Чтение онлайн

Увійшовши до печери, Йосип ніби й не помітив каганець, який засвітила дружина. Жарини від вогнища, на підлозі, були присипані тонким шаром попелу, але між ними й над ними ще тріпотів, намагаючись розгорітися яскравіше, слабенький язичок полум’я. Знімаючи поклажу з віслюка, Йосип сказав: Небезпека минула, солдати пішли, і нам ліпше переночувати тут, а завтра вирушимо в дорогу ще до схід сонця, але підемо не по дорозі, а стежкою, а там, де немає стежки, — навпростець. Марія прошепотіла: Скільки дітей загинуло, а Йосип їй на те різко: Звідки тобі відомо, хіба ти їх рахувала, а вона: Я пам’ятаю деяких. Дякуй ліпше Богові, що твій син залишився живий. Я Йому дякую. І не дивися на мене так, ніби я вчинив щось погане. Я не дивилася на тебе. І не говори зі мною таким тоном, ніби ти мені суддя. Я мовчатиму, якщо хочеш. Атож, ліпше замовкни. Йосип прив’язав віслюка до ясел, там на дні ще було трохи соломи, хоч їхній вухатий помічник не був дуже голодний, останніми днями він їв, як то кажуть, від пуза, тільки й знав, що скубти травичку та грітися на сонечку, але він знав, що це щасливе життя не триватиме довго й незабаром йому доведеться повернутися до своїх віслючих обов’язків і тяжкої повсякденної праці. Марія поклала сина й сказала: Я роздмухаю полум’я. Навіщо? Приготую вечерю. Не треба, хтось із села може помітити вогонь, перекусимо, що Бог послав. Так і зробили. Олійний каганець відкидав примарне світло на чотирьох мешканців печери: нерухомо, наче статуя, стояв віслюк, доторкаючись губами до соломи, яку він так і не став жувати, малий спав, а чоловік і жінка намагалися погамувати голод кількома сушеними смоквами. Марія розгорнула мати на піщаній підлозі, застелила їх простирадлом, як і щовечора, і, як і щовечора, стала чекати, коли чоловік ляже. Перш ніж лягти, Йосип знову вийшов і подивився в ніч. Усе було спокійно на землі й на небі, від села більше не долинали ні крики, ні плач, а в Рахілі, певно, залишилися сили тільки на те, щоб стогнати й зітхати, зачинивши і двері, і душу. Йосип улігся на своїй маті, ще ніколи не почувався він таким виснаженим — стільки йому довелося бігати протягом дня, стільки страху пережити, і він навіть не був певен, що саме завдяки його зусиллям синові пощастило уникнути смерті, солдати просто виконали одержаний наказ — повбивати всіх дітей у Віфлеємі, проте, здійснюючи цю операцію, не виявили найменшої власної ініціативи, яка, скажімо, полягала б у тому, щоб обшукати навколишні печери і з’ясувати, чи не переховується там хтось із утікачів, або — і це стало їхньою найбільшою помилкою, що, власне, спричинилася до провалу всієї операції, — чи не стала одна з печер місцем проживання для цілої родини. Загалом Йосип нічого не мав проти того, щоб Марія вкладалася вже по тому, як він засне, але сьогодні для нього була нестерпною думка, що він провалиться в сон, а Марія сидітиме й без жалю в душі дивитиметься на його обличчя, безпорадне й беззахисне уві сні. Він сказав: Я не хочу, щоб ти отак сиділа, лягай. Марія підкорилася, спочатку перевіривши, як завжди робила, чи міцно прив’язаний віслюк, а потім, зітхнувши, примостилася на маті й міцно заплющила очі, сповнена рішучості не розплющувати їх доти, доки не прийде сон. А посеред ночі Йосипові приснилося, ніби він скаче верхи на коні по дорозі, що веде до якогось села, й уже бачить перші будинки, він у військовій формі та в усьому військовому спорядженні, озброєний мечем, списом і кинджалом, вояк серед інших вояків, і командир його запитує: А ти куди, тесляре? — і він йому відповідає, гордий тим, що так добре пам’ятає наказ, який йому треба виконати: Я їду до Віфлеєма, щоб убити свого сина, і коли він так сказав, то відразу прокинувся, страшно захрипівши, з перекошеним від страху обличчям. Марія запитала: Що з тобою, що сталося? — а він лише тремтів і знай повторював: Ні, ні, ні, а потім раптом неймовірна напруга розрядилася в конвульсивні ридання, що роздирали йому груди. Марія підвелася, пішла взяти каганець і освітила йому обличчя. Ти захворів? — запитала вона, але він затулив обличчя долонями. Прибери, прибери негайно! — і, ще схлипуючи, підхопився на ноги й підбіг до ясел, щоб подивитись на сина. Заспокойтеся, шановний Йосипе, вам нема чого турбуватися, з вашим сином нема ніякого клопоту, він поїв і спить собі спокійним сном, спить безтурботно й міцно, так ніби йому щойно й не загрожувала жахлива смерть, ви тільки уявіть собі, смерть від руки рідного батька, який подарував йому життя, і хоч ми знаємо, що від своєї долі годі втекти й годі сховатися і що смерть рано чи пізно забере кожного, проте погодьтеся, що смерть може бути різною. Боячись, що його жаский сон повториться, Йосип не повернувся на свою мату й сів на вході до печери, під захистом скельного виступу, що утворював такий собі природний навіс, а що місяць був тепер високо в небі, то він відкидав на вхід до печери таку густу й чорну тінь, що тьмяне світло каганця, який блимав у печері, було неспроможне крізь неї пробитися. Якби навіть сам цар Ірод з’явився тут на плечах своїх рабів, оточений легіонами кровожерливих найманців, він би сказав спокійно: Далі, хлопці, далі, не варто тут затримуватися, тут лише скелі та тіні від скель, а нам потрібна свіжа плоть і життя, яке тільки-но почалося. Йосип здригнувся, пригадавши свій сон, і запитав себе, щ'o б він міг означати, адже в реальній дійсності, перед лицем небес, які все бачать, він мчав, наче божевільний, униз по дорозі, а лише