Чтение онлайн

— Добре, сину, — вдоволено потер руки Половець. — Гарно надумав, і, як бачиться мені, славних помічників до роботи найняв.

— Ми не наймалися, діду, а по-братськи зголосилися! — дослухавшись до розмови, нараз відрубав чорновусий козарлюга, хвацько поправляючи зсунуту набакир шапку.

— Маємо охоту до цієї справи, — лагідним тоном озвався інший.

— Гм… Хлопці ви, бачу, нівроку. Справжні козаки! — усміхнувся Половець. — Ти сам звідкіля будеш? — запитав у сміливішого.

— Я — харківський. Звуся Іван Артеменко.

Обернувшись на другого юнака, господар зморщив лоба, перебираючи щось у пам’яті:

— А тебе я, здається, десь уже бачив… Тільки щось не можу згадати, хто ти такий. Чи, бува, не з мерефських?

Петро, а за ним усі інші, зайшлися голосним сміхом. Половець знічено повів очима на козаків, мовляв, чого такі веселі? Іван щойно зібрався пояснити батькові, але Петро знову його випередив. Витираючи сльози сміху на очах, промовив:

— Ну й Ви, діду, утнули! Хіба ж не пізнаєте? Це ж — Іван Сербин!

— Ти диви, як змінився поміж січовиків! — аж рота від подиву відкрив Половець. — Справжній тобі козак. Далебі, аж у плечах розширився. Ото б мали радість батьки!..

І обірвав старий слова недомовлені, пригадавши, що нема серед живих уже ні Степана Сербина, ані його дружини Ганни. Чоловік згинув чотири роки тому в дорозі, зібравшись із чумаками до Тора. А дружина, того ж таки року, посеред лютої зими вмерла від пропасниці. Не дочекалася синового змужніння. А не стало господарів у дворі, і хати не зосталося — хтось щось потягнув для себе, а дещо й саме розпалося, на пустку обертаючи подвір’я.

Зітхнув старий Половець, Іван Сербин і собі похилив голову. Сірко торкнувся його плеча:

— Не сумуй, козаче. Болючими згадками втраченого не повернеш. Гайда, хлопці обідати! — і, розвернувшись, пішов до хати.

Похилений старий Половець, нагадавши й собі нагло померлого Романка, поволі рушив слідом за ним.

— Сину, ви де? — за кілька хвилин Іван, вбраний по-домашньому — в сорочці, випущеній поверх шароварів, став на порозі.

— Ми тут! — від воріт одізвалися хлопці, заходячи до двору.

— Виглядали, чи не йдуть мати з дівчатами, — додав Петро.

— Та зараз вони вже будуть, — кивком голови підкликав козаків ближче. — Заходьте до хати, підобідаємо.

Половець став на широкому порозі біля сина:

— Не соромтеся, хлопці. Почувайтесь у нас вільно.

— Та ми не соромимося, — повів плечима Іван Сербин. — Особливо я. Усе ж тут знаю змалечку…

— А я ось трохи роздивлюся і теж буду «свій», — зблиснув білозубо Іван Артеменко.

«Ти диви, — думав собі Дмитро Половець, — ці два парубки якраз впору нашим дівчатам. Артеменко — чисто тобі Галиного затятого норову. А Сербин, тихіший, міг би бути гарною парою Катрі. Недарма ж у дитинстві вони разом бавились. От прийдуть дівки з лісу, глянемо, як стрічатимуть гостей».

І, мовби почувши його думки, у двір з плетеними кошичками, повними добірних грибів, забігли дівчата.

— Ой, а у нас гості, — зашарілася Катря, побачивши на подвір’ї молодих козаків.

— Тато з Петрусем приїхали! — поставивши долі кошик, Галя стрімголов помчала обіймати рідних.

І чи то здалося старому Половцю, чи насправді так було, що, обіймаючи батька і брата, дівчина стрільнула очима на Артеменка. А Катря, наливаючи воду в мисник для вмивання та подаючи рушник Сербину, чомусь укрилась на лиці рум’янцем, як стигла жар-калина.

Рода має чимало дивних звичок. Буває, що стрічає Івана не в буденному вбранні, а у яскравій одежині, як на свято. А траплялося й так, що у празникові дні напинала на себе темну одіж. Казала, що і в сорочці з плахтою можна вгледіти добре зрячому вісточку для себе. Тепер Сірко знав, що темний одяг вістує про невеселі дні, а світлий — про гарну будучину. Біле ж убрання волхвиня вдягала тоді, коли йшлося про смерть. Про Романка вона теж звістила йому в білій широкій сукні.

Так, Рода таки буває часом дивною. То просить Івана:

— Говори зі мною.

То зненацька спиняє його швидкоплинну мову:

— Мушу поміркувати про це в тиші.

Та як Іван умовкає надовго, звертається знову:

— Чого ж ти мовчиш? Кажи щось! Я мушу чути твій голос.

А, бувало, що Рода зовсім мовчить. Ані слова не почуєш од неї. Втупиться поперед себе — чи міркує, чи дрімає? Дехто, може, й справді не знав би, як бути в таку мить — забиратися геть чи чекати, доки стара надумає озватися. Іван ніколи не рушав з місця. Ждав подальшої розмови, сидів на глиняній долівці, вдивляючись у хитромудрі візерунки палахкого вогню у старій печі та потроху відпиваючи з глиняної кварти міцний трав’яний напій, підсолоджений медом облюбованої ним грушівської пасіки, де віднедавна взялись порядкувати характерники Пугач та Вітрогон. По тривалій мовчанці стара волхвиня зазвичай повідомляє щось вельми важливе — те, про що більш ніде не міг би дізнатись. У такі хвилі вона вістує йому великі події майбутнього…

Так було і сьогодні. По годині німоти Рода промовила:

— Коли зустрінеш прохача — одного за двох, не відмовляй йому в тому, чого проситиме.

— Про що ти?

Усміхнулася:

— Сказано: не відмовляй.

— Але ж у чому?

— Почуєш, то й знатимеш.

Сірко, покладаючись на слова волхвині, чекав у дорозі сподіваної зустрічі. Цікаво було дізнатись, на що натякала Рода. Проте так нікого й не зустрів на шляху. Приїхав до куреня, дістав люльку, замислився:

— Певно, літа беруть своє і волхвиня тепер не все бачить.

Його думки перервав Петро.

— Батьку, хочу поговорити з тобою.

— Що сталося? — стурбовано перепитав, почувши хвилювання в синовому голосі.

— Все гаразд, — посміхнувся. — Тут, бачиш, справа сердечна.

— Овва! І коли ти вже встиг, сину?! — засміявся на все горло. — Щойно я вирвався на хвильку, а ти вже й невістку надибав. Але ж де?!

— Не смійся! — гостро зиркнув на нього гордовитий Петро.

— І чого ти так лютишся? Уже й пожартувати не можна…

— Не можна, бо це не мене стосується.

— А коли не стосується тебе, то ж чого ж ти, бісів сину, голову батькові морочиш?

— Мене попросили, щоб я поговорив з тобою.

— Хто попросив? Кажи зрозуміло, бо далебі отримаєш потиличника за мудрування в розмові з батьком.

— А що там казати? Хлопці хочуть свататися до Галі та Катрі.

— Які хлопці?

— Два Івани: Сербин та Артеменко.