Чтение онлайн

Росте в очах, немов сама біжить до нього, груша-дичка. Рвонув за повід, і вже наступної хвилини, пригинаючись до шиї буланого, він мчить у ніч, залишаючи позад себе постріли.

Він летить у майданську діброву, а потім, давши коням перепочинок, перескакує на карого і мчить, спочатку дорогою, а потім полями, в інший ліс: не-сумнівається, що завтра його шукатимуть у майданській, а він буде в дубині…

Не путаючи, пускає коні в гущавінь, а сам лягає під дубом, поклавши в узголов'я автомат.

На світанку випала роса, і він, їжачись, прокидається від голоду і вільгості.

Густа, немов молозиво, розсип колихалася на деревах і траві. В округлому листі невисоких колючих кущів синіють дрібні тернини, оповиті темносизим пилком. Пахне почорнілий висохлий глід і, як дятел, тукають, зриваючись з замшілих дерев, тугі, з краплинками ледве помітного ластовиння, Кислиці. Хруснув під ногою жолудь — рясно лежали вони під дубом, продовгуваті і відточені, на диво схожі на набої до автомата.

«Понадився глек воду носити, — насміхався з себе Дмитро, згадуючи вчорашнє. — Думалось, що фашист настільки дурний, що десь щастя завалялось, що не лежиш без задніх ніг на холодній ріллі. Думав, думав, мудрував, мудрував — і вимудрував… Ні, коли хочеш боротися з ворогом — ширший захоплюй покіс, поле захоплюй…»

Далеко, далеко заскрипіла підвода. Вздовж дубини на Beликому шляху з липами перемежовуються старі велетні-дуби; на ровах зеленими човниками поблискують листи конвалії; темніють круги чебрецю, парасольки переквітлого тмину.

За деревами пробурчала машина, приглушила скрип коліс, і знову курликання коліс вплітається в насторожену тишу лісового супокою. На парокінному возі сидять двоє поліцаїв, а біля них лежить нерухома постать в зеленому.

Ікає, похитуючись на возі, розімлілий від горілки поліцай і б'є себе підборіддям по запалих кістлявих грудях.

— Демиде, в тебе горілки нема?

— Пішов ти к чорту, — огризається Демид, тримаючи гвинтівку в руках. — Ти за лісом краще дивися.

— Чого мені за лісом дивитися? Чого я в лісі не бачив? А в тебе, Федько, нічого нема? — звертається до фурмана, молодого парубка.

— Нема, — понуро обертається той і важко зітхає, його юне обличчя аж посіріло від внутрішнього болю і жалю.

— Ну і чорт з вами. Приїду в крайс — там загуляю…

— Руки вгору, чорти! — вискакує на рів, націляючись автоматом на Демида.

Той кидає гвинтівку на землю і, бліднучи, наче крейда, високо підіймає руки, долонями всередину. П'яний, поглянувши з-за плеча, ще нічого не може второпати. Візник кинув віжки під ноги коням і теж витягає руки, великі, чорні.

— Я кому сказав руки вгору?! — скаженіє Дмитро. — Ставайте рядом! Кого везете?

З воза підводиться закривавлене, вкрите синцями обличчя з розпухлими губами. Невідомий з стогоном падає обличчям на солому.

— Ану прав, хлопче, в ліс. Та швидко крутись мені. А ви за возом, — звертається до поліцаїв, косуючи очима по шляху.

Федір метушиться між кіньми, що заступили віжки, потім прямує в дубину; мовчки за возом з піднятими руками ідуть поліцаї, і знову над полудрабком підводиться закривавлена голова.

«Молоді, здорові, бикам в'язи скрутили б, а вони — в поліцію служити! Корінці куркульські! Запроданці!» — ледве стримує себе, щоб не випустити чергу.

— Кого везете?

— Лейтенанта, — тверезіє п'яний поліцай, і його чорні очі різко виділяються на сірому обличчі з тонким загостреним носом.

— Розв'яжи, хлопче, командира.

Федір кидається до воза, і через хвилину, болісно кривлячись, невисокий чоловік підходить до Дмитра.

— Хто вас бив? Обоє?

— Обоє, — не дивлячись на поліцаїв, відповідає лейтенант. Дмитро підкинув автомат.

— Дядьку, за що ж мене? Я ж… Я… — судорога перекривлює тонкі риси протвереженого обличчя, що з білого стає жовтим і починає парувати.

— За те падлюко, що в поліцію пішов, за те, що руку на радянських людей підняв, — кривлячи рота, рубає Дмитро.

— Не вбивайте їх, — благає візник.

— Чому?

— Тоді мене поліція закатує, життя не буде.

— Я ще подумаю, чи буде тобі життя, чи ні, — загрозливо блиснув очима. — За скільки найнявся людей на той світ перевозити? Помічником смерті хочеш бути?

— Мене ж заставили.

— Не вірю. Молодого, такого бугаюгу, щоб заставили… Хліб ти чий до цього часу їв? Німецький? — націлюється на поліцаїв.

— Дядьку! Не губіть мене. Я ж українець, — заклацали зуби в Демида.

— Ти українець!? Ти українець!?. Ти слизняк! Перевертень! Приймак німецької повії! Ти!.. — і люто розряджує автомат.

Із хрипом падає незграбна довга постать у вогку лісову тінь, а її наздоганяє друга, менша… Мертві сльози боягуза бризнули з побілілих очей Демида і розтіклись по жовтозеленій обм'якшеній шкурі, не торкнувшись ні однією краплиною ранкової землі.

Злякано застиг біля коней молодий візник.

— Скидай штани, песький син! Швидко мені! — звертається до Федора, витираючи долонею стягнуте, туге чоло.

— Дядьку!.. — благає хлопець.

— Нічого, нічого! І голий додому зайдеш. Хай полюбується тобою, красунем, дівчина, почервоніє за тебе — і в очі плюне.

— Хоч труси оставте! — навертаються сльози.

— Я тебе оставлю. Не боявся грішну душу показувати, так тепер грішним тілом посвіти.

— Ні, не буду скидати! — раптом рішуче хлопець застібає гудзики. — Як хочете — вбийте або до себе прийміть. Вірою служитиму. Хіба я не шукав партизанів?

— Мені таких перевозчиків не треба.

— Дядьку, візьміть, не помилитесь. Я кулеметником буду.

— Товаришу, а може з хлопця щось вийде? — торкається його руки лейтенант.

Задумавсь на хвилину, не спускаючи погляду з обличчя Федора, що покривалось потом і рухливими округлими плямами.