Чтение онлайн

Свято тривало, безперервно подавалися наїдки, розносили вино в амфорах, і веселощі вже знайшли собі вихід у співах і танцях, коли раптом тривожна звістка, яку розпорядник бенкету нишком повідомив батькам молодят: Вино закінчується, впала їм на голови, так ніби несподівано обвалився дах будинку. Що ж нам тепер робити, зашепотілися вони в цілковитій розгубленості, як ми скажемо гостям, що вино закінчилося, завтра в Кані ні про що інше не говоритимуть. Бідолашна моя доню, забідкалася мати нареченої, які глузи чекають тебе попереду, навіть вина на весілля тобі не вистачило, чим ми заслужили таку ганьбу, такий початок твого подружнього життя? А тим часом за столами вже допивали останні краплі, й деякі гості стали нетерпляче озиратися, чекаючи, хто наповнить їм келихи, і тоді Марія, хоч вона вже й передала іншій жінці всі турботи та обов’язки, які син відмовився приймати з її рук, раптом — наче блискавка сяйнула в її свідомості — вирішила сама перевірити чудотворну силу Ісуса, щоб потім уже повернутися у свій дім, і свою мовчанку як людина, чия місія на цьому світі закінчилася і їй лишилося тільки чекати, коли її заберуть у світ інший. Вона знайшла поглядом Марію Магдалину, побачила, що та ствердно опустила повіки й ледь помітно кивнула головою, і тоді вона не гаючись підійшла до сина і сказала йому тоном людини, упевненої в тому, що їй не треба все детально розтлумачувати, аби її зрозуміли: Вино закінчилося. Ісус повільно обернув обличчя до матері, подивився на неї так, ніби її слова долинули до нього дуже здалеку, і сказав: Що тобі, жінко, до мене? — і саме ці слова, які вселяли страх, почули ті, хто сидів поблизу, але такими великими були подив, зачудування, недовіра — не може син так говорити з матір’ю, яка подарувала йому життя! — що час, простір та людська уява знову й знову намагаються так зрозуміти цю фразу, знайти для неї такі тлумачення та відтінки значень, які пом’якшили б її брутальність, якщо можливо, а якщо ні, то вдати, ніби вони й не звучали, або наповнити їх протилежним змістом, тож у майбутньому стали писати, ніби Ісус сказав: Навіщо ти мене турбуєш такими дрібницями, або: Яке мені до цього діло, або: Навіщо ти втручаєшся в це, жінко, або: А до чого тут ми з тобою, жінко, або: Я й сам знаю, що мені слід робити, й не потребую твого прохання, або: Чому ти не попросиш мене відкрито, я залишаюся твоїм слухняним сином, або: Я зроблю, як ти просиш, між нами немає різниці в думках. Марія прийняла удар в обличчя, витримала погляд, яким син відкинув її втручання, і щоб відрізати йому всі шляхи до відступу, повторила свій виклик, наказавши слугам: Зробіть усе, що він вам скаже. Ісус бачив, як мати відійшла, але не промовив жодного слова, не спробував її затримати, він зрозумів, що Бог скористався нею, як раніше скористався зі шторму на морі, а ще раніше — з потреб рибалок. Він узяв свій келих, у якому ще залишалося трохи вина, і сказав слугам: Налийте води в оті кам’яні посудини, там було шість кам’яних посудин, якими користуються для очищення юдейського і кожна з яких уміщала дві або три міри, і слуги наповнили ті посудини по вінця. Піднесіть їх ближче до мене, промовив Ісус, і слуги зробили так, як він їм сказав. Тоді Ісус долив у кожну посудину по кілька крапель вина зі свого келиха і звелів: А тепер віднесіть ці посудини до розпорядника бенкету. Розпорядник, що не знав, звідки принесено ті посудини, покуштував воду, яку долита в неї крапля вина навіть не забарвила, а тоді покликав нареченого і сказав йому: Усі спочатку мають звичай подавати вино добре, а коли гості сп’яніють, тоді їм можна подати й вино погане, ти ж, навпаки, приберіг своє найкраще вино до цієї миті. Наречений, який ніколи у своєму житті не бачив, щоб у ті кам’яні посудини наливали вино, а крім того знав, що вино закінчилося, покуштував воду з посудини теж і з удаваною скромністю людини, яка підтверджує те, в чому й так ніколи не сумнівалася, ствердно кивнув головою на знак того, що вино і справді найвищого ґатунку. І якби не голос народу, в цьому випадку представленого слугами, які наступного дня дали волю своїм язикам, то про це чудо так ніхто ніколи й не довідався б, бо розпорядникові бенкету нічого не було відомо про перетворення води на вино, нареченому, звісно, було приємно приписати чуже діяння собі, а Ісус не був тією людиною, яка ходить і всюди повідомляє: Я сотворив таке-то й таке чудо, Марія Магдалина, від самого початку втаємничена в цю історію, не стала б ходити вулицями й повторювати: Він учинив чудо, він учинив чудо, а Марія, мати Ісусова, тим більше, бо для неї головним було те, що відбулося між нею і сином, а все інше, що сталося потім, було, так би мовити, додатком, і нехай підтвердять мої слова гості на весільній учті, чиї келихи знову наповнилися вином.

Більш ніколи не розмовляли між собою Марія з Назарета та її син. Ще до настання вечора, не попрощавшись ні з ким із родини, Ісус у супроводі Марії Магдалини покинув Кану й пішов у напрямку на Тиверіаду. Йосип і Лідія, ховаючись, провели їх до виходу із села й дивилися їм навздогін, аж поки вони не сховалися за поворотом дороги.

