Чтение онлайн

— Хіба сліпець може здобути козацьку славу? — з гіркотою перепитав хлопець.

— А ти знаєш давню козацьку мудрість: «Не той сильний, хто камінь верже, а той, хто серце в собі держе»? Знай: шабля і пістоль — це не єдина зброя. Є й така, що вражає влучніше та гостріше.

— Ні, немає… — заперечив Тарас і похапцем додав: — Нічого немає на світі влучнішого за постріл.

— Е ні, не кажи, коли не певен! Таки є зброя, що перевершує всяку звичну. Але нею володіють люди особливі. Тисячі козаків можуть узяти в руки шаблі та лишень один із них вдатний до самостріла, що вбиває ворогів, пронизуючи наскрізь їхні серця.

— Що це за зброя?! — аж стрепенувся хлопець.

Сірко відвів сумовитий погляд від його чола. Невимовно важко було йому дивитися на юне личко з тьмяними очима, які раніше блищали од завзяття — ті очі були для нього німим докором. Хотів було Іван погладити Тарасове волосся, вже й руку заніс, але не зміг.

— Що це за зброя? — перепитав сліпий.

Сірко провів рукою по своєму чолі й промовив:

— Послухай, я розкажу тобі одну історію. Колись, у давні часи, коли ні мене, ні тебе на світі не було, в козацькому товаристві зажив великої слави предивний чоловік. Звали його Антін. Він замолоду втратив у бою зір, але ж хотів і знав, як прислужитися рідній землі. Його ніхто не міг назвати сліпим, бо поводився так, буцімто бачив ліпше за зрячого. Ходив без поводиря, їздив верхи на коні, не оминав бойових козацьких походів. Кажуть, із нього на війні було незмірно більше користі, аніж із якогось несміливця чи ж недосвідченого воїна. Мало того, що добре грав на кобзі, складав пісні про козацьку долю, то ще й доладно володів шаблюкою і влучно стріляв із пістоля. А як траплялося бути пораненим у бою, ні жалості, ні допомоги Антін не приймав. Криючись від інших, золою та медовухою, пересилюючи нестерпний біль, сам зцілював свої рани. І в цьому був сильнішим од усіх. Коли ж надійшов його час і побратими-козаки споряджали співця-воїна до вічної домівки, тоді й стало видно, що все тіло славного кобзаря було пошматоване та побите кулями, ніби решето. Розумієш?

— Але ж як це?! — тремтячим голосом перепитав Тарас, видно, діткнутий до живого цією оповідкою.

— Пригадуєш наші вправи? І те, як ти стріляв із зав’язаними очима? Ось що я скажу тобі, синку: можеш померти у ліжку, караючись за гріхи, а можеш у звитяжному двобої побороти саму смерть.

— Як?! — знову запитав Тарас, незрячими очима втупившись поперед себе.

— На цій землі, вкритій потом і кров’ю відважних русичів, непросто стати таким, як вона того потребує. Але ти зможеш і зумієш прислужитися рідному краю. І ти можеш досягнути великої слави, якщо сам того захочеш. Я не жалітиму тебе, чуєш! Я не казатиму тобі: впокорся і надійся на диво. Я кличу тебе, Тарасе, на вірну козацьку службу. Свій біль, свою люту ненависть до ворогів переллєш у пісню і тим самим закликатимеш до хоробрості інших. Пісня буде твоєю справедливою помстою… Що ти скажеш у відповідь, синку?

— Я хочу помститися бусурманам! — палко вигукнув хлопець.

— Ну, це вже по-козацьки, — з усмішкою мовив у відповідь Сірко. — Немає на землі страшнішої сили, ніж праведний гнів. Він додає снаги, наділяє великим умінням, робить людину нечутливою до ран. Праведним гнівом клянусь, Тарасе, що помщуся за тебе. А ліпше, коли ми виплекаємо нашу помсту разом.

— Виплекаємо! — стиснувши кулаки, заприсягнув хлопець.

