Чтение онлайн

Страшний удар, порівняно з яким удар об риф здався легким щиглем, струсонув “Діану”, і борти її затріщали так, ніби їх проломили тараном. Троє матросів звалились від поштовху в море; виринувши на поверхню, вони з жахом закричали щось Джонсону. Ніхто не звернув на них уваги. Капітан чекав, що шхуна зараз же піде на дно, і в думці прощався з усім на світі, але шхуна при ударі ще міцніше сіла на риф — і це врятувало її. Трохи опам’ятавшись, капітан разом із матросами кинувся на корму й побачив, що її розбито, наче снарядом. Та найбільше вразило капітана застрягле в шхуні чудовисько (саме про це кричали матроси, які впали в океан): з лівого борту стирчав вертикально поставлений хвіст, а з правого — витягнута морда з довгим дзьобом. Страхіття рвалося на волю, стрясаючи шхуну, до якої несподівано потрапило в полон, але розлючені матроси випустили йому в череп усю обойму з бойової гвинтівки, і чудовисько назавжди стихло.

От коли б на “Діані” був у той час бодай один учений чи людина, яка хоч трохи тямила б у біології! Якими цінними відомостями збагатилася б тоді наука! На жаль, проблеми океанології не цікавили ні капітана Джонсона, ні його відважних супутників—таїтян. Вони розпиляли й розітнули тушу потвори на шматки й все це кинули за борт, радіючи, що помстилися за свою біду.

Коли я вислухав матросів, мені, звичайно, передусім згадалася величезна меч-риба з властивими їй приступами люті; я майже не сумнівався, що саме вона напала на шлюпку й шхуну. Але меч-риба має дуже характерне забарвлення, зв’язане з її способом життя: спина в неї блакитна, з червонястим відтінком, а черево синяве; меч-риба завжди тримається біля поверхні океану, і таке забарвлення має маскувальне значення. Проте й таїтяни й капітан в один голос твердили, що чудовисько, яке напало на них, було темне, майже чорне, а верхня й нижня дзьобоподібні щелепи мали однакову довжину, тоді як у меч-риби верхня щелепа значно довша за нижню; саме вона й утворює меч. Таїтяни казали також, що меч-рибу вони добре знають, а такого страховиська ніколи раніше не бачили й навіть не чули про нього.

Ця розповідь примусила мене стрімголов кинутися в шлюпку, а потім поспішно зануритися в глибину.

Однак далі ми поводилися дуже обережно. Насамперед ми оглянули все навкруги й переконалися, що матроси не помилилися: ніс “Діани” міцно сидів на блідо-рожевому кораловому рифі, а корма зависала над темно-зеленою безоднею. Про те, щоб досягти її дна, годі було й мріяти. Лишалося сподіватись, що хоч якась частина тулуба невідомого чудовиська застряла серед гілочок коралів на доступній для нас глибині. Спохвату ми не взяли з собою підводних рушниць, і все наше озброєння складалося лише з коротких ножів.

У легкому водолазному костюмі-аквалангу можна пробути під водою понад півгодини. Нам пощастило: хвилин за десять на порівняно невеликій глибині ми знайшли обрубаний хвіст потвори. Потім ми занурювалися ще багато разів; цим капітан Джонсон, який вважав, що ми займаємося дурницями, був дуже незадоволений. Ми рискували, досягаючи глибини, де вже можливе “сп’яніння морем”: воно вабить ще далі, у таємничу безодню, звідки вже ніколи не вибратись. І все-таки нічого, крім хвоста, ми не знайшли.

Уже пізніше, коли “Чайка”, взявши на борт екіпаж “Діани”, прямувала до Таїті, ми з Румянцевим старанно ознайомилися з нашим єдиним трофеєм. Деталі цього дослідження можуть зацікавити тільки спеціаліста, і я на них не зупинятимусь. Скажу відразу про головне.

У більшості великих морських риб кістяк у хвостовому плавці загинається у верхню лопать; у дрібних він біля основи цього плавця закінчується. У хвостовому ж плавці невідомого чудовиська він загинався в нижню лопать. Нас із Румянцевим це відкриття так вразило, що деякий час ми від здивування не могли вимовити й слова. Справа в тому, що така будова хвоста властива іхтіозаврам.

І я розповів Румянцеву про свої здогади й припущення.

У Москві ми разом опублікували невелику замітку з довгою й нудною назвою: “До питання про деякі особливості будови різнолопатевого (гетероцеркального) хвостового плавця…” і т. д. Лише наприкінці замітки, не роблячи ніяких висновків, ми вказали, що аналогічну будову мали хвостові плавці іхтіозаврів.