І тоді настав час великих сподівань. Ті знаки своєї присутності, які досі Господь виявляв в Ісусі, були собі такими чудесами повсякденного характеру, того виду, про які ми кажемо «спритність рук і ніякого обману», по суті вони дуже мало відрізнялися від тих фокусів, які так майстерно вміють виконувати на Сході тамтешні маги й чарівники, що, наприклад, підкидають у повітря один кінець мотузки й потім лізуть по ній угору, причому глядачі не помічають, що один з її кінців прив’язаний до міцного гака або її тримає у своїх руках невидимий помічник автора фокусів. Щоб проробити щось подібне, Ісусові було досить одного бажання, але якби хтось його запитав, навіщо він це робить, він би не зміг йому відповісти або сказав би, що так треба, адже рибалки не можуть жити без риби, а шторм на морі загрожував потопити людей, та й пригода з вином на весіллі відбулася ще в той час, коли Господь не почав говорити його устами. На тому галілейському узбережжі стала ширитися чутка про такого собі назарянина, наділеного могутністю, яку лише Бог міг йому дарувати, Ісус цього не заперечував, але разом з тим не давав ніякого пояснення ані причинам, ані міркуванням, ані аргументам, що спонукали його на ті або ті незвичайні діяння, і людям залишалося лише здобувати з них вигоду й не сушити собі голову запитаннями. Безперечно, Симон і Андрій думали не так, не так думали й сини Зеведея, але ті люди були його друзями й боялися за нього. Щоранку прокидаючись, Ісус мовчки себе запитував: Сьогодні? — кілька разів він запитував про це й уголос, щоб Марія Магдалина почула, але вона мовчала, зітхала, потім обхоплювала його руками за шию, цілувала в чоло, в очі, він же вдихав ледь чутне запашне тепло, яким віяло від її грудей, і були дні, коли знову провалювався в сон, а були й такі, коли забував про Тривогу, яка його катувала, й поринав у тіло Магдалини, так ніби ховався в коконі, з якого тільки й міг вийти перетвореним. Потім ішов до моря, до рибалок, які на нього чекали, багато з яких не могли його зрозуміти, вони запитували, чому він не купить собі човна в рахунок майбутніх прибутків і не почне працювати на самого себе. Бували випадки, коли у відкритому морі човен надто довго виконував певні маневри, без яких риболовля неможлива, навіть тепер, коли наловити риби стало не важче, ніж позіхнути, Ісуса опановувало несподіване передчуття, і серце йому стискалося, а очі дивилися не в небо, де, як відомо, мешкає Бог, ні, його погляд з якоюсь дивною одержимістю прикипав до спокійної поверхні озера, до тихої води, яка блищала, наче відполірована шкіра, здавалося, те, чого він чекав зі страхом і нетерпінням, мало прийти до нього з підводних глибин, звідки рибалки чекали рибу, а він — таємничий голос, який мав пролунати, але все не лунав. Риболовля закінчувалася, човен повертався на берег, навантажений рибою, а Ісус із похнюпленою головою знову плентав берегом моря з Марією Магдалиною слідом у пошуках тих, кому можуть знадобитися його дармові послуги пастуха підводних отар. Так минали тижні, минали місяці, минали й роки, але зміни були помітні лише в Тиверіаді, де виростали нові будівлі й примножувалася слава, а в усіх інших місцях усе відбувалося у звичному й давно заведеному ритмі, коли взимку здається, що земля помирає на наших очах, а навесні знову відроджується до життя, але це враження помилкове, бо якби взимку природа добре не виспалася, вона ніколи не пробудилася б навесні.

І ось нарешті, коли Ісусові виповнилося двадцять п’ять років, йому здалося, що всесвіт прийшов у рух і стали з’являтися нові знамення, одні за одними, так ніби хтось поспішав надолужити втрачений час. Правду кажучи, перше з тих знамень навряд чи можна було назвати чудом у його справжньому розумінні, зрештою нічого надприродного чи потойбічного не було в тому, що теща Симона десь підхопила лихоманку, а Ісус підійшов до її узголів’я й поклав їй долоню на лоба, кожен із нас міг би так зробити просто зі співчуття, навіть не думаючи про те, що можна вилікувати хворого в такий нехитрий спосіб, але нікому з нас не доводилося відчути, як прямо під нашими пальцями жар послаблюється — так ото буває, коли земля всмоктує в себе погану воду, — а хвора жінка підводиться з ліжка й каже, досить-таки недоречно, треба визнати: Хто друг мого зятя, той і мій друг, і йде поратися по господарству, ніби нічого з нею й не було. Таким було перше знамення, воно ще мало дуже домашній характер, але на друге нам варто звернути набагато пильнішу увагу, бо в тому випадку Ісус кинув відвертий виклик закону, який був записаний і свято дотримувався, і можливо, його вчинок пояснювався природними людськими почуттями, адже Ісус жив із Марією Магдалиною, не одружуючись із нею, крім того, жив із жінкою, що раніше була повією, тому немає нічого дивного в тому, що він вирішив заступитися за жінку, яку зловили на перелюбі й, за законом Мойсея, наготувалися забити камінням. Але Ісус зупинив їх у цьому намірі, сказавши: Той, хто сам без гріха, хай перший кине в неї камінь, так ніби хотів сказати: Я й сам приєднався б до вас, щоб учинити правосуддя, якби не грішив, живучи в любострасті, якби мої помисли були чистими, а вчинки — бездоганними. Ісус у тому випадку дуже ризикував, адже могло статися, що один або двоє каменувальників із зачерствілим серцем і зашкарублі у гріхах пустили б повз вуха його сентенцію й виконали б вирок, міркуючи, що цей закон написано для жінок, а тому їм він ніякою карою не загрожує. Через свою недосвідченість Ісус, певно, не подумав про те, що якби ми стали чекати, поки з’являться у світі безгрішні судді, єдині, що, на його думку, мають моральне право судити й карати, то, боюся, кількість злочинів за цей час виросла б неймовірно, і став би процвітати гріх, а схильні до перелюбу жінки стали б блудити сьогодні з одним, а завтра з іншим, а не треба забувати, що сам-один перелюб не ходить, за ним ідуть і тисячі інших пороків, які зрештою спонукали Господа вогнем і сіркою знищити міста Содом і Гоморру, перетворивши їх на попіл. Але зло, мої любі браття, зло, яке народилося разом зі світом і, як відомо, багато чого в нього навчилося, зло, як і відомий, проте ніколи ніким не бачений птах Фенікс, має властивість народжуватися з власного попелу. Добро — слабке й делікатне, і досить злу дихнути йому в обличчя гарячим подихом найбанальнішого гріха, як назавжди буде обсмалена його чистота, засохне і зламається його лілейне стебло, поморщаться й зів’януть його помаранчеві пелюстки. Ісус сказав перелюбниці: Іди й більше не гріши, але душа його була наповнена сумнівами.

