Чтение онлайн

Мереф’яни, як ті мурахи з підпаленого мурашника, чимхутчій розбігалися від храму, що вже аж стугонів од полум’я. Отець Григір, поцілений стрілою в ногу, не зважаючи на рану й на смертельну загрозу, шкандибав од криниці зі сплющеним відром і безтямно бубонів собі під ніс: «Це ж храм, людоньки, гасімо вогонь…»

Мереф’яни тікали, а татари, наче шуліки, виловлювали нажаханих людей, як звірят. Тугі аркани стискали шиї все нових і нових бранців. Поважні господарі, молодь, діти — всіх зганяли в єдиний гурт. Вже потім, коли на волі не залишиться жодного оборонця Мерефи, чекатиме на бранців розподіл — одних буде пов’язано живими, а інших — покладено в сиру могилу. Бусурмани не панькалися з немовлятами та старцями… Половці теж були між своїх односельців. Дмитро, поранений у плече, боронився до останнього, доки троє татар не навалились на нього, оперезавши дуже тіло арканом. Марія, кинувшись на порятунок чоловіка, теж утрапила до рук ординців. Найдовше татари не могли піймати Софії. Простоволоса, розпашіла від бігу, в’юнка, як водна течія, мчала вона попри палаючі оселі. Бусурмани не відступали, наперед тішачись розкішним ясиром: вродливе личко, стрункий стан, пишне русе волосся можна го-го, як дорого продати на ринку! А зв’язані мереф’яни зі страхом чекали кінця цієї страхітливої гонитви. Вони забули про те, що лишень учора осуджували цю прийшлу дівчину. Перед лицем небезпеки мимохіть відчували до неї жаль, але водночас гордість через те, що їй вдається так спритно уникати хижацьких пазурів. І тільки дяк, вирячивши очі, заволав:

— Дура, куда бєжиш?! Нєпокорностью своєй большую бєду на всєх наклічеш!

І враз, наче ці люті слова підкосили її, Софія впала у траву. Мереф’яни ахнули. Марія злякано подивилась на чоловіка і, глянувши знову на невістку, сполотніла: Софія, зірвавшись на ноги, рішуче приклала до горла гостре лезо серпа. Татари спинилися. Вони не хотіли втратити таку дорогоцінну здобич. А Софія, завмерши перед ординцями, пересохлими губами все шепотіла:

— Тільки б устигли… Тільки б устигли… Тільки б устигли…

Бусурмани ж гадали, що зеленоока чужинка, злякавшись неволі, божеволіє на очах. Насправді ж Софія відчувала, що її та інших горопашних полонених от-от визволять… І порятунок не забарився: перед очима бранців раптом вигулькнув козацький загін, на чолі якого мчав, оголивши шаблю, мерефський відчайдух, характерник Іван Сірко.

— Рубайте триклятих бусурман усіх до одного! — гукнув Сірко своїм козакам, що впали на ординців, як грім з ясного неба. Безжально били ворогів, змушуючи їх до безславної втечі, не залишаючи їм надії на порятунок.

— Алла! Алла! — налякано лопотіли татари, кидаючись урозтіч. І розчепірені руки триклятих зайд, які ще кілька хвилин тому нагаями періщили бранців та зв’язували вкриті мозолями долоні хліборобів путами неволі, тепер намарно затуляли голови своїх безталанних хазяїв. Не було ординцям пощади. Характерник Сірко зносив голови з плечей ненависних ординців, мовби то були боввани чортополохів, що обростають родючі поля.

— Бийте бусурман, хлопці! Та так, щоби клоччя летіло зі шкур їхніх! Буде з чого онучі зробити! — почули козаки клич Сірка.

А біля Сірка гарцював на баскому коні джура Гострозор. Слідом за рішучими верховодами відважно кидався в бій. Хоч і малий ще був, а страху не відав. Бив недругів незгірш од бувалих козарлюг. У скорім часі загін січового лицарства розправився з татарвою — уся земля довкола вкрилася сотнями ворожих трупів.

— Шайтан! Шайтан! — волали вцілілі татари і, нажахані Сірком, кидалися хто куди.