Близько двох років провела радянська океанічна експедиція в просторах Тихого океану. Робота наша була дуже цікава, захоплююча, ми пізнали багато нового і, отже, принесли, — хай невелику, — користь науці.

Та хоч як приємно мандрувати в Тихому океані, настав день, коли всіх нас невтримно потягло на Батьківщину. Жителі півночі, ми засумували за осінніми пронизливими холодами, за сніжними зимами, коли тільки ялини й сосни наважуються зеленіти наперекір завірюхам, за нашими холодними, але любими серцю веснами… Адже нічого цього не було навколо нас: вічне літо панує на тропічних островах Тихого океану; цілий рік рясніють розкішні запашні квіти, пурхають зніжені теплом птахи, плодоносять кокосові пальми. Так, тільки там ми по—справжньому збагнули всю принадність життя з швидкою зміною явищ і подій. І коли, минувши екватор, ми побачили на півночі Велику Ведмедицю, на палубі “Чайки” залунало захоплене “ура”. Срібний ківш сузір’я висів низько над водою, і ручка його купалася в чорних океанських хвилях, та все ж він з’явився, а Південний Хрест, яким ми так милувалися два роки тому, потонув в океані — і ми щиро раділи з цього!

Прошу вибачити мені за цей, можливо, не зовсім доречний відступ. Адже справа зовсім не в наших переживаннях і настроях. Усе це тим більш зайве, що, починаючи розповідь про останній епізод, я відчуваю глибоке незадоволення собою й — визнаю чесно — деяку ніяковість перед тими, у кого вистачило терпіння ознайомитися з моїми записками. Чому саме в мене такий смутний настрій, ви зрозумієте, коли дочитаєте до кінця.

Повернувшись до Москви, я насамперед поцікавився, наскільки посунулися вперед роботи по створенню батискафа — підводного корабля. Не без жалю товариші повідомили мене, що ця справа дещо затягується.

Мене це, звичайно, засмутило. Але, взявши на себе після короткого відпочинку керівництво абісалогічним відділом Інституту океанології, я зрозумів, що є об’єктивні причини для затримки й немає підстав підозрювати своїх товаришів у лінощах та забарності. Я знав, що, крім нас, радянських учених, батискафи конструюють також французькі, бельгійські, італійські вчені й що вони теж зустрічалися з труднощами. На жаль, у ті роки контакти між ученими різних країн ще не були досить міцними й діловими, ми не мали змоги обмінюватись досвідом, і це завдало немалої шкоди науці.

Я пишу ці рядки ясного жовтневого ранку 195… року. Наша абісалогічна експедиція вже закінчила роботу. Занурення батискафа в безодню Курильської глибоководної западини відбулося. Та мені здається, що, перш ніж перейти до розповіді про нашу експедицію, я мушу віддати належне героям, які почали дослідження океанічних глибин задовго до нас.

Першими переможцями повітряних просторів були спортсмени-стрибуни. Вони встановили ту межу, до якої людина здатна піднятися вгору без літальних апаратів. Виявилося, що “злетіти” людина може більш як на два метри, а протриматися в повітрі — усього кілька секунд.

Першими покорителями океанічних глибин були пірнальники. Вони теж установили межу занурення людини в океан і час, протягом якого вона може там пробути. Їх результати солідніші: пірнути людина може метрів на двадцять, і зрідка навіть на тридцять, а пробути під водою — хвилин із дві.

Та хоч як гордо звучать ці результати в спортивних хроніках, люди давно зрозуміли, що такими примітивними засобами ні повітря, ні океану не підкорити, що ці стихії можуть стати підвладними лише людині, озброєній особливими апаратами. І люди почали мріяти про крила, щоб завоювати повітряні простори, і про водолазні костюми, щоб досягти глибин океану.

Нині повітряні простори вже підкорені. Але цього не можна сказати про глибини океану. Повітроплавці випередили підводників. А колись, на світанку людської культури, підводники йшли попереду.

За легендою, першим дослідником підводного світу був знаменитий полководець стародавніх часів Олександр Македонський. На прохання свого вчителя Аристотеля він нібито опускався на дно в особливому прозорому дзвоні, щоб спостерігати життя риб. Та сама легенда запевняє, що Олександрові Македонському пощастило побачити потвору, яка цілих три дні пливла повз нього й ніяк не могла проплисти — такою вона була великою! І нехай творці легенди трохи перебільшили, але хіба не свідчить ця вигадка, що навіть у сиву давнину люди сподівалися зустріти в підводному царстві фантастичних істот!