Від часу бою за Мерефу сплинуло сім квапливих літ. Усі ці роки не випускав із рук зброї характерник Сірко, повсякчас пам’ятаючи про клятву, дану в тиші мерефської хащі. Вигартовуючись у бойових походах Тараса Трясила, відточуючи гостру шаблю поряд з Іваном Сулимою та його вірним товаришем Павлом Бутом на Азові й у Кодаку, мужніючи обіч правдивого поборника козацької честі Дмитра Гуні, Сірко гаразд бачив, якою непереможною силою володіє козацтво і яким непереборним страхом сповнюються вороги, відчувши ту силу. Запальний, мов іскра, швидкий, наче стріла, шалений, як порив передгрозового вітру, цей чоловік не мав рівних у військовій доблесті. Здавалося, йому служили всі природні стихії, невловимими людським оком порухами провадили до переможного звершення всіх бойових герців.

Завжди поряд із Сірком були його хранителі. Передусім — це Сивогривий, дивовижний кінь, що відгукувався на найменший рух свого господаря. Під час бою він завдавав ворогам великої прикрості. З розметаною гривою гасав перед ошелешеними бусурманами, розпалюючи їх не на жарт. А коли нападники кидалися в бій, Сивогривий, либонь, замовлений незламними закляттями, легко ухилявся від прицільних стріл та гострих шабель. Зброя його не брала. Із води цей кінь виходив сухим, із вогню — неопаленим. І свого господаря вмів уберегти від лихої загрози. Але ж і Сірко не мав страху ні перед чим. І кінь, і вершник були варті один одного. Тому траплялося й таке. Перейнявшись духом битви, Сивогривий гарцював перед ворожим військом, збурюючи татарських коней голосним іржанням і мовби намовляючи їх до відступу: враз оскаженілі коні з піною на губах кидалися врозтіч, металися по всьому полю, скидаючи з себе нажаханих ординців і втоптуючи їх у траву. І коли великий страх охоплював душі бусурман, донедавна ще таких палких войовників, молодий ватаг Сірко зі сміхом закликав до битви відчайдухів-козаків, які невідступно слідували за ним. І там, де зблискувала шабля верхівця-характерника, виплекана славетним львівським мечником Антонієм, розквітав жар-цвіт козацької слави. Недарма його побратими захоплено дивилися, як мерефський сміливець січе ворогів, наче капусту. І те, для чого іншим потрібно було кілька хвилин, у нього займало коротку мить. «Доки козак-роззява шаблю вихопить із піхов, Сірко перемогу святкуватиме. І ані у вправності, ні у влучності з ним змагатися зась. Сірко й самого чорта пристрелить, щоби той душі християнські на зло не спокушав», — так говорили поміж собою старші козаки, гордо зауважуючи, що, либонь, вояк Іван Сірко народжений задля великої та славної долі. Сивочубі характерники Пугач та Вітрогон тішилися шаною, яку здобув їхній учень. Вони, далебі, відали більше за інших: бачили, як вибруньковуються в їхньому вихованцеві риси правдивого козака-характерника: незвичайна швидкість, рішучість, непохитність, проникливість, та вміння запалювали інших невгасимим полум’ям хоробрості. Адже на те й приходили у світ характерники, щоби пробудити, відродити забуте і спопеліле. Тож з появою Івана Сірка на Січ прийшло те нове, що було добре забутим старим, — те, на що давно чекала просякла кров’ю та невільницькими слізьми українська земля.

Про велику надію на відродження сили запорожців вістувала пісня, закликана до життя дзвінким голосом Тараса Вербовика.

ПАГОНИ КОЗАЦЬКОГО РОДУ

І от Сірко знову стояв на батьківському порозі, радісно оглядав рідну хату, де пахло свіжоспеченим хлібом і травами. Нічого тут не змінилося, тільки малеча засіяла отчий дім сміхом. Софія подарувала родові Половців двох хлопчиків і двох дівчаток, але залишилась усе такою ж вродливою і тендітною, як дівча. Під час коротких навідин додому Іван вслухався в тихий голос дружини, вдивлявсь у радісний блиск її зелених очей.

Тішився тим, що роки, здавалося, не мали над нею влади. Насправді ж, вона молодшала тільки тоді, коли приїздив він. Коли ж перед розлукою цілував її біля воріт у замкнені смутком вуста, Софія, немов квітка, починала поволі в’янути. Недовгі зустрічі змінювалися довгим чеканням. Але жінка не жалілася, не нарікала на свою долю. Лишень іноді вночі плакала тишком, щоб ніхто не чув і не бачив. Але пильна Половчиха спостерегла невістчине горе, та ще й якось уранці спостерегла, як та, позирнувши на шлях, краєм хустки витерла заплакане обличчя. Розраджуючи, свекруха водночас і дорікнула Софії:

— Доню, не плач, бо змарнієш. А чоловіки не люблять змарнілих жінок. Вони забирають нашу молодість і красу, додають нам зморшок, але воліють, щоб ми були все такими ж, як і під час першої зустрічі.

Після цієї розмови Софія стала ще обачнішою. Ховала свій смуток навіть від самої себе. Всю ласку й ніжність віддавала дітям. А ті вродилися на славу! Шестилітній Петрусь, найстарший, як дві краплі води був схожий на батька. І не лише зовні, а й за характером — такий же запальний та прудкий. Мабуть, хлопцеві на роду було написано стати козаком: хоч і малим був, а вже хапався за шаблю. До матері йому й діла немає — підійде, хіба коли зголодніє, а так усе за дідом назирці бродить. То йому шаблю дерев’яну витеши, то пістолика такого, як у тата, зладнай. А дідо, обравши найстаршого внука за улюбленця, догоджає йому в усіх забаганках. Виросте хлопець не для дому — видно це вже й зараз. Важко з цим миритися Софії, але й змінити нічого не можна. «Вродився таким», — гірко зітхає жінка, передчуваючи нелегку долю старшого сина. Про наймолодшого трирічного Романка ще годі щось певне сказати, хоч і він — це гаразд видно — найбільше горнеться до батька, а понад усе любить, коли той підкидає його високо вгору дужими руками. І тільки щодо дівчаток — п’ятирічної Галинки і чотирирічної Катрусі, — Софія була спокійна. Біля них на старості їй буде добре, бо вони з малих літ горнуться до неї, переймаючи мамині вміння. Іван, коли вдома, все з синами бавиться. Доньок він теж любить — це дружині добре відомо, але чомусь іноді їй здається, що Іван зовсім не знає, як поводитися з такими тендітними створіннями. Тому, взявши котрусь із дівчаток на руки, швидко опускає її на долівку, тільки що по голівці погладить. А якось запримітила Софія, що й гладить батько доньок так, ніби торкається крихкого скла — щоб ненароком їх не розбити.

Марія Половчиха, втішена внуками, весело оглядає поросле споришем подвір’я. Он біжить, лопотить ніжками до неї Петрусь, на ходу вигейкуючи:

— Егей, бабуню, я ворога поцілив!

— Невже! — зойкає Марія.

Вдоволений Петрусь радісно сміється, що йому вдалося здивувати бабу, і виставляє поперед себе зламане стебельце городнього маку.

— Ось, бачте, зітнув палицею! — аж підскакує хлопча.

— І нащо ти, малий бешкетнику, незрілу маківку підтяв?! Коли б то поспів мак, взяли б ми макове насіннячко, гарнесенько розтерли його і пиріжечка спекли. А так, що тепер з нього буде? — чомусь геть несердито сварила баба онука. Вона зовсім не вміла гніватися на цього хлопчика, навіть коли він робив шкоду — тільки й того, що покартає злегка. Але ж невгамовний Петрусь покиває на бабині слова, а затим, стріпнувши чубом, знову капоститиме, аж доки мати не візьме до рук різочку і не провчить сина за бешкет… Дарма Марія повсякчас вступалася за пустуна — Софія теж могла бути суворою. І Петрусь після маминої екзекуції втишувався — сідав на моріжку біля баби й жалісливо бідкався:

— Бабуню, а чого мама різочкою б’ється? Я по-козацьки ворога поборов, а вона мене цвих по руцях. Чого вона така сердита?

— Не гнівайся, серденько, на маму. Ти був неслухняний, от вона й не стрималася, — втішатиме Марія малого.

— Зла вона і недобра! — навздогін мамі сварив пальчиком той.

— Ах ти ж, запальний мій Половцю! — бабуся ледве стримувала у грудях сміх.

— Ні, я не Половець! — набурмосений малий заперечливо стріпнув русявим чубом.