Інший вартий уваги випадок стався на східному березі Галілейського моря, куди Ісус вважав за потрібне іноді навідуватися, щоб не казали, ніби він схильний допомагати лише рибалкам західного берега. Тож він покликав Якова та Іоанна і сказав їм: Попливімо на протилежний берег, у край Гадаринський, подивимося, що там і як, а на зворотній дорозі закинемо сіті, й у будь-якому разі наша подорож не буде марною. Сини Зеведея погодилися на його пропозицію, визначили напрям човна й сіли на весла, сподіваючись, що потім попутний вітер дозволить їм дістатися до мети з меншими зусиллями. Так і сталося, проте незабаром їх опанував великий страх, бо починався шторм, супроти якого дрібничкою здалася б та буря, яка налетіла на них кілька років тому, проте Ісус сказав, звертаючись до води й повітря: Ну ж бо, ну ж бо, перестаньте, ніби докоряв дітям, що надто розбешкетувалися, й відразу море заспокоїлося, а вітер угамувався і повіяв туди, куди їм було треба. Вони причалили й вийшли на берег, Ісус попереду, Яків та Іоанн за ним, вони ніколи раніше в цій місцевості не бували, й усе здавалося їм новим і незвичайним, та головна дивовижа, від якої завмерли в них серця, чекала на них попереду — на дорогу перед ними несподівано вибіг чоловік, якщо можна назвати чоловіком або людиною створіння, вкрите нечистотами, з бридкою кучмою розкошланого волосся і зваляною бородою, від якого смерділо могильним духом, бо, як довідалися вони потім, він мав звичай ховатися у гробницях щоразу, коли йому щастило втекти з в’язниці, бо його неодноразово заковували в кайдани й кидали за ґрати, але він знову й знову розривав ланцюги та виламував ґрати. Якби він був лише божевільний — хоч ми й знаємо, що коли психи впадають у нестяму, їхні сили подвоюються, — то досить було б, щоб він більше не втікав, закувати його в ще міцніші кайдани та ланцюги й поставити додаткові ґрати в тій камері, де він сидів би. Одного разу так і зробили, потім іще кілька разів повторювали ці спроби, але без ніякого результату, бо в ньому оселився нечистий дух, для якого не існує ані ланцюгів, ані ґрат. Удень і вночі одержимий гасав по горах і долинах, утікаючи від себе самого та від власної тіні, але завжди повертався на кладовище, де ховався між гробницями, а нерідко й усередині гробниць, звідки його витягували силоміць, уселяючи жах тим людям, які це бачили. Десь тут і зустрівся з ним Ісус, озброєні люди, послані, щоб схопити божевільного, махали йому руками, щоб він утікав від небезпеки, проте Ісус приплив на цей берег шукати пригод і не хотів утратити нагоду. Яків та Іоанн, хоч і дуже злякалися жахливого привида, проте не покинули друга, й тому вони першими почули слова, яких доти ніхто ніколи не промовляв і не чув, бо вони були спрямовані проти Господа та його законів, як стане очевидно з нашої подальшої оповіді. Страховище насувалося на Ісуса, випустивши пазури й ощиривши ікла, з яких звисали рештки гнилої плоті, й волосся в нього на голові заворушилося від жаху, але за два кроки від нього біснуватий упав ницьма на землю й вигукнув гучним голосом: Чого тобі треба від мене, Ісусе, сину Бога Всевишнього, Богом тебе заклинаю, щоб ти не мучив мене. То було вперше, коли прилюдно, а не в чиємусь сні — у правдивості яких завжди радять сумніватися обачність і скептицизм, пролунав голос — голос Диявола, — який назвав Ісуса з Назарета сином Божим, про що доти не знав навіть він сам, бо під час тієї розмови, що відбулася в нього в пустелі з Богом, проблема батьківства порушена не була, ти мені знадобишся потім, ось усе, що йому тоді сказав Господь, і жодних висновків не можна було зробити навіть зі схожості, оскільки батько постав перед ним не в людській подобі, а як димовий стовп. Одержимий знову підхопився на ноги, голос, що пролунав у нього всередині, промовив слова, які досі не промовлялися, й замовк, і в ту саму мить Ісус, як буває, коли людина впізнає себе в комусь іншому, спізнав відчуття, що він, як і той біснуватий, одержимий вищою силою, що веде його невідомо куди, але, в кінцевому підсумку, неминуче приведе до могили. Він запитав у духа: Як тебе звуть, і той йому відповів: Легіон, бо нас дуже багато. І тоді Ісус владним голосом наказав: Вийди з цього чоловіка, дух нечистий. Тільки-но він це сказав, як демони багатоголосим хором — були там голоси тонкі й пронизливі, й голоси хрипкі та грубі, голоси дзвінкі й по-жіночому ніжні, й голоси, схожі на скрегіт пилки, що пиляє камінь, голоси глумливі й по-жебрацькому смиренні, голоси пихаті й голоси жалібні, голоси, схожі на лепет дитини, яка тільки навчається розмовляти, й голоси, схожі на виття привидів або на стогін від нестерпного болю, — і всі вони благали Ісуса, щоб він дозволив їм залишитися там, де вони є, в цій уже знайомій їм місцевості, що досить йому наказати, й вони покинуть тіло цього чоловіка, але нехай він не проганяє їх кудись далеко. Запитав Ісус: І куди ж ви хочете увійти? Тут-таки на горі паслося велике стадо свиней, і демони попросили Ісуса: Пошли нас до тих свиней, і ми увійдемо в них. Ісус подумав і вирішив, що це непоганий вихід, адже ті тварини, мабуть, належать якомусь поганинові, бо для юдеїв м’ясо свиней нечисте. Ісусові не спало тоді на думку, що, з’ївши м’ясо свиней, у яких увійдуть демони, погани також можуть стати одержимими й біснуватими, не передбачив він і прикрої події, яка потім сталася, але ж навіть син Божий, який до того ж іще не встиг осмислити, кого він має за родича, не може, як у шахах, обчислити наперед кожен свій, нехай навіть найпростіший, хід і передбачити його наслідки. Демони у стані надзвичайного збудження чекали рішення Ісуса, вони навіть об заклад між собою билися, яким воно буде, й коли він нарешті сказав: Гаразд, нехай буде так, вони відповіли йому радісним виттям і відразу ввійшли у свиней. Чи то від несподіванки, чи то від незвички носити в собі нечистих духів, усі свині вмить схибнулися зі свого свинячого розуму і, скільки їх там було — а було їх близько двох тисяч, — кинулися з крутого пагорба в море — і всі потопилися. Годі описати, яка лють опанувала власників стада, коли на їхніх очах невинні тварини, які ще хвилину тому розгулювали собі у спокої та в мирі, риючись у землі в пошуках черв’ячків і корінців, поскубуючи ріденьку травичку, яка росла на цих випалених сонцем землях, раптом опинилися у воді, й тепер було жалко дивитися на них звідси, з пагорба: одні з них, уже мертві, плавали черевом догори, інші ще розпачливо борсалися, докладаючи справді титанічних зусиль, щоб вистромити з води вуха, бо, як відомо, слухові отвори у свиней не закриваються, тому вода вливається в них потоком, швидко заповнює їхню тушу — і каюк! Розлючені свинопаси стали здалеку жбурляти камінням в Ісуса й у тих людей, які були з ним, і вже кинулися бігти до нього з метою вимагати відшкодування за збитки — приймімо ціну однієї голови за «ікс», помножмо «ікс» на дві тисячі й матимемо суму збитків. Але хто ж її відшкодує? Рибалки грошей ніколи не мають, вони живуть із того, що наловлять, а Ісус навіть рибалкою не був. Назарянин спершу хотів дочекатися вимагачів і пояснити їм, що на світі немає нічого гіршого, ніж диявол, що порівняно з цим злом загибель двох тисяч свиней — сута дрібниця і що всі ми приречені на якісь утрати в житті — і не тільки матеріальні. Майте терпіння, браття, сказав би їм Ісус, коли б дійшло до розмови з ними. Проте Яків та Іоанн не мали щонайменшого бажання починати ці переговори, які, за всіма ознаками, не будуть мирними, й добре виховання та найкращі наміри однієї зі сторін не зможуть нічого вдіяти проти грубої сили та незаперечних аргументів другої. Ісус не погоджувався з ними, але мусив погодитися зі слушністю їхніх доводів, які ставали тим переконливішими, чим ближе падали каменюки, якими жбурляли в них пастухи. Вони швидко збігли по схилу до моря, пострибали в човен і, налігши на весла, через кілька хвилин були уже в безпеці, бо люди на східному березі жили не з риболовлі, а тому човнів не було поблизу видно. Чимало свиней загинуло, зате одна душа врятувалася — а це прибуток Господу, сказав Яків. Ісус скинув на нього таким поглядом, ніби думав про щось зовсім інше, і брати, дивлячись на нього, хотіли б знати, про що він думає, і їм би дуже хотілося обговорити разом з ним незвичайне одкровення, зроблене бісами, про те, що Ісус — син Божий. Але їхній супутник тепер дивився на берег, який вони щойно покинули, дивився на воду, на поверхні якої погойдувалися на легких хвилях тіла ні в чому не повинних свиней, і в ньому наростало почуття тривоги, яке зрештою знайшло собі вихід у таких словах: Послухай-но мене, Господи, ти або обрав собі сина — бо кажуть, ніби це я, — неспроможного виконати твої задуми, або серед тисячі твоїх могутностей якоїсь бракує, і ти неспроможний протистояти розумові Диявола. Що ти хочеш сказати? — запитав Іоанн, наляканий зухвалістю цього монологу. Я хочу сказати, що демони, які жили в одержимому, тепер на волі, бо демонів, як ми знаємо, друзі мої, неможливо вбити, навіть Бог не може заподіяти їм смерть, те, що я тут зробив, було те саме, що спроба розрубати море мечем. Тим часом на березі з’явилося багато народу, одні забрідали у воду, щоб витягти звідти туші свиней, які плавали близько, інші сідали в човни й вирушали по здобич, яка плавала далі.

Тієї ночі в будинку Симона й Андрія, який стояв поруч із синагогою, потай зібралися п’ятеро друзів, щоб обговорити питання надзвичайної ваги: чи правду повідомили демони, що Ісус — син Божий? Після тієї незвичайної події, що відбулася вдень, усі погодилися відкласти неминучу розмову до ночі, але тепер настала нарешті та хвилина, коли можна буде поставити всі крапки над «і». І першим заговорив Ісус: Не можна вірити тому, що каже батько брехні, — він мав на увазі, звичайно ж, Диявола. Сказав Андрій: Правда й брехня вилітають з одного рота й не залишають за собою слідів, і Диявол не перестає бути Дияволом, якщо одного разу він скаже правду. Сказав Симон: Те, що ти не така людина, як ми, ми вже давно зрозуміли, досить поглянути на рибу, якої ми не наловили б без тебе, досить згадати про бурю на морі, яку ти втихомирив, про воду, яку ти перетворив на вино, про перелюбницю, яку врятував від каменування, а сьогодні ти ще вигнав демонів із біснуватого. Сказав Ісус: Не я був першим серед тих, хто виганяв демонів із людини. Твоя правда, відповів Яків, але перед тобою першим вони принизилися й назвали тебе сином Бога Всевишнього. Що мені до їхнього приниження, якщо приниженим, у кінцевому підсумку, виявився я? Не в тому, зрештою, річ, втрутився Іоанн, я там був і все чув, чому ти нам не сказав, що ти син Божий? Я не знаю, чи я справді син Божий. Хіба можливо, щоб Диявол про це знав, а ти ні? Слушне запитання, але нехай вони самі дадуть тобі на нього відповідь. Хто вони? Бог, чиїм сином назвав мене Диявол, і Диявол, який лише від Бога міг довідатися про це. Запала мовчанка, так ніби присутні тут хотіли надати час для того, щоб двоє згаданих осіб змогли висловитися, а тоді Симон поставив запитання, яке крутилося на язиці в усіх: Що було в тебе з Богом? Ісус зітхнув: Я чекав від вас цього запитання з першого дня, коли сюди прийшов. Хіба могли ми подумати, що син Бога захоче стати рибалкою? Я вже сказав вам, що не знаю, чи я син Бога. А хто ж ти тоді? Ісус затулив обличчя долонями і став шукати у своїх спогадах точку, від якої він міг би почати розповідь, і зненацька побачив своє життя ніби збоку, ніби воно належало комусь іншому, й зрозумів: якщо демони правду сказали, тоді все, що з ним відбувалося раніше, набувало зовсім іншого сенсу, а багато подій можна було зрозуміти лише у світлі цієї щойно відкритої істини. Ісус відірвав долоні від обличчя, одного за одним окинув поглядом своїх друзів з благальним виразом, ніби хотів їм сказати: Те, що ви просите мене розповісти, лежить поза межами людського розуміння, і після тривалої мовчанки мовив: Я бачив Бога. Ніхто не промовив жодного слова, усі лише дивилися на нього. Він провадив, не підіймаючи погляду: Я зустрівся з ним у пустелі, й він повідомив, що коли настане час, він обдарує мене славою та могутністю в обмін на моє життя, але про те, що я його син, не сказав. Знову мовчанка була йому у відповідь. І яким постав Бог перед твоїми очима, запитав Яків. У вигляді хмари чи радше димового стовпа. А вогню не було? Ні, вогню там не було, лише дим. І більше нічого він тобі не сказав? Сказав, що знову прийде до мене, коли настане мій час. Який час? Не знаю, можливо, час моєї смерті. А славу й могутність, коли він тобі їх дасть? Не знаю. Знову мовчанка, у кімнаті, де було жарко й душно, всі тремтіли, наче від холоду. Потім Симон запитав, повільно карбуючи слова: А може, ти і є Месія, якого ми повинні називати сином Божим, бо ти прийшов, щоб визволити свій народ із неволі, в якій він перебуває? Я — Месія? А чого ти дивуєшся так, ніби Месією бути не можна, а сином Бога можна, запитав Андрій, нервово усміхаючись. Сказав Яків: Месія ти чи син Божий, але одного я зрозуміти не можу: як про це довідався Диявол, коли Господь навіть тобі про це не повідомив. Іоанн замислено проказав: Хіба ми знаємо, які стосунки підтримують між собою Бог і Диявол? Усі нишком перезирнулися — їм страшно було навіть подумати про це, а Симон запитав, звертаючись до Ісуса: Що ти думаєш робити, а Ісус йому відповів: А що я можу робити, крім як чекати, коли настане мій час?

Його час був уже близько, але до того, як він настав, Ісус мав ще дві нагоди виявити свою чудотворну силу, хоч про другий із тих випадків, либонь, ліпше було б промовчати, бо він знову припустився прикрої помилки й загубив смоковницю, що була так само невинна й непричетна до будь-якого зла, як і ті нещасні свині, що потопилися в морі. Проте другий випадок заслуговує на те, щоб про нього стало відомо священнослужителям єрусалимським і щоб потім розповідь про це була викарбувана золотими літерами на фронтоні Храму, бо такого ніколи не було бачено ані раніше, ані потім, до самого сьогоднішнього дня. Історики досі не дійшли згоди щодо причин, які примусили стільки народу зібратися в одному місці, про розташування якого згадується лише побіжно, а повертаючись до причин, зазначимо: одні стверджують, ніби йшлося про традиційне паломництво, походження якого губиться у глибинах часу, а інші категорично заперечують: Ні, стовпотворіння виникло, бо пройшла чутка, яка потім не підтвердилася, ніби з Рима прибув чиновник, наділений високими повноваженнями, щоб оголосити про зниження податків, ще інші, не висуваючи жодної гіпотези й не пропонуючи жодного рішення, яке могло б розв’язати проблему, заявляють, що тільки наївні люди могли б повірити у зниження податкового навантаження та зміну тодішньої системи на користь платника податків, а щодо причин такого масового напливу людей в одне місце, то їх завжди можна знайти, якщо ті, хто звик користуватися лише готовими даними, завдадуть собі клопоту приділити певну увагу вивченню колективної думки та колективної уяви. Не випадає сумніватися тільки в тому, що там зібралося від чотирьох до п’ятьох тисяч людей, якщо не брати до уваги жінок і дітей, і що всі ті люди в якусь певну мить виявили, що в них немає чого їсти. Як могло статися, що народ, такий передбачливий, такий звичний подорожувати, народ, який мав звичку брати в дорогу окраєць хліба та шматок в’яленого м’яса навіть тоді, коли йшлося про подорож від села до села, цього разу не мав при собі нічого їстівного, ніхто ніколи не намагався й не намагається пояснити. Але факти є фактами, а факти свідчать про те, що там зібралося від дванадцяти до п’ятнадцяти тисяч осіб, якщо цього разу ми не забудемо про жінок та дітей, які не мали жодної ріски в роті уже протягом невідомо скількох годин і рано чи пізно мали розійтися по домівках, хоч не випадало сумніватися, що багато з них помруть у дорозі від голодного виснаження або сядуть біля дороги й почнуть жебрати милостиню в перехожих. Як і завжди в таких випадках, першими запхикали діти: Мамо, я хочу їсти, й небезпека того, що ситуація вийде з-під контролю — як стануть казати потім, — наростала з кожною хвилиною. Ісус перебував у самій гущі того натовпу, з ним були Марія Магдалина, а також його друзі, Симон, Андрій, Яків та Іоанн, які після пригоди зі свиньми й того, що сталося потім, майже не розлучалися з ним, але на відміну від решти людей вони не забули прихопити з собою кілька рибин та кілька хлібин і цілком могли б перекусити, але їсти на очах у голодного натовпу було б не тільки виявом безсоромного егоїзму, а становило певну небезпеку, адже від необхідності до закону лише один короткий крок, а ще від часів Каїна відомо, що найефективніше правосуддя — це те, яке встановлюють за допомогою власних рук. Ісусові навіть на думку не спадало, що він чимось зможе допомогти такій масі народу, що влаштували таку неймовірну тисняву, але Яків та Іоанн із тією впевненістю, яка притаманна людям, що були очевидцями великих подій, підійшли до нього й сказали йому: Якщо ти зміг вигнати з тіла чоловіка безліч демонів, які його вбивали, то напевне у твоїй спромозі зробити так, щоб ці люди отримали їжу, без якої вони помруть. Звідки ж я візьму їм їжу, якщо в нас є лише ті кілька рибин та кілька хлібин, які ми взяли із собою? Ти син Божий, і ти зможеш нагодувати їх. Ісус подивився на Марію Магдалину, і вона сказала йому: Ти дійшов до такої межі, звідки відступати вже не можеш, і на обличчі в неї був вираз жалості, але Ісус не зрозумів, кого їй було жаль — його чи голодних людей. Тоді він узяв шість хлібин, які були в них із собою, розломив кожну на дві половини й роздав їх своїм супутникам, те саме зробив і з шістьма рибинами, залишивши одну рибину й одну хлібину також собі. Потім сказав: Ходіть за мною й робіть те, що я робитиму. Ми знаємо, що він робив, але ніколи не зрозуміємо, як йому це вдалося. Він підходив до людей, відламував по шматочку від своєї хлібини та своєї рибини й давав кожному, але виходило так, що кожен одержував у нього з рук по цілій хлібині й цілій рибині. Те саме робили Марія Магдалина й четверо його друзів, і там, де вони проходили, ніби благодатний вітер пролітав над житнім полем, підіймаючи полеглі колоски, — і наче відроджене жниво під вітром, шелестіли роти, які жували їжу й чиї уста славословили того, хто їх нагодував. Це Месія, казали одні. Це чарівник, казали інші, але нікому з тих, що там були, не спало на думку, що перед ними син Божий. А Ісус казав їм усім: Хто має вуха, нехай слухає, якщо ви не поділитеся, то й не розмножитеся.

Дуже добре, що Ісус сотворив чудо, коли в ньому виникла велика необхідність. Але навряд чи слід ставити йому за провину, що він сотворив його, коли такої необхідності не було, а радше навпаки. А саме це сталося в уже згадуваному випадку зі смоковницею. Ісус ішов дорогою через поле, відчув голод і, побачивши віддалік смоковницю, вкриту зеленим листям, підійшов до неї, сподіваючись, що знайде на ній плоди, але наблизившись, побачив лише листя, бо то була не та пора року, коли смоковниця плодоносить. Тоді він сказав: То нехай же ніколи не буде на тобі плодів. І смоковниця відразу всохла. Сказала Марія Магдалина, що була тоді з ним: Давай тому, хто потребує, але не проси в того, хто не має. Розкаявшись у своєму вчинку, Ісус наказав, щоб смоковниця ожила, але вона так і залишилася мертвою.

