Чтение онлайн

ПІСЛЯМОВА

Великий характерник Іван Сірко зазнав у житті чимало втрат — усе це викладено козацькими літописцями скупо, в кількох рядках хронографії. Але ж годі вмістити людські жалі та біди на сторінках життєпису, носити їх у серці — важко, позбутися — неможливо.

Залишили цей світ Сіркові духовні вчителі, Пугач та Вітрогон. Пережив він їхню смерть болісно, не відаючи, проте, що найважчі втрати чекають на нього попереду…

Горе поцілює в серце раптово, як удар блискавиці. Навесні 1676 року померла ворожбитка Рода. Тихо і безболісно, заснула й не прокинулась. Три ночі сидів біля її тіла Іван Сірко, прощаючись навіки. Досі вона завжди була поряд. Навіть тоді, коли збирався в далекі походи, відчував її близькість. Іноді йому здавалося, що вона й справді стояла за ним, заступаючи від куль та оберігаючи від ран. Вона навчила його бачити те, що сховане за горизонтом. Завдяки їй розділяв життя на суєтне і вагоме.

І от її не стало… Скільки років прожила волхвиня — Сірко не знав, пробував порахувати — збивався з ліку. Вона ніколи не говорила про свій вік, ніколи не хворіла, мала велику силу, передаючи частку вмінь та знань йому. Тепер ось, втративши її, почувався надламаним. Думки вилися в його голові, наче сполохании рій, тіло стало безвільним.

Поховано Роду за її велінням так, як хоронили всіх її попередників — волхвів. У полум’ї запалало тіло, загорнене в білу сорочку. Відсвіт вогню торкнувся блідого лиця.

Язики полум’я у цю мить мовби лизнули і його, Івана Сірка, хоча він стояв неблизько. Серце замлоїло од болю і від передчуття великої загрози.

На ранок сьомого дня по втраті Роди Сивогривого неначе підмінили. Він дико іржав, бив копитами, з його очей сипалися іскри, а з ніздрів густо валила пара. Молоді джури перелякано позирали на зненацька здичавілу тварину, старіші козаки дивувалися:

— Що за скажений ґедзь укусив коня кошового?

І тільки Сірко понуро мовчав, добре знаючи, чому його Сивогривий поривається за січові ворота. Провидиця Рода, та, що закликала Сивогривого на цей світ, пішла у засвіти. І тепер вона не мала змоги утримувати свого посланця біля улюбленого вихованця. Вірою і правдою служив йому кінь, та от настав час прощатися. Сивогривий мусив перейти одвічну межу. Вік його земний скінчився.

Опівночі, коли Січ поринула у глибокий сон, Сірко вивів присмирілого Сивогривого в чисте поле. Зняв із нього сідло на пурпуровому оксамиті, вуздечку з мундштуком і лакованим ремінним поводом, світло-червоний чапрак, по краях обшитий галуном та все бойове спорядження. Сивогривий вдячно торкнувся головою до руки свого господаря. Вірний кінь прощався з ним.

— Прощай, друже, — розчулено зронив Сірко, проводячи тремтячими пальцями по шовковій гриві. — Прощай навіки…

Кінь, форкнувши, зірвався з місця й подався навскач у далечінь.

Характерник Сірко, схрестивши долоні на грудях, стояв непорушно, не сходячи ані на крок із місця, доки його вірний кінь не розчинився у просторі ночі. Коли ж звіддаля почулося кінське іржання, а затим негадано — тоскне вовче виття, він, обхопивши голову руками, сів на траву. Так просидів аж до світанку.

Від часу зникнення Сивогривого сплинуло сорок днів. Ніхто не питав у кошового про те, де і як зник його вірний кінь. Підступитися з цим до похмурого Сірка жоден сміливець не наважувався. Але на світанку сорок першої днини Петро Сірченко ошелешив батька несподіваним:

— Я бачив твого коня. Сьогодні вночі Сивогривий був тут. Ти знаєш про це?

— Це сон, сину, — з гірким усміхом відповів Сірко.

— Не сон, кажу тобі! Я бачив його насправді! — палко запевнив парубок.

— Де?!

— Біля нашого куреня. Опівночі я почув сопіння коня, вийшов і побачив Сивогривого. Він підійшов до мене, я погладив його, і він…

— Що за маячня! — не дав договорити синові Сірко. — І коли таке було, щоби мій кінь давався погладити себе будь-кому, крім мене?!

— Але я кажу правду! — відстоював своє Петро.

— Сину, забудь. Не думай про це… І будь обачним, не блукай поночі.

— Чого мені стерегтися?! — взявся рукою за шаблю Сірченко. — Мені нічого боятися.

— Прошу тебе як батько: будь обережним. Опівнічна зустріч із Сивогривим — то засторога тобі. Із потойбіччя приходять тіні померлих по наші душі.

— Я не вірю в це, батьку. Сивогривий живий, чому ти не приймаєш цієї правди?!

Сірко різко повернувся і пішов від сина геть. Петро Сірченко спантеличено дивився батькові у слід.

А за кілька днів сталося те, чого, здавалось би, не могло бути зовсім: біля Тора загинув відчайдух Сірченко. Поцілений наглою стрілою джури Голуба Волошина, впав на шовкову зелень трави…

І бився Іван Сірко об стужавілі груди матері-землі, шукаючи у неї розради. Нічної пори вив диким звіром:

— Ой, Петре, мій сину! Чому ж ти не дослухався до моїх слів? Замало слави зажив на кроткому віку, забагато горя посіяв у серцях рідних!

Тарас Вербовик — правдивий співець козацької слави і козацького смутку, перелив невигойний біль свого товариша в журливі звуки кобзи. Ридаючи, розділяв із наставником тягар утрати. Зміряв чорну печаль гіркотою пекучих сліз, виспівував:

Німотно тужив Іван Сірко. Ніхто не смів наблизитися до нього. Він не хотів нікого чути, нікого бачити, не підпускав до себе ні душі. Залишаючись наодинці, думав тільки про сина. Згадував свого Петра від найперших його кроків по землі. Бачив, як він мчав маленьким хлопчиком на коні, голосним сміхом порушуючи довколишню тишу. Потім бачив його змужнілим із шаблею в руках — у битвах, у яких вони стояли пліч-о-пліч і в яких парубок здобув славу та честь… І ось тепер сина не стало. Сірко пригадував сказані ним якось слова: «Коли помру, по мені не заплачуть ні вдова, ні діти».

Ой, славний козаче, невже цими словами ти сам наміряв собі короткого віку?! Був достойний імені свого роду, але не продовжив його ніким. Замало проживши на землі, своєю смертю забагато сивої паморозі посіяв на волоссі батька.

Три ночі сидів Іван Сірко над могилою сина, похиливши сиву голову, і звинувачував себе у смерті первістка. Почувався винним, що, побиваючись за Родою та Сивогривим, не заслонив власними грудьми рідного сина. Три ночі ховався від усіх зі своїм горем. Хоча й знав, що мусить стати на рідні пороги, аби донести страшну звістку родині.