Чтение онлайн

Чимало людей спускалось під воду й після Олександра Македонського. Та розгорнутий наступ на океанічні глибини почався зовсім недавно — лише кілька десятиріч тому.

Якщо уявити собі океан розрізаним від поверхні до дна, то його можна порівняти із склянкою густої чорної кави, на поверхні якої плаває тонка молочна плівка. Вона символічно зображатиме так звану зону фотосинтезу, тобто верхній, освітлений сонячним промінням і населений зеленими водоростями горизонт океану, а кава — решту океану, його темну частину. Зона світла закінчується на глибині сто п’ятдесят — двісті метрів, а максимальна глибина океану досягає майже одинадцяти тисяч метрів.

Діставатися в зону світла люди навчились і на підводних човнах, і в металевих скафандрах, і навіть у легких водолазних костюмах. Однак уся темна частина океану до останнього часу залишалася неприступною. Людина вміла опускати на великі глибини різні прилади й добувати з дна різних тварин, колонки грунту. Та цього було недосить: люди мріяли самі побувати в океанічній безодні. Це довго не вдавалося тому, що на великих глибинах тиск води в сотні разів більший за тиск повітря на поверхні суші й може, як шкаралупку, розчавити сталевий корпус корабля.

Уперше люди спустилися в океан на кілометрову глибину лише в 1934 році. Це зробив в особливій кулі (батисфері) американський біолог Вільям Біб. Значення цього подвигу для науки важко переоцінити, але вже тоді вчені зрозуміли, що батисфера — нерухома металева куля, що висить на тросі — саме через свою нерухомість не дуже зручна для абісалогічних досліджень. Думка вчених і конструкторів почала працювати над створенням батискафи — самохідного глибоководного корабля.

І батискафи було створено одночасно в Італії за проектом бельгійця Шкара й у Франції інженером Вільмом та його товаришами. Один із батискафів опустився в Атлантичний океан біля західних берегів Африки на глибину, що здавалася раніше недосяжною: більш як на три тисячі метрів!

Ми трохи відстали від своїх зарубіжних колег, проте в абісалогії стільки нерозв’язаних проблем, така кількість загадок прихована в темряві океанічних глибин, що особливо журитися нікому з нас не спадало на думку. Ганяючись за рекордами, наука рідко збагачується великими відкриттями. Мене й моїх співробітників значно більше приваблювала спокійна, планомірна робота, яка — у цьому ніхто з нас не сумнівався — обов’язково повинна була привести нас до вирішення багатьох важливих проблем абісалогії.

Ось як стояла справа в рік виїзду на Далекий Схід першої радянської абісалогічної експедиції.

При виборі району дослідження в нас не виникло ніяких сумнівів і вагань: усі відразу висловилися за Тихий океан, за Курильську глибоководну западину. Район цей зручний з багатьох причин. По-перше, це найближча до Радянського Союзу океанічна безодня, по-друге, роботи на батискафі важко провадити без берегової бази, і ми вирішили організувати таку базу на одному з Курильських островів. Та була ще одна важлива причина, яка примусила нас обрати саме цей район. Справа в тому, що всі вчені-абісалоги одностайно твердять, що провадити спостереження на великих глибинах, в умовах цілковитої темряви надзвичайно важко: лише не багатьох тварин удається добре роздивитися, часті випадки обману зору, і бувало навіть так, що один із спостерігачів цілком виразно бачить тварину, показує її іншому спостерігачеві, а той нічого не може розглядіти! Тут важливо знати, з якими тваринами можна зустрітися в глибині океану — це допоможе визначити їх. У дослідженні Курильської западини на експедиційному судні довелося брати участь і мені й моїм помічникам, отже, тваринний світ западини був нам частково відомий.

Ясний погідний день 18 серпня 195… року назавжди залишився в пам’яті всіх учасників експедиції. У цей день рано-вранці експедиційне судно, на якому був батискаф, залишило берегову зону й через три години лягло в дрейф над Курильською западиною. Ехолот підтвердив показання карти: глибина океану під нами досягала 8560 метрів…

Наш батискаф уже пройшов попередні випробування без пасажирів, і тепер ми з Румянцевим зайняли свої місця в його тісній кабіні. Стріла винесла нас за борт і опустила на воду. Батискаф занурився на кілька метрів, і відразу з сонячно-синього світу ми потрапили в інший світ — зеленуватий. Потім ми ненадовго спливли й знову занурилися. Тільки-но розсіклись бульбашки повітря біля ілюмінаторів, я глянув угору й побачив зеленувато-прозору “покрівлю”, що розмірене погойдувалася над нами…