Туманний ранок. Рибалка підводиться зі своєї мати, дивиться крізь вікно на білу завісу туману й каже дружині: Сьогодні в море не піду, туман такий густий, що й рибам під водою нічого не видно. Такі самі або дуже схожі слова сказали своїм дружинам майже всі рибалки на обох берегах Галілейського моря, спантеличені несподіваною витівкою природи, — адже в цю пору року таких туманів тут не буває. Лише один з них, — щоправда, ловити рибу не його ремесло, проте він постійно виходить із рибалками в море і з цього живе, — підходить до дверей, ніби хоче переконатися в тому, що сьогодні його день, і, подивившись на непроникне небо, каже комусь, хто перебуває в домі: Я виходжу в море. За його плечем Марія Магдалина запитує: Ти повинен? — й Ісус відповідає: Настав мій час. Ти з’їси що-небудь? Так рано їсти не хочеться. Він обняв її і сказав: Нарешті я довідаюся, хто я такий і навіщо народився на цей світ, потім навдивовижу впевненою ходою, бо в тумані він не бачив навіть своїх ніг, спустився схилом пагорба до води, сів в один із причалених там човнів і почав веслувати в напрямку невидимої середини моря. Стукіт кочетів і весел, плюскіт води, що з них стікає, далеко чутно над поверхнею води в тиші й тумані й не дозволяють склепити очі рибалкам, яким дружини сказали: Якщо не їдеш рибалити, скористайся з цього й довше поспи. У тривозі й неспокої жителі прибережних сіл дивляться в тому напрямку, де має бути море, й, самі про те не здогадуючись, чекають, коли стихне скрегіт та стукіт весел і плюскіт води, щоб розійтися тоді по домівках і позачиняти двері на всі замки та засуви, хоч вони й знають, що це не допоможе, коли той, про кого вони думають, надумає дмухнути в їхній бік, бо злетять тоді всі двері із завіс, хоч би на скільки замків вони були замкнені. Туман розступається, пропускаючи човен Ісуса, але він бачить лише лопаті своїх весел і корму човна з її простою поперечною лавою для сидіння, а далі — стіна, спочатку каламутна, попелястого кольору, та мірою того, як човен наближається до своєї мети, туман стає білим і осяйним і мерехтить та коливається, ніби марно намагається утворити в цій мертвій тиші звук. Охоплений світляним німбом човен зупиняється в самому центрі моря. На кормі, на лаві, сидить Бог.

Тепер він з’явився не у стовпі диму, як першого разу, — в таку погоду хмара або дим можуть злитися з туманом. Тепер він постав перед Ісусом у вигляді високого й кремезного діда з великою бородою, що спадає на груди, з непокритою головою, розпущеним волоссям, широким обличчям і міцною щелепою, з товстими губами, які зовсім не ворушаться, коли він говорить. Він одягнений, як багатий юдей, — на ньому довга туніка яскраво-червоного кольору, синя мантія з довгими рукавами, з парчевою облямівкою, але взутий він у грубі й прості сандалії, сандалії, як то кажуть, для ходіння, а не хизування, й це свідчить, що він не з тих, котрі полюбляють сидячий спосіб життя. Якого кольору було в нього волосся, ми добре не пам’ятаємо — сиве, чорне чи, може, каштанове, у такому віці воно мало б стати зовсім білим, але є люди, які не сивіють до глибокої старості, можливо, він належить саме до них. Ісус поклав весла всередину човна, показуючи, що розраховує на тривалу розмову, й просто сказав: Я тут. Неквапним і акуратним рухом Бог склав на колінах складки своєї мантії й відповів: І я тут. Тон його голосу нібито свідчив про те, що він промовив ці слова з усмішкою, але його губи не зворухнулися, й лише довгі волосинки на кінчиках його вусів та в бороді затремтіли чи, можна сказати, забриніли, але забриніли беззвучно. Сказав Ісус: Я прийшов довідатися, хто я такий і що я повинен зробити, аби виконати перед тобою свою частину нашої угоди. Сказав Бог: Ти поставив два запитання, тому на нього мають бути дві відповіді, яку з них ти хочеш почути першою? Насамперед я хочу знати, хто я такий. А ти цього хіба не знаєш, у свою чергу запитав Бог. Я думав, що знаю, думав, я син свого батька. Ти якого батька маєш на увазі? Я маю на увазі свого батька, теслю Йосипа, сина Ілії чи Якова, я вже добре не пам’ятаю. Того, який помер на хресті? Я не думав, що маю іншого. То була трагічна помилка римлян, той твій батько помер невинно. Ти сказав «той батько», то, виходить, існує й інший? Я у захваті від твоєї здогадливості, ти хлопець вельми кмітливий. Здогадливість і кмітливість тут ні при чому, я про це почув від Диявола. То ти приятелюєш із Дияволом? Я не приятелюю з Дияволом, він сам вийшов мені назустріч. І що ж ти почув з уст Диявола? Що я твій син. Бог повільно кивнув головою і сказав: Так, ти мій син. А хіба людина може бути сином Бога? Якщо ти син Бога, то ти не людина. Я людина, я живу, їм, сплю й кохаю як людина і як людина помру. На твоєму місці я не був би такий упевнений у цьому. Що ти хочеш сказати? Це вже інше запитання, й у свій час, а його в нас багато, я тобі на нього відповім, а тепер скажи мені, що ти відповів Дияволу, коли він повідомив тобі, що ти мій син? Та нічого я йому не відповів, я ждав зустрічі з тобою, а його я тоді прогнав з одержимого, якого він мучив, він назвався Легіоном, бо їх було там багато. А де вони тепер? Не знаю. Ти ж кажеш, що їх прогнав. Тобі ж, певно, відомо краще, аніж мені, що коли виганяєш чортів із людського тіла, то не відомо, куди вони йдуть. А чому ти думаєш, що мені відомо про переміщення Диявола? Ти ж Бог, тому ти маєш знати все. Лише до певної міри, лише до певної міри. До якої міри? До тієї, досягши якої, ліпше вдати, що ти нічого не знаєш. Принаймні ти не можеш не знати, чому й навіщо я твій син. Я бачу, за той час, який минув від нашої першої зустрічі, ти зміцнів духом і навіть, можна сказати, набрався зухвалості, якщо взяти до уваги, з ким ти говориш. Я тоді був наляканим хлопчиком, тепер я — чоловік. Тепер ти не боїшся. Не боюся. Я тобі не вірю, страху ніхто не може уникнути, він навідує і синів Божих. А їх у тебе багато? Кого в мене багато? Синів. Мені потрібен був лише один. А як вийшло, що я став твоїм сином? А твоя мати не розповідала тобі? Хіба моя мати знає? Звісно, знає, я ж їй янгола послав, щоб пояснити, як усе вийшло, я думав, що вона й тобі розповіла. А коли той янгол приходив до моєї матері? Дай-но подумаю, якщо не помиляюся, то це було десь після того, як ти вдруге пішов із дому, але раніше, ніж ти утнув ту штуку з вином у Кані. Тож моя мати все знала, а нічого мені не сказала, я розповів їй, що бачив тебе в пустелі, а вона мені не повірила, але ж вона мусила повірити, після того як до неї приходив янгол, мусила повірити його словам, але мені про це нічого не розповіла. Ти ж знаєш, які вони, ці жінки, адже ти живеш з одною, знаєш, які вони вразливі, які примхливі тощо… До чого тут вразливість, до чого примхливість? Розумієш, я змішав своє сім’я із сім’ям твого батька Йосипа перед тим, як тебе було зачато, це було зовсім нескладно, й ніхто нічого не помітив. Але якщо сім’я змішалося, то як ти можеш бути певен, що я — твій син? Звісно, в таких випадках цілковитої певності ніколи бути не може, але я таку певність маю, адже я все-таки Бог. А навіщо тобі знадобився син? Позаяк на небі дітей у мене не було, то я мусив шукати розв’язання своєї проблеми на землі, не я перший до цього додумався, навіть у тих релігіях, де існують богині, які можуть зачинати дітей від богів, боги нерідко шукають собі пригод на землі, либонь, для розмаїття та й для того, думаю, щоб поліпшити людську породу, щоб там народжувалися герої й усе таке. А нащо тобі був потрібен син? Та аж ніяк не для розваги чи розмаїття, можеш мені повірити. Тоді навіщо? Бо мені потрібен був чоловік, який би допоміг мені тут, на землі. Ти Бог і можеш обійтися без будь-чиєї допомоги. Це вже друге питання.

