Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
— Свідзинський, — промовив я.
— Ви про що?
— Згадалося… Чубай любив декламувати Володимира Свідзинського.
— Ніколи не чула.
— Дивовижний поет. Його чекісти спалили у 1941-му живцем у стодолі.
— Прочитайте що-небудь.
Чубай знову став декламувати, а я повторював за ним:
Коли ти була зо мною, ладо моє, Усе було до ладу, Як сонце в саду, А тепер розладнався світ, ладо моє. Встала між нами розрив-трава. Розрив-трава високо росте, Розірвала ночі і дні. Перше були вони як крила ластівки: Верх чорний, спід білий, а крило одно. Тепер вони як розламаний камінь — Колють і ранять, ладо моє. Стало тяжко нести мені час, Туга рве мислі мої, Як буря метає снігом. Одна сніжинка паде на лід, І вітер жене її в безвість, Друга лягає при березі У скований слід копита, Третя розбивається об сук, Стало тяжко нести мені час. Я п’ю полин, ладо моє, Ввечері і вранці Я п’ю полин. Та багато полину в степах, Не спити його, не вигубити. Я знаю: усе вмирає. Квітка у полі, Дерево в лісі, Дитина в місті, Усе вмирає, ладо моє. Не в одні двері приводить нас вечір, Не в одному вікні вітаєм ми ранок, І забув я творити казку. Так гостро дивлюсь, А бачу тільки видиме, Тільки можливе, ой ладо моє.Якусь хвилю ми сиділи мовчки, я попивав вино, відчуваючи, як поволі хмелію. Мар’яна теж зробила кілька маленьких ковтків, але виглядала такою ж, як і була, тверезою. Щоразу, коли я пропонував їй випити, вона слухняно пригублювала пляшку, але випивала не більше десяти грамів.
— А чи доводилося вам читати драму Тікамацу Мондзаемона «Самогубство закоханих на Острові Небесних Мереж»? — спитала вона.
— А-а, так ось хто тебе надихнув на ідею з островом! Тікамацу!
— Так. Я закохана в японську літературу.
— Ти мені писала про все, що завгодно, але не про японців.
— Бо я захопилася ними зовсім недавно. Найперше — це Акутагава Рюноске. А ще Басьо і Ясунарі Кавабата. Від Сей Сьонагон і Нідзьо я просто в трансі. А Кенко-хосі! Іхара Сайкаку! Уеда Акінарі! А «Ґендзі-моногатарі»!
— Для свого віку ти багато встигла. Коли я мав стільки років, як ти, я читав Стівенсона і Жуля Верна.
— Справді? — здивувалася вона.
— А що тут дивного? Акутагаву видали, коли вже я був на другому курсі. Отже, прочитавши Тікамацу, ти побачила, яким чином можна театралізувати самогубство. Не вистачало тільки перевдягнутися нам у кімоно і зробити харакірі.
— Я вже думала. Але нас не зрозуміють. Справжніх поціновувачів самурайських ритуалів надто мало. Зрештою, Дзіхей і Кохару не вчинили харакірі… «Так, ми помрем В один і той же час, Та смертю не одною. Ти від меча, Я від петлі…» — зацитувала вона. — Пам’ятаєте?
— Дзіхей двічі пробив їй груди мечем, а сам повісився на її рожевому поясі. Як на мене, надто страшна смерть.
— «Занурює меча він по саме руків’я, Відтак прокручує його насилу. Життя Кохару відлітає, мов сон на ранішній зорі…»
— Проте «Самогубство закоханих на Острові Небесних Мереж» — не єдина п’єса Тікамацу про самогубців. Перед нею 1703 року він написав ще «Самогубство закоханих у Сонедзакі».
— Я її не читала.
— Жартуєш? Тоді це дивовижний збіг обставин. У тій п’єсі саме коханка пропонує коханцеві разом піти з життя.
— Як цікаво! Про що ця п’єса?
— Там ідеться про такого собі нерозважливого парубка Токубея, який закохався в куртизанку О-Хацу. Зрозуміла річ, це не сподобалося його дядькові, і він вирішив оженити Токубея на своячці. З цією світлою метою він таємно вирушив на село до парубкової матері й вручив їй гроші на весілля. Токубей, дізнавшись про це, відібрав гроші, аби повернути дядькові, але дорогою зустрів товариша, який попросив позичити йому гроші. Ну і Токубей, добра душа, погодився, але коли в умовлений день нагадав про них, товариш зробив здивовану міну і сказав, що жодних грошей не брав. Тоді Токубей продемонстрував при свідках розписку з печаткою боржника, але той звинуватив Токубея в крадіжці, бо він свою печатку начебто давно загубив. Коханці в розпачі. Гроші пропали, Токубею доведеться одружитися з нелюбою дівчиною. І тут О-Хацу каже Токубею, що вона цього не переживе. І якщо Токубей згоден, вона готова вчинити разом із ним самогубство.
— І довго вона його вмовляє?
— Значно коротше, ніж ти мене. Між іншим, бідному хлопцеві таке й на гадку не спадало, але вона поставила його перед цим вибором і він мусив скоритися. Вони залишили у тій кнайпі, де вона працювала, записку про намір покінчити життя самогубством і зникли. А тим часом з’ясувалося, що печатка боржника знайшлася у міській канцелярії. Всім стало ясно, що Токубей казав правду, і боржник таки змушений повернути гроші. А тут і дядько нарешті зрозумів, що силою Токубея не оженити, і змирився з його вибором та вирішив готувати весілля Токубея і О-Хацу.
— Здається, Котляревський тут би влаштував чудовий хепіенд.
— Але не Тікамацу. Дядько послав по небожа, щоб повідомити йому радісну вістку, а натомість отримав їхню прощальну записку. Він зібрав людей і кинувся на пошуки закоханих. А вони у цей час уже в лісі Сонедзакі вибирали затишне місце для смерті. Токубей спочатку заколов кинджалом О-Хацу, а потім і себе.
— Він справді японський Шекспір.
— А загалом у Тікамацу щонайменше півтора десятка п’єс, які побудовано на самогубстві закоханих. Ці п’єси в Японії спричинили таку саму хвилю самогубств, як і «Вертер» Ґьоте в Європі.
— Одне для мене зрозуміло: все, що будь-коли написане, збувається. Якщо не з автором, то з читачами. Ніщо, жоден рядок не пропадає намарне. Все збувається. І якщо за життя Толстого жодна Кареніна не клала голову на рейки, то десятки кареніних зробили це пізніше. Я впевнена в цьому. Хіба ви не помічали за собою: все, що ви пишете, згодом збувається?
Звідки їй і про це відомо? Ще в ранній юності я написав оповідання про молодого поета, який шукає смерті і врешті з’їдає якогось отруйного гриба. А мав цей персонаж моє юнацьке псевдо — Богуслав Ольгерд. Дивно, але в юності про смерть думалося й уявлялося більше, ніж у зрілому віці, коли про неї замислюватися, а надто уявляти, не хочеться взагалі. Невже оце і надійшов час, аби збутися наївному оповіданню, яке ніколи не було й не буде опубліковане? Здається, я давно спалив його разом з іншими пробами пера.
— Оскільки я пишу про все на світі, то цілком природно, що щось таки збудеться, — відказав я, не маючи жодного бажання ділитися своїми підозрами про затаєний профетизм у своїх писаннях.
— Ви просто боїтеся собі в цьому зізнатися. Насправді все ваше життя до найдрібніших деталей зафіксоване в паперах. І код вашої смерті давно причаївся в котромусь вірші.
— Що там точно не зафіксовано, то це смерть у товаристві прекрасної дами.
— Якби ви колись дозволили мені переглянути ваші рукописи, я б відшукала натяк і на це. Поети — приховані нострадамуси. Якщо уважніше вчитатися, то у їхніх рядках можна натрапити і на глобальні пророцтва, передбачення війн і катаклізмів.
— Але, мабуть, не кожному дано такий дар.
— Вам дано… саме тому я і хочу вас звідси забрати… туди… у той інший світ… бо тут ви не будете пророком… а там… — вона замріяно поглянула в небо, наче лелека з пораненим крилом услід своїм товаришам, і вмовкла, хоча вуста її ще продовжували ледь-ледь ворушитися, ніби проказуючи якусь молитву.
І знову мені подумалося, що вона не проста собі дівчина, а ПОСЛАНЕЦЬ, і що мені подаровано шанс, який більше ніколи не повториться, мені прочиняють вікно, але один лише раз, і я або встигну вискочити в нього, або не встигну.