Перевіривши показання приладів і переконавшись, що на батискафі все гаразд, ми почали повільно занурюватися. Спочатку світла було досить — батискаф проходив через пронизану сонячним промінням зону фотосинтезу, і за склом пропливали кущі зелених водоростей, зграї дрібних рибок. Батиметр — прилад, який показує глибину занурення, — підтверджував, що глибина поступово збільшується: п’ятдесят, вісімдесят, сто метрів, сто п’ятдесят… Нам здавалося, ніби ще досить видно, та коли я спробував писати, то переконався, що нічого не видно; ми наближалися до межі зони фотосинтезу. Нижче від цієї межі ще можна помітити сонячне світло, але воно вже таке слабке, що зелені рослини жити там не можуть.

Повз ілюмінатори батискафа, як і раніше, зграйками й поодинці шугали риби, повагом проповзла велика помаранчева медуза, мало не зачепивши скло довгими торочками щупальців.

Сутінки дедалі густішали, і це утруднювало спостереження, а нам ще не хотілося вмикати прожектори; ми зробили це тільки на глибині семисот метрів.

Треба сказати, що проблеми абісалогії зовсім не вичерпуються вивченням тваринного світу океанічних глибин. Ні, абісалогія — наука комплексна, і її цікавить усе, що приховано в глибинах океану: і зміна тиску з глибиною, і послідовність зниження температури, і те, як усе це позначається на характері хімічних реакцій, як змінюються властивості води при низькій температурі й високому тиску, як взаємодіють живі організми з зовнішнім середовищем і між собою, як розподіляються вони в глибинах і чим живляться, яка роль бактерій у житті абісалі (там вона, мабуть, більша, ніж у верхніх горизонтах), що відбувається в донному мулі, як впливають на життя процеси радіоактивного розпаду, яка доля космічного проміння, що досягає океану, та багато чого іншого.

Природно, що шляхом безпосередніх спостережень і кінозйомок можна було розв’язати тільки дуже незначну частину цих проблем. Тому зовні наш батискаф мав особливі прилади для фіксування всіх змін у навколишньому середовищі та передачі відомостей до нас у кабіну.

Я на мить одвернувся від ілюмінатора, щоб глянути на лічильник зовнішнього термометра, а коли знову подивився в ілюмінатор, встиг помітити, як на дальньому кінці прожекторного променя промайнула довга тінь. Я подумав, що цьому невідомому мешканцю повинно тут бути не дуже тепло (було всього плюс два градуси), і погасив світло. На досить великій відстані від батискафа повільно рухались два ланцюжки вогнів — ніби вночі біля самого обрію морем ішов пароплав. Вогні було видно цілком виразно, але вони не освітлювали навколишнього простору. Я направив батискаф до цих вогнів, але в ту ж мить вони зникли. Судячи з вогняних ланцюжків, власник їх мав у довжину принаймні три метри.

На відміну від поверхні, у глибині океану ніколи не буває бур: вода тут майже нерухома, інертна, і тому я дуже здивувався, коли відчув, що батискаф злегка загойдався. Батиметр показував глибину близько дев’ятисот метрів. Я ввімкнув прожектор і мимоволі відсахнувся від ілюмінатора: прямо в яскравий промінь ткнулася тупорила істота з могутньою верхньою й маленькою нижньою щелепами. Я впізнав кашалота й запідозрив, що це перший акт трагедії, кінець якої багато років тому мені довелося бачити поблизу берегів Камчатки. Мабуть, кашалот пірнув на таку глибину, переслідуючи гігантського кальмара. Що було далі, я так і не бачив.

Хвилин за сорок я вимкнув прожектор і попросив Румянцева зробити те ж саме. Ми були майже на двокілометровій глибині й обидва одночасно подумали, що ніколи досі навіть приблизно не уявляли собі, що таке темрява! “Темно, як уночі”, кажуть там, на землі, — сміялися ми вголос. Але, порівняно з тим, що оточувало нас, уночі на землі зовсім видно! Я навіть не можу сказати, що навколо нас була чорнота. Ні, ця темрява не мала кольору, це був справжній морок — густий, непроглядний, одноманітний — адже ніколи за всю історію нашої планети не проникав сюди промінь світла! У глибині цього мороку переміщались якісь світлі цятки; їх можна було б порівняти з зірками в нічному серпневому небі, але зірки осявають небо, а світло цяток не поширювалося навіть за їх межі.