Запала тиша, коли раптом у тумані, причому не з якогось певного напрямку, на який можна було б указати пальцем, почулися такі звуки, ніби хтось плив у воді, й судячи з його сопіння та відсапування, або не вмів добре плавати, або геть вибився із сил. Ісусові здалося, що Бог посміхається й не бажає уривати мовчанку доти, доки плавець не з’явиться у світляному, очищеному від туману крузі, посеред якого стояв їхній човен. Той несподівано з’явився з правого борту, попри те, що сопіння та плюскіт води долинали з лівого, темна, нечітко окреслена пляма, в якій у першу мить уява Ісуса побачила свиню з вистромленими над водою вухами, та вже через якусь мить стало очевидно, що то людина чи якесь створіння, на людину схоже. Бог обернув голову до плавця не лише з цікавістю, а й із таким виразом, ніби хотів підбадьорити його для останнього ривка, і цей його напівоберт, очевидно побачений тим, хто плив, спричинився до негайного результату, останні рухи плавця були швидкими й добре узгодженими між собою, не було навіть схоже, що він приплив із такої далечі, тобто від самого берега, ми хотіли сказати. Він ухопився руками за борт човна, тоді як голова ще залишалася напівзануреною у воду, й то були руки дужі, з широкими долонями, з міцними нігтями, ті руки, певно, належали тілові, що, як і в Бога, було велике, могутнє й дуже давнє. Човен загойдався на воді від поштовху, над водою вистромилася голова, за нею через борт перекинулося тіло, з якого ринули потоки води, а потім і ноги, й перед ними, наче Левіафан, що виринув із морських глибин, з’явився Пастир, про якого стільки років не було ні чутки, ні звістки, він промовив: А ось і я, і сів на борту човна, якраз на середині відстані між Ісусом і Богом, і, диво дивне, човен зовсім не нахилився в його бік, так ніби Пастир зумів зробити своє тіло зовсім невагомим або витав у повітрі, лише вдаючи, що сидить на борту човна. А ось і я, повторив він, сподіваюся, вчасно прибув, щоб узяти участь у розмові. Розмовляємо ми вже досить давно, але до суті ще не дійшли, сказав Бог, а тоді обернувся до Ісуса: — Це Диявол, про якого ми щойно згадували; Ісус подивився на одного, подивився на другого й побачив, що якби обстригти Богові бороду, вони стали б схожі один на одного, як близнята, хоч правда й те, що Диявол здавався молодшим, зморщок на обличчі в нього було менше, але це могла бути оптична ілюзія, або він просто вмів відводити очі. Сказав Ісус: Я його знаю, прожив чотири роки в його товаристві, коли він ще називався Пастирем, а Бог йому відповів: Треба ж із кимось жити, зі мною ти жити не міг, жити зі своєю родиною не захотів, тож і залишився один Диявол. Він сам мене знайшов, або ти послав мене до нього. Насправді ні те, ні те, просто ми з ним погодилися на тому, що для тебе це буде найліпший вихід. Тож він знав, що каже, коли устами біснуватого з країни Гадаринської назвав мене твоїм сином? Більш або менш. Тобто ви обидва мене обманули. Бути обманутою так чи інак — доля кожної людини. Ти ж сказав, що я не людина. І я це підтверджую, ми можемо сказати — якщо застосувати тут суто технічний термін — що ти втілився в людину. І що ж ви хочете тепер від мене? Це я від тебе чогось хочу, а не він. Але ж ви тут обидва, і я бачу, що його поява не стала для тебе несподіванкою, схоже, ти на нього чекав. Це не зовсім так, але я повинен зазначити, що в будь-якій справі з Дияволом слід рахуватися. Але якщо справа, яку ми сьогодні збираємося обговорити, ти і я, стосується лише нас двох, то чого він сюди приплив, чому ти не проженеш його геть? Можна прогнати геть той набрід, який Диявол тримає в себе на службі, коли він почне набридати тобі своїми діями чи словами, але із самим Дияволом так поводитись не годиться. Але якщо він сюди прийшов, то, виходить, ця розмова стосується і його. Сину мій, не забувай, я тобі вже казав: усе, що цікавить Бога, цікавить і Диявола. Пастир, якого ми по старій пам’яті так станемо називати, щоб не надміру часто згадувати ім’я ворога роду людського, слухав їхню розмову з досить байдужим виразом обличчя, так ніби не про нього йшлося, й усім своїм виглядом спростовував останнє й дуже важливе твердження Бога. Та коли Ісус сказав: А тепер я хотів би почути відповідь на своє друге запитання, він умить насторожився, і стало видно, що він тільки вдає байдужість, хоч досі не промовив жодного слова.

