Чтение онлайн

І ось якогось дня, під кінець місяця, я сидів над тією затокою, зі східного боку, на краю джунглів, з одним канаком. Я щедро наділив його тютюном, і ми з ним так-сяк гомоніли. Він умів по-англійському краще за більшість із них.

Я спитав його, чи є яка дорога на схід.

— Колись був дорога, — відповів він. — Тепер він мертвий.

— Ніхто там не ходи? — допитувався я.

— Нема добре, — пояснив він. — Забагато чортяка зоставайся там.

— А! — сказав я. — Там багато чортяка, в той ліс?

— Чоловік чортяка, жінка чортяка, повно чортяка, — потвердив мій товариш. — Зоставайся там весь час. Людина він іди туди, він не вертай назад.

Я подумав: якщо цей хлопчина так добре обізнаний із чортами і так легко про них говорить, а це в канаків діло незвичайне, то треба спробувати, може, я щось випитаю в нього про себе й про Аму.

— Твій гадай мій чортяка? — спитав я.

— Не гадай чортяка, — заспокійливо мовив він. — Гадай однаково що дурень.

— А Ама, вона чортяка? — допитувався я.

— Ні, ні, нема чортяка. Чортяка зоставайся в ліс, — відповів юнак.

Я дивився просто себе на той берег затоки й раптом побачив, що завіса зелені раптом прогорнулась і на чорний пісок берега, під яскраве сонце виступив Кейс із рушницею в руках. Він був у світлій, майже білій піжамі, рушниця виблискувала, і весь він аж очі вбирав, а від його ніг розбігались у свої нори суходільні краби.

— Агов, друже, — сказав я, — твій однаково не кажи правда. Он Есі він іди туди, тепер він вертай назад.

— Есі не однаково, Есі тиявіл, — відказав мій приятель, попрощався зі мною й шаснув між дерева.

Я простежив, як Кейс іде берегом, там, де піску не затопив приплив, проходить повз мене, прямуючи додому до Фалези. Він ішов у глибокій задумі, і птахи неначе відчували це, бо бігали по піску мало не під ногами в нього або кружляли над головою й кричали йому у вуха. Коли він проходив повз мене, я помітив, що він ворушить губами, розмовляючи сам із собою, а що збіса мене потішило, так це те, що в нього на лобі й досі видніла моя печатка. Щиру правду кажу: мені дуже кортіло всадити набій у його паскудну пику, але я все ж стримався.

Весь цей час — і всю дорогу додому — я товк собі в думках те тубільне слово: «ти-я-віл», а щоб не забути, придумав для пам'яті таку фразу: «Ти і я запрягли вола».

— Амо, — спитав я, коли прийшов, — що таке «тиявіл»?

— Чортяка, — відповіла вона.

— А я гадав, що чортяка буде «айту».

— Айту — то інакший чортяка, — сказала вона, — зоставайся ліс, їж канаки. Тиявіл великий ватаг чортяка, зоставайся вдома, однаково що християнський чортяка.

— Дякую, — сказав я, — нічого не втямив. Як може Есі бути тиявіл?

— Не однаково, — сказала вона. — Тиявіл він пан Есі. Тиявіл дуже-дуже такий самий, Есі однаково що син його. Коли Есі чогось хочеш, тиявіл давай він.

— Збіса вигідне діло для Есі, — зауважив я. — А які речі він давай він?

Далі Ама розповіла мені купу всяких байок без складу й без ладу; багато їх (як отой долар, що Кейс вийняв із Тарлтонової голови) були зрозумілі мені, але в інших я не міг добрати діла. І саме те, що вражало канаків найбільше, мене здивувало найменше: що Кейс ходив у пущу до всіх отих «айту» — чортів. Правда, декотрі, найвідважніші, супроводили його і чули, як він розмовляв з мерцями та давав їм накази, і під його захистом вернулися живі й здорові. Дехто казав, ніби там у нього є храм, де він ушановує тиявола, а тиявіл являється йому; інші запевняли, що це ніяке не чаклунство, бо Есі творить дива силою молитви, а храм — то не храм, а в'язниця, де він ув'язнив якогось небезпечного «айту». Наму одного разу теж ходив з ним у ліс і вернувся, славлячи Бога за такі дива. Взагалі до мене почало доходити, яке становище Здобув собі тут Кейс і якими способами він цього досяг, і хоча я бачив, що це твердий горішок, але аж ніяк не збирався здаватись.

— Гаразд, — сказав я, — треба самому піти подивитись на той храм пана Кейса, тоді побачимо, кого він там ушановує.

На ті слова Ама страх як затривожилась: коли я піду в ліс, то не вернуся звідти, бо туди можна дістатись тільки під захистом тиявола.

— А я понадіюсь на Бога, — відрубав я. — Я чоловік непоганий, Амо, не гірший ні за кого, то гадаю, що Бог мене оборонить.

Вона якусь часину мовчала. Потім сказала:

— Я гадай… — а потім несподівано: — Вікторія [14] вона великий ватаг?

— Ще б пак! — відповів я.

— Вона люби твій дуже-дуже? — знову спитала вона.

Я відповів, осміхнувшись, що ця старенька дама справді досить прихильна до мене.

— Гаразд, — сказала вона. — Вікторія вона великий ватаг і люби твій дуже-дуже. А не можу допомагай твій тут у Фалезі — не можу нічого зроби, надто далеко. Маса він малий ватаг — зоставайся тут. Гадай, він люби твій — зроби твій добре. Однаково Бог і тиявіл. Бог він великий ватаг — дуже-дуже багато діл. Тиявіл він малий ватаг — він люби дуже-дуже похвалитись, працюй тяжко-тяжко.

— Доведеться вернути тебе до містера Тарлтона, — сказав я. — Твоє богослів'я збочило зі стежки, Амо.

Проте ми клопоталися цим ділом увесь вечір, і вона нарозказувала мені стільки всячини про безлюдну пущу та її небезпеки, що сама себе залякала мало не до істерики. Я, звичайно, не пам'ятаю й десятої частини того, бо не дуже слухав; але дві речі стали мені більш-менш ясні.

Миль так за шість далі берегом є захищена затока, яку тубільці називають Фанга-Анаана, тобто «гавань, повна печер». Я сам бачив її з моря — настільки зблизька, наскільки погоджувались підпливти мої веслярі. Там є вузенька смужка жовтого піску, над якою нависають чорні скелі, подірявлені чорними отворами печер, а нагорі ростуть високі дерева, і з них звисають ліани. А в одному місці, приблизно посередині, водоспадом рине чималий струмок. Якось там пропливав човен із шістьма юнаками з Фалези — всі «дуже гарні», як сказала Ама, і гарні собі на лихо. Віяв сильний вітер, великі хвилі котились на берег, і на той час, коли хлопці порівнялися з Фанга-Анааною та побачили білий водоспад і тінистий берег, вони були всі потомлені й спраглі, а вода в них скінчилась. Один запропонував пристати й напитись, і решта, великі одчайдухи, погодились, опріч одного, наймолодшого. Звали його Лоту; він був дуже славний юнак, ще й дуже розумний. Він сказав, що вони подуріли, бо те місце — володіння духів, чи демонів, та мерців, і миль на шість в один бік, а в другий і на всі дванадцять тут нема душі живої. Та інші посміялися з його слів, а що їх було п'ятеро проти одного, то вони запливли до затоки, пристали до берега й зійшли на нього. Місце було напрочуд гарне, казав потім Лоту, й вода чудова. Вони пройшлися берегом, але ніде не побачили такого місця, де б можна видертись на скелі, і це розвіяло їхні побоювання. Врешті вони сіли підживитися тим, що мали з собою. Та ледве-но посідали, як із однієї чорної печери вийшло шість гарних-прегарних дівчат, що мали квітки в косах, і прегарні перса, і намиста з червоних зернят. Вони почали жартувати з юнаками, а ті з ними — всі, крім Лоту. Але той розумів, що в такому місці не може бути живих жінок, а тому втік, упав на дно човна, закрив обличчя й почав молитись. Увесь час, поки тривала пригода, Лоту безперестану молився і більш нічого не бачив і не чув, аж поки вернулись його друзі, підвели його і випливли в море із затоки, де вже не видно було й сліду від тих шістьох жінок. Але що налякало Лоту найдужче, так це те, що жоден із п'ятьох не пам'ятав нічого з того, що сталося, і всі вони були наче п'яні, співали й сміялись у човні й виробляли всілякі штуки. А вітер усе дужчав, зробився шквалистий, і хвилі котились височезні, одне слово, погода була така, що будь-хто з острів'ян повернув би до берега й заквапився додому, у Фалезу; але ті п'ятеро наче подуріли, розпустили всі вітрила й повели човна проти хвилі. Лоту заходився вихлюпувати з човна воду, але ніхто з решти й не подумав йому допомогти, вони тільки співали, та викаблучувались іще більше, і говорили дивні, незрозумілі для людини речі, й самі гучно сміялись на ті слова. Отож Лоту до самого вечора відчайдушно вихлюпував воду з човна, весь мокрий від поту та холодної морської води; а його ніхто наче й не бачив. Проти всякого сподівання, вони в таку жахливу бурю допливли цілі до Папа-Мамулу, де пальми аж гули під вітром, а кокосові горіхи падали в зелень круг селища, наче гарматні ядра. І того ж таки вечора п'ятеро юнаків захворіли й уже до самої смерті не сказали жодного розумного слова.

— І ти хочеш мені сказати, що можеш повірити в такі байки? — спитав я.

Вона відказала, що про цю пригоду знають усі, а з вродливими юнаками таке трапляється навіть часто, але щоб аж п'ятеро були вбиті в гурті й у той самий день коханням жінок-чортиць, такого більш не бувало, й це зчинило великий переполох на острові, а вона була б божевільна, якби не вірила.

— Ну, хай там як, а за мене можеш не боятися, — сказав я. — Навіщо мені здалися ті чортиці. Мені потрібна тільки одна жінка — ти. І тільки одна чортиця, жінусю.

На це вона відповіла, що є й інакші чортяки, і вона бачила їх на власні очі. Якось вона пішла сама до другої затоки і, можливо, підійшла надто близько до меж заклятого місця. Високі кущі прикривали її від узгір'я, але сама вона йшла по пласкій місцині, дуже кам'янистій і поспіль порослій молодими кисличками футів чотири-п'ять заввишки. Був похмурий день дощової пори, час від часу налітав шквал, що зривав і ніс геть листя з кущів, тоді знов ставало тихо, як у хатині. І ось саме під час одного такого затишшя з хащ сипонули птахи та кажани, ніби чимось налякані. А за хвильку вона почула, як зовсім близько щось шарудить кущами, й побачила, що з-між дерев вийшов старий, худий вепр. Він ішов якось замислено, наче по-людському, і раптом вона, дивлячись, як він наближається, збагнула, що це не вепр, а якась істота з людськими думками, зовсім ніби людина. Вона кинулась навтіки, а вепр за нею, і, біжучи, він верещав так, що аж лящало кругом.