він знає, якою скорботною була для нього та дорога, мчав, перестрибуючи через камені й мури, мчав, як і годилося доброму батькові, який хотів урятувати сина, а уві сні перетворився на кривавого ката, та, либонь, правду каже відоме прислів’я, що сновидінням вірити не можна. Це все витівки диявола, подумав він і зробив знак, яким відганяють наслання. Тут щось просвистіло в повітрі, схоже на крик невидимого птаха, а може, то пастух заграв на сопілці, але для цього був не час, адже тепер худоба та вівці сплять і не сплять лише сторожові собаки. А проте ніч, спокійна та незворушна, якій немає діла ані до живих створінь, ані до неживих речей, ніч, наділена або тією найвищою байдужістю, яку ми схильні приписувати світобудові, або іншою абсолютною байдужістю, властивою порожнечі, яка залишиться, — якщо взагалі що-небудь залишиться, — після того як настане кінець світу, ніч відкидала раціональний сенс і порядок, що правлять світом, як нам здається в ті години, коли ми схильні вірити в те, що світ було створено для того, аби він прийняв у себе нас із усім нашим безумством. І помалу в пам’яті Йосипа його жаский сон став блякнути і тьмяніти, здаватися йому дедалі неправдоподібнішим і безглуздішим, його відкидала й ця ніч, залита місячним світлом, і дитина, яка мирно спала в яслах, а передусім відкидав його він сам, чоловік, який отямився й опанував себе, наскільки це було можливо, опанував свої думки, які були тепер милосердними й мирними, але також і спроможними породжувати таких страховищ, як почуття вдячності Богові за те, що солдати, перебивши стількох малюків, унаслідок своїх лінощів та недбальства залишили живим його любого сина. Одна й та сама ніч накриває теслю Йосипа й матерів дітей віфлеємських, про батьків ми не згадуємо, як не згадуємо й про Марію, хоч і самі не можемо зрозуміти, чому ми обминули їх своєю увагою. Непомітно спливли години, й коли на небі зарожевіли перші барви світанку, Йосип підвівся на ноги, нав’ючив на віслюка їхні пожитки, й незабаром під останніми променями місячного світла, які невдовзі розчиняться в сяйві світанку, Йосип, Марія та Ісус вирушили у зворотну подорож до Галілеї.

А вранці, покинувши на годину дім господарів, де лежали тіла двох забитих малюків, рабиня Саломея прийшла до печери, переконана, що та сама доля спіткала й хлопчика, якому вона допомогла народитися на світ. Але печера була порожня, вона побачила в ній лише сліди людських ніг та віслючих копит, майже згаслі жарини вогнища, вже притушені тонким шаром попелу, й ніде не побачила жодної краплі крові. Його вже тут немає, сказала вона самій собі, від своєї першої смерті він урятувався.

Через вісім місяців по тому, як Йосип та його родина повернулися в рідне село — усі були живі й здорові, попри стільки небезпек, лише віслюк десь пошкодив собі ліву ногу й тепер кульгав, — надійшло в Назарет повідомлення, що цар Ірод помер у Єрихоні, в одному зі своїх палаців, куди переселився, вже безнадійно хворий, коли почали випадати перші дощі, втікаючи від зимової негоди, яка в Єрусалимі особливо сувора до людей зі слабким здоров’ям. Повідомлялося також, що царство, яке осиротіло по смерті такого могутнього володаря, було поділене між трьома з його синів, яким пощастило вціліти після сімейної різанини, а саме: Іродові Філіпу тепер дісталися території, що лежали на схід від Галілеї, Іродові Антипі — Галілея й Перея, а Архелай тепер править у Юдеї, Самарії та Ідумеї. Десь тими ж таки днями один погонич мулів, який заблукав до Назарета й належав до людей того різновиду, котрі дня не можуть прожити, щоб не нагодувати своїх наївних слухачів якоюсь історією, переплітаючи бувальщину з небилицями, розповів жителям Назарета про похорон Ірода, де йому, як він присягався та божився, пощастило бути присутнім. Цар лежав у золотому саркофазі, обсипаному дорогоцінним камінням, у катафалк, весь із чистого золота й накритий пурпуром, були запряжені двоє білих волів, а тіло Ірода теж було загорнуте в пурпур, і видно було тільки корону, що лежала на тому місці, де мала бути голова, за катафалком ішли музики, що грали на флейтах, а за музиками — голосільниці, й усі вони мусили вдихати сморід, що забивав їм ніздрі, я стояв обіч дороги, й то мало не виблював, коли процесія проходила повз мене, а потім верхи їхали воїни царської гвардії, а за ними йшли вояки, озброєні списами, мечами та кинджалами, так ніби на війну зібралися, вони йшли і йшли, утворюючи щось подібне до велетенської змії, чия голова вже зникла за обрієм, а хвоста досі не було видно, і здавалося, кінця цьому не буде, і страх заповзав у серце кожного, хто дивився на нескінченну процесію, отак ішло те військо слідом за мерцем, але всі вони ішли також назустріч власній смерті, смерті, яка чигала на кожного з них і яка навіть тоді, коли здається, ніби вона затримується, все одно рано чи пізно постукає в наші двері: Настав твій час, я прийшла, каже вона, не роблячи ніякої різниці між царями й рабами, між тим, чий гнилий труп везуть там попереду, на чолі кортежу, й тими, котрі плентають далеко позаду, ковтаючи пилюку, підняту військом, вони-то поки що живі, але всі прямують до того місця, де їм судилося впокоїтися назавжди. Схоже, тому погоничу мулів більше личило б прогулюватися разом з іншими філософами-перипатетиками між корінфськими колонами академії у Стародавній Греції, аніж ганяти мулів дорогами Ізраїлю, ночуючи у смердючих караван-сараях та розповідаючи небилиці всяким селюкам на кшталт назарян.

А серед тих, хто слухав того чоловіка на майдані перед синагогою, був і Йосип — він випадково там проходив і зупинився послухати, хоч, правду кажучи, він не надто дослухався до тих частин розповіді, в яких давався детальний опис похоронної процесії, а якщо й запам’ятав якісь подробиці, то вони відразу вилетіли йому з голови, як тільки аед перейшов до філософсько-елегійної частини, бо тесля мав вельми вагомі причини бути особливо чутливим саме до цієї струни, саме її звук відбився найглибшим відлунням у його душі. А втім, досить було подивитись на нього, і його обличчя не могло обманути, раніше на ньому був вираз стриманий, поважний і вдумливий, що мав приховати, який він, по суті, ще молодий, а тепер глибока скорбота залягла в кутиках його губів, покреслила йому обличчя глибокими, наче шрами, зморшками. Але найбільше на обличчі Йосипа тривожить вираз його очей, чи, точніше буде сказати, відсутність такого виразу, бо очі в нього здаються мертвими, наче припорошені попелом, під яким, проте, досі світилися й не могли погаснути хворобливі жаринки, роздмухувані безсонням. І справді, Йосип тепер майже не спить. Сон — найбільший ворог усіх його ночей, йому доводиться воювати проти нього з такою запеклістю, ніби йдеться про його життя, і це війна, в якій він завжди зазнає поразки, і навіть якщо в окремих битвах перемагає, бо рано чи пізно настає мить, коли його змучене тіло капітулює і засинає, то відразу після цього перед ним з’являється дорога, по якій мчить загін озброєних кавалеристів, що вимахують мечами над головою, і він, Йосип, серед них. І саме в ту мить, коли свідомість нещасного починає долати страх, командир неодмінно його запитує: А ти куди, тесляре? — і сердега не хоче відповідати, й упирається зі своїх останніх сил, сил душевних, бо тілесні давно в нього вичерпалися, але сон сильніший за нього, він залізними пальцями розтуляє його стиснуті зуби, й він, уже ридаючи й готовий прокинутися, змушений дати жахливу відповідь, завжди одну й ту саму: Я їду до Віфлеєма, щоб убити свого сина. Тож не запитуймо в Йосипа, чи він пам’ятає, скільки биків тягли катафалк із тілом мертвого Ірода і якого кольору вони були, білі чи рябі, тепер, коли він повертається додому, в його пам’яті зберігаються лише останні слова з розповіді погонича мулів, коли він сказав, що все те море людей, які прийшли на похорон царя, — раби, воїни, царські гвардійці, голосільниці, гравці на флейтах, губернатори, князі, наступники престолу й усі ми, хоч би де ми проживали і хоч би ким були, більш нічого у своєму житті не робимо, крім як шукаємо місце, на якому залишимося навіки. Але ж не завжди буває так, невідступно думав Йосип, і такими гіркими були його роздуми, що в них не могло проникнути навіть смирення, а тільки воно може пом’якшити найгостріший біль, і йому лишався тільки розпач людини, що втратила будь-яку надію; не завжди буває так, повторював він, багато людей ніколи не покидають того місця, де вони народилися, і смерть знаходить їх саме там, а це доводить, що лише доля є чимось твердим, надійним і гарантованим, і Боже мій, як усе, виявляється, просто, досить лише дочекатися, поки сповниться все у твоєму житті, а тоді сказати: Такою була моя доля, царю Іроду доля призначила померти в Єрихоні й бути перевезеним у катафалку до свого палацу-фортеці Іродії, але малюків із Віфлеєма смерть звільнила від необхідності йти чи їхати нехай там куди. А що стосується долі Йосипа, то вона спочатку, коли ми подивимося на події, що тоді відбулися, під кутом оптимізму, здавалося, мала стати частиною вищого задуму, покликаного врятувати від смерті невинних малюків, а проте насправді обернулася до нього своєю непривабливою й темною стороною, бо хоч наш тесля й довідався про те, що має відбутися, але побіг рятувати власного сина, покинувши інших напризволяще — в найточнішому й найжахливішому значенні цього слова. І саме тому Йосип не може тепер заснути, а коли все ж таки йому вдається знайти забуття у сні, то прокидається у великій тривозі, повертаючись до реальності, яка не дозволяє йому забути про побачене уві сні, й можна навіть стверджувати, що, коли він не спить, то мріє заснути, а коли засне, то розпачливо намагається прокинутися, бо знає, що на нього чатує те марення, завжди одне й те саме, воно чатує на нього на межі між сном і явою, і Йосип просто не може з ним не зустрітися щоразу, коли переступає цю межу — байдуже, в який бік. Немає сумніву, що весь цей заплутаний клубок суперечностей називається дуже просто: докори сумління, але досвід і багатовікова практика людського спілкування незаперечно доводять: точність визначень — це ілюзія, адже мова людей далека від досконалості, і справа не в тім, що нам бракує слів для того, щоб виразити любов, справа в тому, що слів вистачає, а любові нема.

Марія знову вагітна. Але цього разу жоден янгол у подобі обшарпаного жебрака не прийшов повідомити їй про те, що вона носить у собі свою другу дитину, й раптовий вітер не здіймався в небі над Назаретом, і не світилася земля в мисці, яку довелося б закопати поруч із першою, Марія повідомила Йосипа про свій стан тими ж таки простими словами: Я вагітна, вона не сказала йому, наприклад: Подивися в мої очі, й ти побачиш, як світиться в них наш другий син, і він їй не відповів: Ти не думай, що я нічого не помітив, я просто чекав, коли ти сама скажеш мені про це, ні, він вислухав її мовчки й лише промовив: Он як, і не відірвався від своєї роботи — він стругав дошку, човгаючи по ній рубанком вправно, але бездумно, бо ми знаємо, де блукали його думки. Марія теж про це знає, після того як однієї особливо тяжкої для нього ночі чоловік відкрив їй свою таємницю, яку раніше ревно оберігав, і вона тоді не дуже навіть здивувалася, це було неминуче, згадаймо, що сказав їй янгол тоді в печері: Ти почуєш біля себе тисячоголосий крик.

Добра дружина сказала б своєму чоловікові: Облиш переживати, що зроблено, те вже зроблено, а крім того, твоїм найпершим обов’язком було врятувати сина, перед іншими дітьми такого обов’язку ти не мав, але річ у тому, що віднедавна Марія перестала бути доброю дружиною у звичайному розумінні, якою вона була раніше, можливо, тому, що почула від янгола й інші суворі слова, й він промовив їх таким тоном, що було очевидно: вони стосуються всіх і кожного й ні для кого не роблять винятку: Я не янгол прощення. Якби Марія мала право розмовляти з Йосипом про такі найпотаємніші речі, можливо б, він, будучи таким начитаним у Святому Письмі, міг би поміркувати над природою янгола, який, прийшовши невідомо звідки, заявляє нам, що він не янгол прощення, а це вже само по собі викликає підозру, адже всім відомо, що янголи не наділені спроможністю прощати, прощати може лише сам Господь Бог. Коли янгол каже, що він не є янголом прощення, то ці слова або нічого не означають, або означають надто багато, а саме, що ми бачимо перед собою янгола проклять, це так, ніби він вигукнув: Яка дурниця — чекати від мене прощення, я не прощаю, я караю. Але ж янголи, за самим своїм визначенням, крім, звичайно, тих херувимів з вогненними мечами, яких Господь поставив, щоб вони охороняли дорогу, яка веде до дерева життя, щоб нашим предкам або їхнім нащадкам, а це ми самі, знову не закортіло зірвати з нього плід, тобто я хочу сказати, янголи — не поліцаї, вони не беруть на себе брудний, але необхідний обов’язок для виживання суспільства чинити репресії, янголи існують для того, щоб полегшувати нам життя, вони підтримують нас і не дають нам упасти, коли ми опиняємося на краю прірви, проводять нас, коли нам треба перейти слизький і небезпечний міст, що нависає над безоднею, відштовхують нас на узбіччя, коли четвірка збожеволілих коней виносить на нас колісницю або нам загрожує небезпека потрапити під машину, якій відмовили гальма. Янгол, якби він справді був янголом, що заслуговує на таке ім’я, міг би навіть урятувати бідолашного Йосипа від його нескінченного нічного кошмару, для цього йому досить було б постати уві сні перед батьком кожного з нещасних віфлеємських малюків і сказати: Прокинься, бери свого сина та його матір, негайно втікай із ними до Єгипту й залишайся там, поки я тебе не покличу, бо цар Ірод наказав убити твого малого, — й у такий спосіб усі малята були б урятовані, Ісус заховався б у печері, разом зі своїми батьками, а всі інші повтікали б до Єгипту, звідки вони могли б повернутися згодом, коли той самий янгол знову постав би перед кожним із їхніх батьків і сказав: Прокинься, візьми свого сина та його матір і повертайтеся на землю Ізраїлю, бо вже померли ті, котрі хотіли вбити твого малюка. Очевидно, що завдяки цьому попередженню, зробленому начебто з найдобріших почуттів, янгол повернув би дітей у ті місця, де їм рано чи пізно довелося б зустріти свою смерть, хоч би звідки вони походили, але янголи, хоч і можуть дуже багато, проте, як ми вже переконалися, і їм притаманні певні обмеження — як, до речі, й самому Богові, — й відвернути від нас смерть вони неспроможні. Якби Йосип міркував у такий спосіб, він, певно, дійшов би висновку, що янгол, який навідав його дружину в печері, був усе ж таки посланцем пекла, тобто дияволом в образі пастуха, і це тільки зайвий раз засвідчило, яка слабка за своєю природою жінка і якою лукавою та винахідливою вона стає, коли який-небудь грішний янгол намагається її спокусити. Ну а якби Марія не стала мовчати, якби вона не зберігала в таємниці дивовижні події свого благовіщення, якби розповіла про них чоловікові, то він заспівав би свою пісню трохи інакше, знайшов би інші аргументи для обґрунтування свого висновку, насамперед пославшись, безперечно, на те, що той, хто назвався янголом, не сказав: Я янгол Господній або: Я прийшов в ім’я Господа, а лише повідомив: Я янгол, застерігши Марію відразу: Але ти нікому про це не кажи, ніби боявся, що про його прихід довідаються всі. Безперечно, знайдуться люди, які почнуть запевняти, що таке надумане тлумачення окремих малозначущих подробиць анітрохи не прояснює суть тієї всім відомої історії, проте автор цієї євангелії вважає, що існує істотна різниця як у стосунку до минулого, так і в стосунку до майбутнього, через якого янгола було послане благовіщення — янгола небесного чи янгола з пекла, адже йдеться про різницю не лише за формою, а й про різницю по суті, різницю за субстанцією і змістом, адже хоча той, хто створив перших янголів, створив і других, проте потім він ужив заходів, щоб виправити свою помилку.

Марія, як і її чоловік, але ми вже знаємо, що з різних причин, іноді поринає у глибокі роздуми, вираз її обличчя стає неуважним, вона втуплює відсутній погляд невідомо куди, робота випадає у неї з рук, і така поведінка не здавалася б дивною для жінки в її становищі, якби всі її думки у всіх своїх незліченних варіаціях не зводилися до однієї думки: Чому янгол повідомив мене про народження Ісуса, а тепер не приходить? І вона дивиться на свого первістка, який уже повзає, як і всі людські діти в його віці, дивиться й шукає на ньому якусь прикметну ознаку, зірку на голові, шостий палець на руці, й не бачить нічого, її дитина така, як і всі інші діти, пускає бульки, бруднить пелюшки і плаче так само, як і всі вони, й відрізняється від них лише тим, що це її син, волосся в нього чорне, як і в його батька та матері, райдужна оболонка очей уже втрачає те білясте забарвлення, яке ми називаємо молочним, вона набуває свого природного кольору, успадкованого від багатьох поколінь предків, стає темно-карою навколо зіниці, а що далі від неї, то набуває зеленавого відтінку, але в цих видозмінах відтінків і кольорів немає нічого особливого, вони мають для нас значення лише в тому випадку, коли це наша дитина або дитина, про яку говоримо, в цьому випадку — син Марії. Через кілька тижнів цей малюк зробить свої перші спроби зіп’ястися на ніжки й почне ними дибуляти, дуже часто допомагаючи собі руками, він завмиратиме на місці й докладатиме всіх зусиль, щоб підняти голівку й подивитися на матір, коли вона кликатиме його: Ходи до мене, мій хлопчику; а мине ще трохи часу, й він відчує потребу говорити, коли нові звуки почнуть утворюватися в його горлі, і спочатку він не знатиме, що йому з ними робити, він змішуватиме їх з іншими, які вже засвоїв і навчився застосовувати, з криками і плачем, але незабаром зрозуміє, що вимовляються вони інакше, він намагатиметься повторювати їх за батьком і матір’ю, пильно стежачи при цьому, як ворушаться їхні губи, аж поки йому пощастить промовити перше слово, нам невідомо, яким воно буде, — може, «тато», може, «мама», а може, «цюця», — але не випадає сумніватися, що відтепер малюк Ісус ніколи не стане тицяти пальчиками правої руки в долоньку лівої, коли мати або котрась із сусідок знову його запитають: А куди курочка відкладає яєчко, Ісусе? це ганьба — вимагати від людського створіння, щоб воно поводилося, мов цуценя, яке навчилося реагувати на звук, незалежно від того, що це буде — людський голос, свист чи виляск батога. Марія дивиться на сина, зітхає і дуже шкодує, що янгол не повертається. Тепер ти не скоро мене побачиш, сказав тоді він, але якби він тепер прийшов, вона б уже не відчула того страху, який відчувала перед ним під час його перших відвідин, вона поставила б йому безліч запитань і примусила б його відповісти на них, бо жінка, яка вже народила одного сина й виношує другого, спроможна подолати свою природну овечу покірливість, бо вона на власній шкурі пізнала, що таке біль, небезпеки й горе, і якби все це покласти на одну шальку терезів, то вона переважить будь-яку другу. І якби їй знову довелося зустрітися з янголом, він уже не відбувся б від неї тими словами, які сказав їй під час їхньої першої зустрічі: Нехай Господь убереже твого сина від такої долі, як у того, кого ти бачиш перед собою, бо життя моє тяжке та болюче, й мені нема куди прихилити голову — тепер йому, по-перше, довелося б їй пояснити, що то за Господь, від чийого імені він до неї прийшов, по-друге — чи й справді йому нема куди прихилити голову, адже не так легко собі уявити, щоб янгол не мав куди прихилити голову, чи він це сказав лиш тому, що надто увійшов у свою роль жебрака, по-третє — яке майбутнє провіщали її синові похмурі та погрозливі слова, які він промовив, і нарешті, яка таємниця пов’язана із землею, що світиться в чашці, вони закопали її біля дверей, і на тому місці виросло на той час, коли вони повернулися з Віфлеєма, дивне дерево — лише стовбур і листя, дерево, яке вони спочатку спиляли, потім намагалися вирвати з корінням, але після кожної з таких спроб воно виростало знову й ставало все більшим і більшим. Двоє старійшин із синагоги, Закхей і Дотаїм, приходили подивитись на нього, й хоч тямили в ботаніці дуже мало, проте дійшли спільного висновку, що вони закопали зернятко разом із землею, яка світилася, і воно проросло, коли настав його час. Згідно із законом Господа, який створив життя, пояснив Закхей. Марія зрештою звикла до цього впертого дерева й навіть вважала, що воно прикрашає їхнє подвір’я, проте Йосипа воно дратувало, вносило неспокій у його душу й розбуджувало в ній давні підозри, й він навіть переніс свій теслярський верстак у протилежний куток подвір’я і вдавав, ніби не помічає клятущого дерева. До яких тільки заходів — і все марно — він не вдавався, аби його знищити: рубав його, пиляв, обливав окропом і навіть обкладав окоренок розжареним вугіллям і не наважився тільки з якоїсь забобонної поваги увіткнути в землю мотику й копати доти, доки не пощастить дістатися туди, де перебуває корінь зла — чаша із землею, яка світиться. Ось так жили Йосип та Марія, коли народився їхній другий син, якого вони назвали Яковом.

Протягом наступних років у родині не відбулося якихось прикметних подій, крім того, що народилися нові діти, кілька синів і дві дочки, а їхнім батькам залишилося тільки зі смутком спогадувати, що й вони колись були молоді. У випадку Марії тут усе було ясно, адже відомо, як виснажується організм жінки, коли їй часто доводиться родити, як втрачає вона при цьому красу і свіжість, якщо вона їх, звісно, має, як марніють її обличчя й тіло, та воно й не дивно: після Якова народилася Лізія, після Лізії — Йосип, після Йосипа — Юда, після Юди — Симон, потім народилися Лідія, Юстин, Самуїл, а ті, хто народжувався після Самуїла, помирали немовлятами, ще не встигши одержати ім’я. Кажуть, діти народжуються на втіху батькам, і Марія докладала всіх зусиль, щоб утішатися ними, та коли ти місяць за місяцем виношуєш у своєму стомленому тілі стільки ненажерливих плодів кохання, то мимоволі у твою душу закрадаються спершу нетерпіння, а потім і обурення, але не в такі часи жила Марія, щоб звинувачувати за свої муки Йосипа, а тим більше Бога Всемогутнього, у чиїх руках наше життя й наша смерть, адже жодна волосина з нашої голови не впаде без Його відома. Йосип не дуже розумівся на тому, як і чому народжуються діти, проте досвід і практика підказували йому, що в цьому немає особливої загадки, бо все зводиться до одного незаперечного факту: коли поєднуються чоловік і жінка, тобто коли чоловік пізнає жінку, то з дуже великою ймовірністю чоловік запліднює жінку, й через дев’ять місяців (а буває, що й через сім) вона народжує дитину. Чоловіче сім’я, впорснуте в лоно жінки, приносить із собою нове створіння, мініатюрне й невидиме, нове створіння, яке Бог посилає у світ, щоб не вичерпався там рід людський, яким Він заселив землю, але так буває не завжди, адже помисли Бога недовідомі, й це зайвий раз підтверджується тим фактом, що чоловіче сім’я, вилите в природний отвір жінки, не є достатньою умовою народження дитини, хоч і абсолютно необхідною. Якщо ж чоловік виливає своє сім’я не в жіноче лоно, а на землю, — як робив нещасний Онан, не бажаючи продовжувати рід свого брата, за що Господь покарав його смертю, — жінка ніколи не завагітніє, але в усіх інших випадках справджується відоме прислів’я: якщо внадився глек ходити до джерела, то тричі по дев’ять буде двадцять сім і тільки двадцять сім. Отже, немає жодних підстав сумніватися, що саме Бог помістив Ісаака в ту ріденьку лімфу, яку ще спромігся вивергнути із себе Авраам, і саме Він побризкав нею в лоно Сари, в якої не було вже навіть того, що відбувається з жінкою кожного місяця. Якщо ми подивимося на події під таким — назвімо його теогенетичним — кутом, то зможемо зробити висновок, не увійшовши в суперечність із логікою, якій має підкорятися все як у цьому світі, так і в інших, що саме Бог із такою наполегливістю підбурював і заохочував Йосипа якомога частіше відвідувати Марію, у такий спосіб перетворивши його на інструмент, за допомогою якого Він намагався заспокоїти своє сумління, яке докоряло йому за те, що Він допустив, не подумавши про наслідки деяких своїх бажань, винищення невинних малюків у Віфлеємі. Але найцікавіше — й це доводить, що помисли Господа не тільки, як усі ми знаємо, недовідомі, а й незбагненні, що Йосип, хоч і дуже туманно, десь на рівні підсвідомості, був переконаний у тому, що Бог схвалює його дії, спрямовані на те, щоб цим наполегливим і впертим заплідненням дружини повернути у світ — хай і не в прямому значенні, а суто кількісно — повбиваних у Віфлеємі малюків, щоб під час наступного перепису ніхто не помітив, що їх поменшало. І Бог, і Йосип переживали одні й ті самі докори сумління, і якщо в ті стародавні часи вже було відоме прислів’я «Бог не спить», то сьогодні ми вже знаємо причину. Бог не спить тому, що Він припустився помилки, яка навіть для людини є непрощенною. З народженням кожної дитини, яка приходила у світ завдяки трудам Йосипа, Бог підіймав свою похнюплену голову трохи вище, але Він так ніколи й не зміг підняти її цілком і ніколи не зможе, бо у Віфлеємі було повбивано двадцять п’ять малюків, а Йосипові не вистачить життя, щоб зачати так багато дітей, та й жодна жінка, вже така стомлена, з таким зболеним і виснаженим, як у Марії, тілом, не зможе виносити стількох. Діти заповнювали подвір’я та дім теслі Йосипа, а проте здавалося, що вони порожні.