Бог глибоко зітхнув, розглянувся навколо й промурмотів таким тоном, ніби щойно відкрив щось украй несподіване й цікаве для себе: Тут ми з тобою зовсім як у пустелі, а я про це й не подумав. Він знову обернув погляд до Ісуса, зробив довгу паузу, а потім, ніби змирившись із неминучістю, заговорив: Почуття невдоволення, сину мій, було закладене в людське серце творцем усього сущого, тобто мною, але це невдоволення, як і все те, що я створив за своїм образом і подобою, я знайшов там, де воно було, у своєму власному серці, але час, який відтоді минув, не стер його в мені, навпаки, я маю всі підстави стверджувати, що час зробив його сильнішим, нагальнішим і гострішим. Бог зробив тут коротку паузу, ніби давав Ісусові можливість оцінити його вступ, а тоді провадив: Ось уже минуло чотири тисячі й чотири роки відтоді, як я став богом юдеїв, народу, за своєю природою, запального й неспокійного, проте мені вдалося досягти певної рівноваги в моїх із ним стосунках, і я не маю причин нарікати на цих людей, бо вони сприймають мене і сприйматимуть, наскільки я спроможний передбачити майбутнє, дуже всерйоз. Отже, ти задоволений, запитав Ісус. І так, і ні, або, якщо висловитися точніше, я був би задоволений, якби моє неспокійне серце щодня мені не казало: Нічого не скажеш, добре ти влаштувався, адже по чотирьох тисячах років, які не винагородиш жодними принесеними на вівтар жертвами, хоч би якими вони були щедрими й розмаїтими, ти й далі залишаєшся богом крихітного народу, що живе в далекому закутні світу, який ти створив з усім, що є в ньому, тож сам поміркуй, мій сину, чи можу я бути задоволений, постійно маючи перед очима цю прикру очевидність? Не знаю, сказав Ісус, я світу не створював і в такому становищі не бував, тому оцінити його не можу. Оцінити не можеш, а допомогти зможеш. Допомогти як і в чому? Ти можеш допомогти мені розширити мій вплив, стати богом для значно більшої кількості людей. Не розумію. Якщо ти добре виконаєш свою роль, тобто ту роль, яку я передбачив для тебе у своєму плані, то я переконаний, що мине не більш як п’ять-шість століть, і, хоч нам із тобою й доведеться здолати чимало перешкод, я стану богом не тільки для юдеїв, а й для тих, кого на грецький манір назвуть католиками. І яку ж роль ти відводиш мені у своєму плані? Роль мученика, мій сину, роль жертви, бо немає ліпшого способу, щоб розпалити віру й поширити релігію. Медовими устами Бог вимовив слова «мученик» і «жертва», але раптовий холод пронизав усе тіло Ісуса, так ніби туман накрив його своїм крижаним покривалом, а тим часом Диявол не відривав від нього свого загадкового погляду, в якому суто науковий інтерес змішувався з мимовільною жалістю. Але ж ти обіцяв, що обдаруєш мене славою і могутністю, пробелькотів Ісус, усе ще тремтячи від холоду. Обдарую, неодмінно обдарую, але ж ти не забувай про нашу домовленість: я тебе обдарую ними по твоїй смерті. А навіщо мені могутність і слава, якщо я помру? Бо ти не помреш у повному значенні цього слова, бо ти будеш зі мною або в мені, я поки що не вирішив остаточно. Але що означає «не помру в повному значенні цього слова»? Це означає, що тобі до кінця віку споруджуватимуть храми та вівтарі, означає — я тобі можу сказати про це вже тепер, — що в майбутньому люди навіть почасти забудуть про свого первісного Бога, тобто про мене, та це не має ваги, багато можна розділити й на двох, а дрібнички й одному не вистачить. Ісус подивився на Пастиря, побачив, як той посміхається, й усе зрозумів. Тепер мені ясно, чому тут присутній Диявол, адже якщо твоя влада пошириться на більше людей і більше країн, то і він побільшить свою владу над людьми, бо межі твоїх володінь — це межі і його володінь, ні кроком далі, ні кроком ближче. Ти маєш рацію, мій сину, твоя проникливість мене тішить, ти цілком слушно відзначив той факт, на який ніколи не звертають увагу, що демони однієї релігії не можуть діяти в межах іншої релігії, так само й бог, якби ми уявили собі, що він розпочав боротьбу з іншим богом, не зміг би ані здолати його, ані зазнати від нього поразки. А якою буде моя смерть? Мученикові належить помирати смертю тяжкою і, бажано, ганебною — так легше буде схвилювати тих, хто вірує, вразити й розчулити їхні серця. Не ухиляйся, скажи мені напрямки — як я помру? Ти помреш у ганьбі й стражданнях, на хресті. Як і мій батько? Твій батько я, ти цього не забувай. Якщо мені ще можна обирати собі батька, то я обираю його, попри те, що були в його житті години ганьби. Обирати тобі не дозволено, ти сам обраний. Я розриваю нашу угоду, відмовляюся від тебе, хочу жити, як звичайна людина. Не говори дурниць, мій сину, невже ти досі не зрозумів, що перебуваєш у моїй цілковитій владі й що всі документи такого зразка, хоч би як ми їх називали — угодами, договорами, контрактами, пактами чи якось іще, — можна було б записати одним лише пунктом, щоб не марнувати папір і чорнило, пунктом, який би прямо й без жодних недомовок проголошував: Усе, чого хоче Бог, стає законом, обов’язковим для виконання, у тім числі й винятки з правил, тому й ти, сину, хоч ти й становиш цілком очевидний виняток із правил, мусиш підкорятися цьому законові, як і будь-яке правило, бо йдеться про мій закон. Але з тією могутністю, якою ти володієш, чи не було б простіше і, я сказав би, чистіше з погляду моралі, якби ти сам, без нічиєї допомоги, вирушив на завоювання тих країн і народів, про які ти говориш? Не можу, бо між нами, богами, існує договір, згідно з яким ми зобов’язалися ніколи не вступати у відкритий конфлікт між собою, чи можеш ти уявити мене на громадському майдані, в оточенні ідоловірців та поган, де я переконував би їх, що вони моляться ідолові, а їхній справжній бог — я, такої свині жоден бог іншому не підкладе і жоден бог не дозволить, щоб у його домі творилося те, чого він сам ніколи не творив би в чужому. Тому ви користуєтеся послугами людей. Так, мій сину, людина — це палиця, яку може застосувати кожен, від свого народження й до смерті вона завжди готова підкорятися, скажеш їй: Іди, вона йде, скажеш: Зупинися, зупиняється, скажеш: Повертай назад, вона повертається назад, людина як під час миру, так і під час війни — це найліпше знаряддя, яке мають у своєму розпорядженні боги. А як ти використаєш ту палицю, якою є я, твій син і разом з тим людина? З цієї палиці я вистругаю ложку, яку занурю в казан людства й витягну її з тими людьми, що увірують у нового бога, яким для них стану я. Ти витягнеш ложку з людьми, щоб пожерти їх. Мені не треба їх пожирати, вони самі себе пожирають.