекаєшся, я ще й вас переживу! – Джо.

– Тоді чому ти не лишив записку, що ти спиш? – я.

– Звідки мені знати, що ти виламуватимеш двері? Я просто спав! – Джо.

– От телепень, я ледь не втратив розум, особливо після вчорашньої ночі, ще б ти помер! – я.

– Та хріна лисого, я не помру! – Джо.

Розмова зайшла у глухий кут, і ми просто сіли подалі один від одного. Він сидів та зосередженно дивився у стелю, я розглядав у цей момент його кімнату: старий стіл; величезна, вся у пилюці, шафа, з якої виднілися кілька клаптиків тканини; ціла купа малюнків незрозумілих "тіней" та різні портрети. Мою увагу привернув один хлопчик, який повторювався усюди, може це і є онук тієї старої? Треба дізнатись у Джо хто цей малий. Коли я запитав про це, він подивився на мене, огледів кімнату і глибоко зітхнув.

– Син мій. Загинув. Дуже давно загинув. Вас ще навіть у планах не було, а він вже загинув, – Джо.

– Що сталося? – я.

– Це була звичайна сонячна середа, і я, як і зазвичай, відвіз сина до школи. Дружина пішла на роботу, а я пішов у місто, шукати нові товари. Все здавалося таким живим та буденним, поки одна знайома не підбігла до мене зі щирим хвилюванням на обличчі. Я не розумів про що вона говорить, доки не почув, що мій син потрапив під машину біля школи, його відвезли в лікарню в критичному стані. Ми з дружиною одразу поїхали туди, де у коридорах зіткнулися з метушнею та напруженими лікарями, які бігали повз нас. Ніхто не міг дати нам чіткої відповіді: де зараз наш син і як він себе почуває? Дружина забігла у реанімацію, її стримували лікарі, але коли вона побачила нашого хлопчика, з її очей хлинули сльози. Коли вона підійшла ближче, його пульс став повільнішим. Вона встигла взяти його за руку і, відчувши останній дотик, її вивели з палати. Я підбіг до неї, притиснув до себе, але сльози та відчай охопили нас обох. Ми залишалися у кімнаті очікування. Через кілька годин нам повідомили, що наш син помер. У той день загинули ще кілька дітей, їх також сбила автівка. Я не міг повірити, що мій син більше не повернеться додому. Все навколо втратило сенс. Але потім нас очікувала ще одна шокуюча новина – водія не затримали. Проте я знаю хто це був. І ця людина прирікла нас на нескінченні біль та страждання. Шкода, що в нас немає доказів. Ця історія завжди буде викликати в мене біль та смуток, і я ніколи не зможу забути той жахливий день. Він дуже часто приходить до мене у снах, я чую його голос, я бачу його перед собою, він, як і в останню зустріч, махає мені рукою, прощається та біжить до школи.

– Хто це? Хто був за кермом тієї машини? – я.

– Онук тієї старої, – Джо.

– Але навіщо? – я.

– Мені здається, що він скоїв таке, бо й сам втратив близьку людину і не хотів, аби люди тут мали хоча б якусь радість у житті. Мерзотний виродок, – Джо.

– Зрозуміло, а чому у кімнаті немає портрета дружини? – я.

– Вона не хотіла, щоб я малював її. Після смерті нашого сина вона повісилася на дверній ручці, коли я вийшов за товаром. З того часу я більше не виходжу ні за товаром, ні за продуктами. Я більше нікуди не хочу виходити, я планував продати залишки товару, закрити крамницю та просто померти тут, застрелитися на цьому самому стільці, – Джо.

– Але, Джо, постривай, спокійно, в тебе тепер є я, не варто вбивати себе, ще все попереду, ти мені потрібен, – я.

– Та заспокойся ти, наразі я й не збираюся, поки що, – Джо.

– Так, Джо, спокійно, ми з тобою ще поїдемо з цього міста, ось побачиш. Я тобі обіцяю, – я.

– Ха-ха, які чудові плани, юначе, які чудові плани… – відповів Джо та, вмостившись на ліжку, повернувся обличчям до стіни. – Джо.

Я накрив його ковдрою і він, вже звичним хропінням, дав зрозуміти, що збирається поринути у міцний сон ще на одну ніч. Я спустився на перший поверх, Ангела потроху прибирала приготовану раніше їжу в холодильник. Я підійшов до каси та зазирнув під неї. Стало очевидним, що старий продає не лише товари з полиць, а й свої світлостіри. Тож, є ті, хто вночі пересуваються містом. Може, існує якась організація, що також намагається з'ясувати в чому справа? Це питання не давало мені спокою ще один вечір, Ангела також здогадувалася про це, і ми вирішили візуалізувати наші думки: схематично зобразили на дошці все, що встигли зрозуміти та побачити. Першочергово ми відмітили, що тіні, які блукають вулицями, у минулому звичайні городяни, але їм не пощастило потрапити до рук тіней. Більше деталей про легенду, з якої все почалося, може знати онук тієї старенької, але де він та що з ним наразі невідомо. Але ми знаємо, що якісь сміливці таки продовжують ходити вулицями після заходу сонця, бо на світлостріли, які захищають від тіней, є попит. Тож, у теорії може існувати таємна організація по захисту від тіней. З усім, що вдалося зібрати до купи, ми пішли до мене в кімнату та почали розмірковувати як би нам просунутися у цій справі далі. Хропіння старого Джо було настільки громохким, що, здавалося, рипить навіть музика, яка грала з програвача.