Коли синові Йосипа виповнилося п’ять років, він став ходити до школи. Щоранку, тільки-но починало розвиднятися, мати приводила його до вчителя, призначеного синагогою, чиїх вельми скромних знань вистачало для початкового навчання дітей, і саме тут, у синагозі, яка на певний час перетворювалася на школу, Ісус та інші хлопчаки Назарета, що їм було не більш як десять років, перетворювали в життя вислів одного мудреця: Дитина змалку повинна жити в Законі Тори, як бик у загоні. Уроки закінчувалися о шостій годині, тобто в полудень за нашою системою вимірювання часу. Марія вже чекала сина й не могла, бідолашна, навіть поцікавитися його успіхами, вона не була наділена навіть таким скромним правом, бо той-таки мудрець проголосив іще одну категоричну істину, а саме: Нехай ліпше Закон загине в полум’ї, аніж стане доступний для розуміння жінок, крім того, не слід було виключати можливості, що син, уже досить на той час обізнаний про те, яке місце відводиться в цьому світі жінкам, зокрема й матерям, лише буркнув би їй у відповідь кілька слів, щоб указати їй на це місце й щоб вона ніколи не забувала про свою нікчемність, а нікчемність — якщо дивитися на речі реально — нікого не обминає, згадаймо хоч царя Ірода, який був наділений неймовірною могутністю, але якби нам довелося побачити його тепер, то ми не змогли б навіть продекламувати: Він у тліні мертвий лежить, бо там немає тепер ані тліну, ані мерця, лише сморід, порох, безладно розкидані кістки та зотліле ганчір’я. Та коли Ісус приходив додому, батько його запитував: Ану розкажи, чого ти навчився сьогодні? — і хлопчик, обдарований дивовижною пам’яттю, повторював слово в слово все те, що сьогодні почув від учителя, спочатку називав літери азбуки, потім найголовніші слова, а з плином часу став повторювати й цілі фрази з Тори та великі уривки з тексту Святого Письма, а Йосип, слухаючи сина, відбивав такт помахами правої руки й водночас повільно і схвально кивав головою. Стоячи осторонь, Марія уважно слухала, і саме в такий спосіб вона довідувалася про те, про що не наважувалася запитати, цей спосіб навчатися жінки освоїли ще з незапам’ятних часів, удосконаливши його за століття й тисячоліття практики, їм не дозволялося ні про що запитувати, а вони просто слухали й незабаром уже все знали, й навіть досягали таких вершин обізнаності, що могли відрізняти брехню від істини. Але Марія не знала або не досить знала про те, які дивні узи поєднують її чоловіка з сином, тоді як навіть людина зовсім чужа не могла не помітити, з яким виразом журливої ніжності дивився Йосип на свого первістка, так ніби думав: Цей син, якого я так люблю, завдає мені великого болю. Марія знала тільки, що кошмарні видіння Йосипа перетворилися на такий собі душевний свербіж, та хоч вони й не давали йому спокою, але, щоночі повторюючись, вони стали для нього чимось так само звичним, як і спати на правому боці або прокидатися вночі, щоб погамувати спрагу. Звичайно ж, Марія як добра дружина тривожилася за Йосипа, але найважливішим для неї було бачити свого сина живим і здоровим, бо це, як вона вважала, свідчить про те, що чоловікова провина не така й велика або що Господь уже знайшов спосіб її покарати, не виявляючи, за своїм звичаєм, очевидного гніву, десь так, як Він уже покарав Йова, чоловіка праведного, справедливого та богобоязкого, але який утратив усе своє майно та захворів на проказу лише тому, що всупереч власній волі став предметом суперечки між Сатаною і Богом, кожен із яких не хотів поступитися своїми уявленнями та наполягав на власних привілеях. А потім вони ще дивуються, коли чоловік упадає в розпач і волає: Будь проклятий той день, у який я народився, і ніч, коли мене було зачато, нехай той день перетвориться на чорний морок, нехай його ніколи не згадують серед днів року й нехай його не включать у жоден місяць, і нехай та ніч ніколи не почує ані людських голосів, ані криків радості; це правда, що потім Бог дарував Йовові удвічі більше добра, аніж Він так бездумно в нього забрав, але ж про інших людей, про яких не написано жодної книги, такого не скажеш, вони все втрачали, й ніхто їм нічого не повертав, їм багато чого було обіцяно, проте жодну з обіцянок не було виконано. У домі ж нашого теслі життя, попри все, минало спокійно, і хоч його стіл не вгинався від багатих наїдків, там ніколи не бракувало хліба щоденного й усього того, що допомагає душі триматися в тілі. Єдина схожість між набутками Йова й набутками Йосипа полягала в тому, що дітей вони мали приблизно однакову кількість: сімох синів і трьох дочок мав Йов, сімох синів і двох дочок — Йосип, тесля мав принаймні ту перевагу, що йому вдалося врятувати світ від появи в ньому ще однієї жінки. Але Йов, до того, як Бог подвоїв його статки, уже мав у своєму володінні сім тисяч овець, три тисячі верблюдів, п’ятсот пар волів, п’ятсот ослиць, не рахуючи рабів, а Йосип володів лише одним віслюком, якого ми вже добре знаємо, й більш нічого в нього не було. І правду кажучи, одне діло — утримувати своєю працею лише двох людей, а потім трьох, причому цей третій протягом цілого року годується молоком матері, й зовсім інше — побачити навколо себе гурт дітлахів, які швидко ростуть, а разом зі зростанням тіла зростають і їхні потреби, які треба задовольняти добре і вчасно. А що заробітки Йосипа не дозволяли йому наймати помічників, то всі свої надії він міг покладати лише на дітей, адже вони завжди були напохваті, а до того ж він мусив виконувати свій батьківський обов’язок, бо Талмуд навчає: Батько повинен не лише годувати своїх дітей, а й навчати їх якогось ремесла, бо інакше вони можуть перетворитися на розбійників. І якщо ми згадаємо також повчання рабинів: Чесний ремісник не повинен підводитися навіть перед найученішим із книжників, то зможемо собі уявити, з якою професійною гордістю почав навчати Йосип своїх найстарших синів, мірою того як вони виростали, — спочатку Ісуса, потім Якова, потім Юду, — таємниць і традицій теслярського ремесла, не забуваючи також про давню народну мудрість: З праці хлопчика пуття не так багато, але всі вони повинні працювати, й це правда, хоч вислів «дитяча праця» з’явиться набагато пізніше. І коли тесля Йосип, пообідавши, повертався до своєї роботи, сини допомагали йому, й це сімейне підприємство могло б принести дивовижні плоди — дивись, і до сьогоднішнього дня проіснувала б династія теслярів, але Бог знає, чого Він хоче, й Він постановив інакше.

Так, ніби їй мало було тієї нечестивої жорстокості, з якою вона протягом більш як сімдесятьох років владарювала над народом юдейським, Римська імперія вирішила, посилаючись на розкол стародавнього царства Ірода, влаштувати ще один перепис населення, але цього разу від людей не вимагали йти переписуватися в ті краї, де вони народилися, щоб не занедбувався обробіток полів, не занепадала торгівля й не виникали всілякі прикрі незручності непорозуміння, як то було у випадку з Йосипом і його родиною. Новий метод перепису полягав у тому, що переписувачі ходили від села до села, від міста до міста, скликали на головний майдан або у відкрите поле всіх чоловіків, що там проживали, і тих, котрі мали родини, й одинаків, і під охороною озброєної варти вони підходили до кожного з пером у руках і заносили до списків його ім’я, відомості про його статки, ремесло та розмір податків, які він сплачував. Не варт і згадувати про те, що населення цього краю завжди дивилося на таку діяльність неприхильним оком, і то не тільки тепер, досить пригадати, що говориться у Святому Письмі про невдалу ініціативу царя Давида, коли він наказав Йоаву, головнокомандувачу свого війська, щоб той зробив перепис населення Ізраїлю та Юдеї, звернувшись до нього з такими словами: Обійди всі племена Ізраїлю, від Дану й до Вірсавії, і зроби повсюди перепис населення, щоб я знав, скільки в мене підданих, а що слово царя — закон, то Йоав змовчав про свої сумніви, скликав військо, і його воїни взялися за діло. До Єрусалима вони повернулися лише через дев’ять місяців і двадцять днів, і Йоав подав цареві списки Його підданих, сумлінно зроблені й ретельно перевірені, і з’ясувалося, що в Ізраїлі проживають вісімсот тисяч чоловіків, придатних для військової служби, а в Юдеї — п’ятсот тисяч. Проте, як усім відомо, Бог не любить, щоб хтось рахував Його людей замість Нього, а надто якщо ці люди належать до народу, який Він сам назвав своїм улюбленим, а тим більше, коли йдеться про Рим, що, як нам відомо, перебуває під владою облудних богів і облудних правителів — по-перше, ці їхні боги не існують, а по-друге, хай навіть вони наділені якимсь примарним існуванням, адже мають своїх шанувальників, та позаяк ці шанувальники поклоняються чомусь безглуздому й нереальному, то вже цим вони доводять своє лукавство і свою нікчемність. Та облишмо поки що Рим і повернімося до царя Давида, у якого саме в ту мить, коли воєначальник його війська став читати йому списки, серце стиснулося тривожним передчуттям, та було вже пізно каятись, і він спромігся лише сказати: Скоїв я великий гріх, віддавши такий наказ, але прости, Господи, рабові своєму його провину, бо вчинив він її з невігластва, а потім сталося так, що пророк на ім’я Ґад, який був ясновидцем царя й, так би мовити, посередником між ним і Всевишнім, прийшов до Давида наступного ранку, коли цар тільки прокинувся, і сказав: Господь послав мене, щоб я тебе запитав, що ти волієш мати: три роки голоду у своїй країні, три місяці, протягом яких ти терпітимеш поразки від ворогів, чи три дні моровиці, яка пустошитиме твій край. Давид не здогадався запитати у пророка, скільки людських життів забере кожне лихо з тих, які він назвав, і подумав, що за три дні навіть від моровиці не зможе загинути стільки народу, як за три місяці від війни або за три роки від голоду. Нехай буде воля Твоя, Господи, насилай на мій край моровицю, сказав він. І Бог наслав моровицю, й від неї вимерло сімдесят тисяч людей, не рахуючи жінок і дітей, яких, за звичаєм, до уваги не брали. Зрештою, Господь змилосердився й припинив моровицю після того, як Йому спорудили вівтар, але ті, хто помер, померли, чи Бог просто про них забув, чи воскрешати стільки людей було для Нього проблемою, чи, як імовірно припустити, їхню спадщину було вже поділено і тривали запеклі суперечки щодо її поділу, бо навіть народ, який перебуває під особливим заступництвом Бога, не має звичаю відмовлятися від свого добра, а надто коли йдеться про добро, нажите цілком законним способом, потом і кров’ю, тяжкою працею або доблестю в битвах, то байдуже, як воно було набуте, головне — результат.

Але якщо ми ставимо перед собою мету якнайглибше зрозуміти, в чому полягає суть тих або тих діянь, як людських, так і божественних, то не можемо не відзначити, що той самий Бог, який так негайно й так суворо покарав Давида за його помилку, тепер, схоже, виявляв цілковиту байдужість до тієї наруги, яку чинив Рим над його улюбленими дітьми, а особливо вражало те, що Він спокійно терпів вияви кричущої неповаги до свого імені та могутності. Ну а коли таке трапляється, тобто коли стає цілком очевидно, що Бог не виявляє найменшого бажання втрутитися в хід подій, людина нерідко бере всю відповідальність на себе й покидає свій дім для того, щоб навести порядок у світі, де панує безлад і хаос, у світі, який належить Богові, а не їй. Тож, як ми вже сказали, пішли по юдейській землі переписувачі, виконуючи свою роботу з нахабством, яке завжди притаманне тим, хто перебуває при владі, та відчуттям безкарності, адже вони ходили в супроводі збройної охорони, яку їм надавали нібито для захисту від образ і нападів, і в Галілеї та в Юдеї стало наростати невдоволення, спочатку голоси протесту лунали глухо, притлумлено, ніби люди хотіли зважити свою силу, випробувати свою здатність до опору, оцінити її можливості, а потім дійшло й до відкритих вибухів непокори, коли, наприклад, ремісник підходив до столу, за яким сиділи переписувачі, й голосно заявляв, що навіть під тортурами не назве свого імені, коли торговець разом з усією родиною зачинявся у своїй крамниці й погрожував, що поб’є в ній весь глиняний посуд та пошматує всі тканини, а хлібороб спалював усе своє жниво і приносив переписувачам кошик із попелом зі словами: Ось чим платить Ізраїль тим, хто його ображає. Усіх таких сміливців негайно хапали, вкидали до в’язниць, жорстоко били, всіляко з них глумилися, а що людська здатність до опору має свої межі, бо такими нас створено — слабкими, нервовими й дуже вразливими, то немає нічого дивного в тому, що мужності багатьом вистачало ненадовго, й усе закінчувалося тим, що той-таки хоробрий ремісник не витримував і розкривав свої найзаповітніші таємниці, торговець пропонував віддати в додачу до податку свою дочку або навіть двох, а хлібороб посипав собі голову попелом і добровільно продавався в рабство. Були й такі, що не поступалися, і їх чекала неминуча смерть, а були й такі, які добре собі затямили: завойовник добрий лише тоді, коли він мертвий, — такі брали зброю і ховалися в горах. Коли ми кажемо зброю, то маємо на увазі каміння, пращі, дрюки й дубини, дехто мав також лук і стріли, усього цього ледь-ледь вистачало на те, щоб розпочати партизанську війну, ну а потім до всього цього ще можна буде додати кілька мечів та списів, захоплених у ворога під час коротких сутичок, та коли надійде час, то навіть із цієї зброї буде мало пуття, бо ще від часів царя Давида тутешні люди звикли тримати в руках радше знаряддя селянської праці, аніж знаряддя війни. Проте чоловікові, юдей він чи не юдей, так само важко звикнути до війни, як і потім звикнути до миру, а надто якщо він зуміє знайти вождя й повірить не так у нього самого, як у те, у що вірить він. Таким вождем, який підняв повстання проти римлян, що вибухнуло тоді, коли первісткові Йосипа виповнилося одинадцять років, став чоловік на ім’я Юда; він народився в Галілеї, а тому, за тогочасним звичаєм, його називали Юдою Галілеянином, або Юдою з Галілеї. Навряд чи може викликати подив той факт, що в тодішньому світі здобули велике поширення прізвиська, утворені в такий простий спосіб, їх і справді було дуже багато, й тому ми знаємо таких людей, як, наприклад: Йосип Ариматейський, або Йосип із Ариматеї, Симон Киренейський, або Симон із Киренеї, Марія Магдалина, або Марія з Магдали, а якщо синові Йосипа пощастить вирости й домогтися якогось успіху в житті, то ми можемо не сумніватися, що його називатимуть просто Ісусом із Назарета, або Ісусом Назарянином, або навіть просто Назарянином, бо ж ми ніколи не знаємо, наскільки згодом ім’я людини ототожнюватимуть із тим місцем, де вона народилася або, як у нашому випадку, виросла і стала чоловіком або жінкою. Проте поки що це тільки спроби зазирнути в майбутнє, бо доля, як ми переконуємося знову й знову, це дивовижна, на жодну іншу не схожа скриня, водночас відкрита й закрита, якщо ми в неї заглянемо, то зможемо побачити те, що вже відбулося, своє минуле життя, ту долю, яка вже здійснилася, але того, що тільки має відбутися, ми побачити неспроможні; майбутнє від нас заховане, й нам доступні лише туманні передчуття, інтуїтивні прозріння, як, наприклад, у випадку цієї євангелії, якої не було б написано, якби не певні прикметні передвістя, які давали підстави сподіватися, що доля готує для ще ненародженої дитини щось більше, аніж звичайне людське життя. Повертаючись до нашої теми, — повстання проти римлян, зазначимо, що дух непокори й бунту був притаманний усій родині Юди Галілеянина, бо ще його батько, старий Езекія, зібрав загін і приєднався до народного повстання, яке по смерті Ірода вибухнуло проти його ймовірних наступників ще до того, як Рим погодився визнати поділ царства Юдейського на чотири частини й підтвердив повноваження нових тетрархів. Існують речі, що їх дуже важко пояснити, чому, наприклад, люди, створені нібито з одного й того самого матеріалу, — тієї самої плоті, тієї самої крові, тієї самої шкіри й тих самих кісток, люди, які однаково пітніють, сміються і плачуть, — чому одні з них поводяться як боягузи, а інші не знають страху, чому одні люблять війну, а інші — мир, чому ті самі обставини життя, які сформували Йосипа, змогли сформувати і Юду, й тоді як цей останній, будучи сином свого батька й батьком своїх синів, наслідуючи приклад першого й подаючи приклад останнім, відмовився від свого спокійного життя, щоб у боях захистити право Бога бути єдиним владарем над людьми, тесля Йосип визнав за ліпше залишитися вдома, зі своїми дев’ятьма дітьми та їхньою матір’ю, змушений пиляти й стругати дерево, щоб заробити собі та їм хліб щоденний, не замислюючись про день завтрашній, бо він належить невідомо кому, дехто вважає, що Богові, але це тільки гіпотеза, не більш переконлива, аніж друга, а саме, що він не належить нікому, а слова «учора», «сьогодні» й «завтра» — не більш як різні назви однієї ілюзії.