Чтение онлайн

— Я ще ніколи не бачив таких дурних канаків, як оце тут, — сказав я вдома до Ами, дивлячись на тих роззяв у вікно.

— Нічого не знай, — відказала Ама зі зневажливою міною, як оте вона вміла. Більш ми про це не говорили, бо я був вибитий з колії, а Ама сприйняла цю історію так байдуже, що мені аж соромно стало.

Весь день ті бевзі просиділи з західного боку мого будинку та за річкою, дожидаючи якоїсь потіхи, не знаю вже якої, — може, щоб вогонь упав з неба й спалив мене з усіма тельбухами. Але надвечір, як усі щирі остров'яни, вони знудились і забралися геть, а натомість влаштували танці у великому домі селища, звідки чути було їхні співи та плескання в долоні, мабуть, години до десятої вечора, а другого дня вони наче геть забули про моє існування. Якби впав з неба вогонь або земля розверзлась і поглинула мене, мабуть, ніхто б не прийшов подивитись на це чи то для розваги, чи то для науки, чи то ще для чогось. Але я мав іще пересвідчитися, що вони нічого не забули і знишка пильно стежили, що буде зі мною далі.

Обидва ті дні я не мав коли вгору глянути: давав лад крамниці та перевіряв ті запаси, що лишив тут Вігорс. Ця робота геть висилювала мене і не дуже давала думати про щось інше. У попередньому рейсі Бен уже ревізував запаси, і я знав, що Бенові можна вірити, але мені ясно було, що там ще хтось похазяйнував за цей час. Я побачив, що на покриття недостачі може піти піврічна платня й увесь прибуток і ладен був сам себе відшмагати за те, що був такий дурний — сидів чаркував із тим Кейсом, замість зробити ревізію при капітані.

Та чи варто лити сльози за торішнім снігом? Що з воза впало, то вже пропало. Я міг тільки дати лад тому, що лишилося, та моїм власним запасам (які сам вибрав), поганяти пацюків і тарганів та обладнати крамницю як слід, по-сіднейському. Все вийшло — любо глянути! А третього ранку я закурив люлечку, став на порозі й подивився всередину, тоді обернувся, глянув на високу гору й побачив, як тріпочуть кокосові мати над тоннами копри [9] , а тоді глянув на селище в зелені й там побачив острівних чепурунів та чепурух, а як полічив ті ярди барвистого ситцю, що вони накуплять на спіднички та сукенки, то відчув, що оце я нарешті попав у таке місце, де можна напхати капшук, тоді вернутись додому й відкрити свій шиночок. Сів я на веранді, а довкола така пишна природа, око вбирає, сонце золоте, і чистий, свіжий, здоровий пасат розганя тобі кров незгірш за купіль морську, і вся та історія відійшла в непам'ять, і я поринув у мрії про Англію, хоча то, кінець кінцем, бридка, холодна й мокра діра, де сонця не стає й на те, щоб книжку почитати, та про свій майбутній шиночок десь над битим шляхом, наче над проспектом у місті, з вивіскою на зеленому дереві.

Так було вранці, але минув день, і ніякий дідько навіть не заглянув до мене, а що я добре знав тубільців на інших островах, це здалось мені дуже дивним. Люди трохи сміялися з нашої фірми та з її розкішних факторій, а особливо з оцієї, що на Фалезі: мовляв, уся копра в окрузі їх не оплатить (таке я чув) і за п'ятдесят років, але я гадав, що то перебільшення. Та коли минув полудень, а я не вторгував нічого, настрій у мене підупав. А о третій пополудні я вийшов прогулятися й трохи збадьоритись. Серед зелені я побачив білого чоловіка в довгих ризах і з такого вбрання та з обличчя збагнув, що це священик. На вигляд то був добродушний чолов'яга, вже трохи посивілий і такий брудний, що ним можна б писати на клапті паперу.

— Добридень, сер, — сказав я.

Він зраділо відповів мені по-тубільному.

— Ви не говорите по-англійському? — спитав я.

— Французька, — відповів він.

— Ну що ж, вибачте, але тут я пас, — сказав я.

Він усе-таки спробував щось розтлумачити мені по-французькому, потім тубільною говіркою — видно, думав, що так буде найлегше. Я втямив, що він хоче не тільки пробути зі мною день, а чогось більшого — про щось мене повідомити, — і почав прислухатись уважніше. Розчув імена Адамса, і Кейса, і Рендола — Рендола найчастіше, — і слово «трута» чи щось подібне, і ще якесь тубільне слово, що його він уживав дуже часто. Я вернувся додому, твердячи подумки те слово.

— Що означає «фасіокі»? — спитав я в Ами, бо так звучало для мене те слово.

— Роби мертвий, — відповіла вона.

— Отуди к бісу! — вигукнув я. — А ти чула коли, ніби Кейс отруїв Адамса?

— Усі чоловік це знаю, — зневажливо відповіла Ама. — Давай він білий пісок — лихий пісок. Він ще маєш пляшка той пісок. Коли він давай твоя джин — твоя не пий.

Правда, я чув такі байки на багатьох островах, і завжди там виступав отой білий порошок, так що я не дуже повірив. Проте ще сходив до Рендолового дому глянути, чи не завважу чогось, і побачив, цю Кейс сидить на порозі і чистить рушницю.

— Добре тут полювання? — спитав я.

— Перший сорт, — відказав він. — У джунглях усякого птаства повно. Якби стільки копри було, — каже він якось лукаво, — але з цим, здається, тут не густо.

Мені видно було Чорного Джека в крамниці — він когось обслуговував.

— А я бачу, торг іде, — сказав я.

— Та це перший покупець за три тижні, — відмахнувся Кейс.

— Та невже? — здивувався я. — Три тижні? Ну що ж.

— Коли не вірите, — вигукнув він уже трохи дратливо, — можете піти й глянути на склад копри. У цю благословенну годину він напівпорожній.

— Ну, це ще нічого не означає, — зауважив я. — Може, вчора він був зовсім порожній.

— Та це правда, — зі смішком погодився Кейс.

— До речі, — спитав я, — що воно за тип отой священик? Наче добра душа.

На ці слова Кейс зареготав.

— А, я вже бачу, що вам свербить. У вас Ґалюше побував.

Здебільша його називали «отець Калоша», але Кейс завжди вимовляв його ім'я на французький лад, і це була ще одна причина для нас уважати його за щось трохи помащене.

— Так, я його бачив, — сказав я. — По-моєму, він не дуже поважає вашого капітана Рендола.

— Ще б пак! — вигукнув Кейс. — Це через оту мороку з сердегою Адамсом. Останнього дня, коли він лежав і умирав, тут проїздив молодий Банком. Ви стрічались коли з Банкомом?

Я відповів, що не стрічався.

— О, то чудило, той Банком! — засміявся Кейс. — Ну, то він забрав собі в голову, що треба покликати до хворого отця Ґалюше, хай висповідає старого й причастить. Адже тут, крім пасторів-канаків, нема більше жодного священика. Мені, самі розумієте, було байдужісінько, але я сказав, що слід би спитати самого Адамса. А той усе белькотів про підмочену копру та про дурисвітство. «Слухай-но, — кажу я, — ти дуже хворий. Може, покликати Калошу?» Він звівся на лікті й каже: «Покличте священика, покличте! Я не хочу здихати тут, як собака!» Він говорив так гаряче, нетерпляче, але цілком розумно. Отже, заперечити було нічого, і ми пішли спитати в Ґалюше, чи не прийде він. Ну, він радий був прийти, аякже! Він почав натягати свою бруднющу білизну, тільки-но почув. Але ми це вирішили без Татуся. А наш Татусь запеклий баптист, і йому щоб ніякими папістами й не пахло. То він узяв та й замкнув двері. Банком сказав йому, що він фарисей, то я думав уже, що старого грець поб'є.

«Фарисей! — каже. — Я — фарисей? Оце я на те життя прожив, щоб це почути від такого фертика, як ти?» І кинувся на Банкома, так що мені довелось їх розбороняти, а посеред того всього Адамс, у нього знов клепка випала, і він знову плете щось про копру, наче зроду придурок. Ну театр, та й годі, і я мало не луснув зо сміху, коли це враз Адамс підвівся, сів, ухопився руками за груди, і його почало тіпати. Тяжко вій помирав, той Джон Адамс, — сказав Кейс, раптово спохмурнівши.

— А як же зі священиком? — спитав я.