Чтение онлайн

— Наше давно відговорилося.

— Гляди, чи все? — в голосі Ліфера натягуються ноти погрози.

— Усе!

— Я не такий злопам'ятний, як ти. Можу пособити тобі, а можу в такий вузол скрутити, що кожна кісточка мотузочком тринадцять разів скрутиться, а потім трісне. — Злоба спустошує очі Созоненка.

— Щезни з пам'яті, — з такою тугою і ненавистю говорить, що поліцай обертається і скоріше прямує на вулицю. За ним покірно волочиться ще худіша тінь.

— З'їв! — злорадісно кидає тітка Дарка. — Слизняк, перевертень паскудний… Я й налякала його — десятою дорогою, Мовляли люди, минатиме нашу хату.

— Ви й мене спочатку, поки не зрозуміла, налякали… І не вхопило ніщо такого паразита.

— Марто Сафронівно! — на город влітає захекана розчервоніла Ольга, проворними рученятами вона охоплює ноги молодиці, голову відхиляє назад і пильно дивиться на неї знизу вверх.

— Що, донечко? Що, маленька Горицвітко? — підіймає Ольгу, притуляє її до себе. Якась підсвідома жіноча жалість і зітхання одночасно вириваються з грудей Марти, біля рота стрепенулися гіркі зморшки.

— Дідусь казали, щоб ви до нього прийшли, — переривчастим диханням зогріває її дівчинка. — Чого у вас сльози, Марто Сафронівно?

— То так, — провела рукою по надбрів'ї.

— Щось у вас болить? — з співчуттям дивляться на молодицю жалісливі оченята.

— Усе болить, донечко.

— Так і мати моя кажуть, коли запечаляться… Такий тепер вік настав, — говорить підслуханими словами дорослих.

— Ох ти маленька, — мимоволі скорботно усміхається. — Про батька нічого не чути?

— Нічого, — хмурніє дівчинка і нахиляє голову.

На город згорбленими старцями наповзають тіні; на безвітрені левади налягають сині основи, сіють вони роси і той терпкий холодок, який так дивовижно пахне восени напівживим корінням.

Іде Марта вулицями, обважнілими очима вбирає тривожне зеленкувате небо, що опускається на сади.

В хаті Івана Тимофійовича вона зустрічається з Югиною. Аж застигла на порозі.

— Тато чекає вас, Марто Сафронівно, — ясно привіталась Югина і повела молодицю до кімнати, сповненої тоскним повівом ліків та перегрітої крові.

— От і добре, що ти прийшла, — стомлено промовив Іван Тимофійович. — Сідай. Розказуй, як живеш.

— Хіба ми тепер живемо? — махнула рукою.

— Розгубилася?

— Розгубилася, Іване Тимофійовичу, — призналася щиросердно і зітхнула.

— Боїшся фашистів?

— Боюсь, — відповіла поволі, з болем. — І не знаю — чи страшніші, чи гидкіші вони мені.

— Гидкіші, — обізвалась Югина, ближче присуваючись до Марти.

— Напевно, так, — погодилась. — Він, фашист, за клямку візьметься — так ти її, наче зачумлену, кілька разів окропом шпариш.

— Окропом не тільки треба клямку шпарити, — заблищав погляд Івана Тимофійовича. — А почуття ляку повинно, Марто, якнайскоріше згинути у наших людей. Фашисти — злодії, вони страхом свій страх приховують. Коли народна помста опуститься на їх до краю розтягнуті тили, тоді ворог буде приймати за міну навіть фуркіт поганого безхвостого горобця. А це дуже скоро буде. Ліси наші уже партизанськими стають.

— Хай стають на радість нам.

— Одне діло, Марто, треба зробити, добре діло, але небезпечне. Не побоїшся?

— За своє життя я не тривожуся, Іване Тимофійовичу… Кажіть, — відповіла твердо.

— Може подумаєш?

— Коли ви говорите — значить продумано це. Добре діло є добрим ділом. Правда, Югино?

— Правда, Марто.

— Хочу ввірити тобі життя людське. Будеш за пораненими бійцями доглядати. Це діло наче по знаку тобі? — пильно подивився на молодицю.

— По знаку, — зашарілась.

Югина доброзичливо усміхнулася Марті і вийшла у ванькир.

— Продовжуватимеш медицинську роботу?

— Хоч не смійтеся з цієї медицинської роботи… Продовжуватиму, наскільки зможу. Лише медикаментів ніяких нема.

— З полотна наробимо бинтів, для промивки ран дістанемо перваку, зілля різного Марійка принесе, а далі щось придумаємо.

— Добрий вечір, Марто Сафронівно, — з ванькира вийшов невисокий русявий, з забинтованою головою матрос. — Іван Стражніков. Приймете моїх орлів на свій корабель, тобто на горище?

— І ви знаєте про горище? — сплеснула руками Марта.

— Ця вершина поки найбільш знаменита в селі, — пожартував матрос…

Другого дня до Бондаря прийшов тверезий і засоромлений Полікарп Сергієнко.

— Кликали, Іване Тимофійовичу?.. Недавно я, кажись, наговорив не того — усякого такого…

— Полікарпе, ти вже свою чортову машинерію спалив і утопив?

— Не вдалося, Іване Тимофійовичу. Поки я у вас нахвалявся, баба її кумові позичила. Сьогодні заберу в нього і вже ^на найдрібніші цурпалки потрощу.

— Це зробиш трохи пізніше.

— Пізніше? — здивувався Полікарп і насторожився: чи не підготував знову чогось проти нього Іван Тимофійович?

— Пізніше. А зараз мені виженеш з четверть такого первака, щоб він синіми цвітами горів!

— Усякими горітиме, Іване Тимофійовичу, — повеселішав Полікарп, — чистий ратифікатор вижену. Віп'єш моєї буряківки — і на голові гичка виросте… Це вам для апетиту треба?

— І для апетиту, і рани лікувати.

— От воно що! — Сухе обличчя Полікарпа стає зворушливо жалісливим, як у скорботної жінки.

У глибині несходимого лісового яру, біля струмка, що тут у продовгуватій улоговині утворював невеличкий ставок, будували велику, «на виріст» землянку. Замість дощок підлогу вимостили розколеними надвоє кряжами, замість ліжок збудували довгий, од дверей і до протилежної стіни, кленовий піл. Невеликі вікна попробивали в усіх стінах, а дах покрили широкою дранкою, яку майстерно драв Федір Черевик. Парубок зразу прив'язався до лейтенанта і кожне його слово перехоплював на льоту.

— Буде толк із нього? — питався Дмитро в Тура.

— Діло покаже. Людину тільки дія і возвеличує, і кидає вниз головою, — ухильно відповідав лейтенант, спльовуючи чорними згустками крові.

Кілька разів брався Тур допомагати будівникам, проте швидко пітнів, задихався, і в нього щось починало хрипіти всередині.

— Відійди подалі, хлопче, від гріха. На тебе дивитися совісно, а він і собі до деревини тягнеться. Ти раніше середину від крові очисть, на ясному сонці вигрійся… Лягай на мою кожушанку. Не бійся, вона чиста, — морщився від жалості дід Хмара і рішуче не допускав командира до роботи.