Мереф’янин Тарас Чорнопліт і собі, притьмом скочивши на вивільненого з-під убитого ординця коня, дременув світ за очі. Сірко кинувся за ним. Ще мить — і наздогнав би зрадника і його голова неминуче покотилась би з похилених плечей… Зненацька розпачливий хлоп’ячий зойк спинив козацького ватага.

— Боляче! — стогнав, корчачись у траві, джура Гострозор, тримаючи закривавленими долонями розсічену голову.

Кров струменіла по його лиці, заливала очі, стікала долі звивистими багряними цівками. Сірко кулею підлетів до хлопця.

— Як же це так, синку?! — обхопив руками тіло малого, що билося в агонії.

Ледве тамуючи крик, хлопець відгукнувся у відповідь:

— Я… нічого не бачу… батьку… — і безтямно повалився у прірву забуття.

Довгий липневий день поволі переходив у вечір. Дивною була його хода… Зомлілий від пекучого сонця підвечірок, немовби загрузлий у баговиння розхитаний віз, зашпортався на межі часоплину, не маючи змоги рушити далі.

Намарне лелійний вітер засівав у небі найперші яскраві зірнички та вистеляв долі біле полотно ніжного туману. Ніхто не зважав на цю красу. Тиха вечорова пора не могла розвіяти чорний відчай бідолашних мереф’ян. Скорбота і біль, наче розпечене вугілля, що потрапили на роз’ятрену рану, мучили їхні душі. Кожен розумів: цього дня, що от-от відійде за цьогосвітню межу, йому не забути ні сьогодні, ні завтра, ні повік. Він був темніший, ніж будь-яка грозова днина, і приніс людям гіркий ужинок: узяв велику данину спаленими хатами та подвір’ями та ще й відібрав од землі робочі руки. Перед очима вцілілих на пожухло-закривавленому килимі трави лежали ті, кого вже не викликати до життя.

Характерник Сірко, стоячи серед гурту мереф’ян, сумно оглядав засіяне горем поле. Стількох односельців, яких знав од наймолодших своїх літ, забрала сьогодні люта січа. Похиливши голову, вдивлявся Сірко в бліді лиця полеглих. Він, либонь, один-єдиний серед усієї тутешньої громади відчував на собі провину. Багато знав і багато вмів, тож міг би не дати смерті забрати з собою стількох людей… Він зумів би стати їй на заваді, якби не спізнився. «І кожна маленька хвилина вартує людського життя» — не раз примовляла Рода, застерігаючи його не гаяти надаремно жодної миті. Тепер він нарешті пересвідчився в правдивості цих слів. Бистролетної миті якраз і не вистачило йому, щоби врятувати ще хоча б кількох мереф’ян…

Смерть Михайла Діброви — це втрата, яку Сірко відчував найдужче. І перед ним передусім почував провину. І ніяк не міг прийняти того, що хресного вже немає серед живих. Іванові все здавалося, що той ось-ось підведеться з трав’яного килиму, на якому лежав непорушно, стискаючи в руці закривавлену стару шаблю.

— Тут нічим уже не зарадиш, сину, — перехопивши Сірковий погляд, стиха зронив Половець.

— Оружиє надо убрать, — похитуючись од пережитого жаху, процідив дяк.

— Хресного поховаємо в кургані так, як є, — Сірко гострим поглядом пронизав дяка. Той мовчки відступив за спини тих, хто стояв ближче.

— Іванку, — легко торкнулася його руки Софія, і гнів ураз заступило зворушення.

Він відчув, як тремтить її долоня на його плечі, бачив іще не розплесканий страх у сяйві зелених очей.

— Страшно тобі? — ніжно запитав, провівши злегка пальцями по спаленілому чолі дружини. Так Сірко вперше виявив перед усіма свою любов до неї.

Жінка хитнула головою:

— Я нізащо б не далася їм до рук, — стиха промовила. Та він і сам знав, що не далася би.

Йому лячно було навіть уявити, що би сталося, коли б він не змусив бусурман утікати геть од неї, завмерлої з серпом біля горла. — Але я знала, що ти порятуєш, — звірялася йому. — Я знала… Ми з мамою вістового надсилали… — і кинула обачний погляд на Марію.

Марія, втім, не слухала цієї розмови. Виплакавшись на широких грудях чоловіка, подалася допомагати козакам та вцілілим мереф’янам поратися біля поранених. Перев’язавши рану отцю Григору, схилилася над Гострозором: