Чтение онлайн

Врешті з’явились жінки з полуничним тортом і кавою. Старий уже був добряче підпилий і грайливо скалив око на швагрову. Та копилила губу і, либонь, збиралася з думками, аби розродитися новою тирадою. Ліда сіла біля мене, і її рука лягла мені на коліно.

— Пане Юрку, — озвалася тета Роксоляна, — наш нарід багато терпів, хто тільки його не плюндрував, хто тільки не знущався… він то все пережив. І от тепер, коли можна про те все писати, ви пишете про… про… про той ваш…

— Прутень і розкішницю! — реготнув старий. — О-о, я пам’ятаю.

Гнівні очі обох сестер пронизали старого, і він опустив голову.

— Власне! — продовжила тета. — Ви пишете такі свинства, яких наша література ніколи не знала. І не тільки література. Наш нарід вихований у традиціях чистої любові. В його мові навіть не існує нецензурних слів.

— Гівно! — сказав старий.

— Ромку, перестань! — сполохано кудкудакнула пані Мирося.

— А чо’ перестань? — не здавався він. — Якщо це слово нецензурне, то мусите визнати, що воно таки є. А коли воно цензурне, то не бороніть мені його вживати.

— Я маю на увазі інші слова, — сказала тета.

Лідина рука гладила мені ногу.

— Є дуже багато важливих тем. Наприклад, голод… — нудила вона мене далі, нарізаючи полуничний торт, і полуниці чвиркали червоним соком, — … репресії… коли людей вночі витягали з теплих ліжок… (Лідина рука розщіпнула мені штани і витягла з теплого лігва прутня.) Наш народ не раз повставав проти гнобителів… (І мій прутень повстав під її пальцями, а тілом розлився жар.) Чому ви не пишете про наших героїв? (Мій прутень героїчно пульсував у Лідиній долоні, відчуваючи те саме, що відчуває курча, коли йому скручують шию.) Про вас говорять страшні речі… Я, звичайно, не вірю, але ж подумайте: про інших такого не кажуть!

Лідині пальчики бігали так спритно, що я почав уже закушувати вуста.

Пані Мирося поклала нам по кавалкові торта і налила каву. На хвильку Ліда залишила мого прутня, щоб надкусити торт і надпити кави.

— Ви впали в моїх очах…

Покинутий напризволяще прутень відразу ж опав. Та неможливо впасти в пальцях Ліди, і за хвилю вони, вимащені кремом, заковзали вгору і вниз, і прутень знову виструнчився.

— Ви свідомо себе протиставили суспільству. Я навіть чула, що вас хотіли відлучити від церкви.

— Від православної, — сказав я. — Але виявилося, що це неможливо, бо я греко-католик. А жаль…

— Не блюзнірте!

— Чому? Я поповнив би чудову компанію: Мазепа, Толстой, Джордано Бруно, Жанна д’Арк, Савонарола, Ян Гус…

Вона дивилась на мене так, мовби я щойно кинув їй у тарілку здохлу мишу, потім перевела погляд на свою сестру, і та врешті прорекла, карбуючи кожне слово:

— З такими поглядами ви ніколи не отримаєте нашої доньки.

Цієї миті мій прутень забився в конвульсіях, вистрілюючи живицю туди, куди його спрямувала Лідина рука: просто на коліна теті Роксоляні, яка сиділа навпроти мене. Бідоласі перехопило подих, і її вирячені очі повільно опустилися, щоб побачити це жахіття. Матуся нічого не помітила, вона дивилася на Ліду, яка, витягши руку з-під столу, з насолодою облизувала пальці.

— Лідуню! Та ж на столі лежать серветки!

— Ах, цей крем такий смачнющий! З вершками… Якраз такий я люблю.

Я тихенько затягнув замок на штанях і видихнув повітря. В голові грали скрипки і віолончелі. Перестрашені очі тети Роксоляни врешті піднялися над столом, і вона, втупивши в нас свій звіріючий погляд, взяла зі столу серветку й витерла коліна. Пан Ромцьо лукаво мені підморгнув. Невже він щось помітив? Байдуже.

— Щось капнуло, Ляню? — спитала пані Мирося.

— Кава… — відказала тета, а на її напудрованих щоках розплився здоровий жіночий рум’янець.

— А давай, Юрцю, вріжемо, — сказав пан Ромцьо, наливаючи мені вино. — Шо ви слухаєте тих дурних бабів? Ви мені подобаєтесь. А знаєте чому? В здоровім тілі — здоровий бздух.

— Ромку! — прошипіла його жінка. — Чи ти здурів?

— Він вже і його нам зіпсував! — зойкнула тета. — За якихось чверть години, поки ми їх лишили на самоті, цей збоченець і його заразив! Це жахіття! З цим треба боротися, як з інфекцією.

— Пані Роксоляно, — сказав я. — Я пропоную вам усамітнитися зі мною хвилин на п’ятнадцять. Адже ви така стійка — вам нічого боятися.

— О Господи! — захлинулася повітрям пані Мирося так, мовби наковталась метеликів.

Тета безгучно розкривала вуста, як риба на суходолі, а її обличчя поволі наливалося бурячковим соком. У повітрі зависла тиша. Вираз обличчя пані Миросі й обличчя тети Роксоляни був у повній гармонії, вони дивилися на мене так, мовби потрапили на демонстрацію вампірів і, оплативши квитки, намагалися тепер за свої гроші отримати якнайбільше видовищ. У їхніх очах було не стільки гніву чи осуду, скільки співчуття до мене. Віднині я для них став людиною, навіки пропащою.

— Що то за запах? — принюхалась пані Мирося і піднесла до носа серветку, якою щойно витирала коліна її сестра.

— А що, вже забула, як то пахне? — залився реготом старий.

— Мерзотники! — дзявкнула матуся і зірвалася з-за столу. — Лідка! Марш до хати! І щоб я тебе з цим… цим… виродком більше не бачила! Щоб я не чула навіть його імені!

Старий тим часом реготав, хапаючись за живіт, а Ліда спокійно поклала в торбинку пляшку вина, пару куснів торта і, взявши мене під руку, сказала:

— Здається, нам пора, Юрчику.

— Лідка! Ти куди?!

— Дякую за гостину, — сказав я, і ми рушили.

— Ти з ним не підеш! — ґелґотіла її матінка.

— Усе було дуже смачне, особливо торт, — кинув я ввічливо через плече.

— Юрцю! — гукнув старий. — Зателефонуй мені днями, підем на пиво. А я ті розкажу, як пройшла операція.

— Яка ще операція? — тряслась усім тілом від обурення його жінка.

— Операція «Дупа»!

Лідка була вже достатньо заведена і, коли я спитав, куди їй хочеться піти, відповіла: туди, де ми можемо покохатися. Я вирішив піти з нею на той самий острівець на Погулянці, де перед тим побував із Мар’яною. Якась непоборна сила манила мене туди так само, як манить злочинця місце злочину, і хоча жодного злочину ще скоєно не було, але острівець мені міцно запав у пам’ять, бо, заплющивши очі, я бачив колихання зелених вербових батогів і плюскіт хвильок.

Дорогою Лідка тішилася: