Чтение онлайн

— Хіба ж так можна? — усміхнулась в душі.

— Можна, мамо.

— Може чоловіка горе заставило.

— Горе? А Микиті Дем'яновичу, на двадцять років старшому, не горе? Запрошували ж бандерівці вчителювати — не пішов. «Старий», — каже. За п'ять верст рибу в Бузі вудити ходить, з юшки на воду перебивається. А повернуться наші, як цей старий учити нас буде!

— А буде, — задумалась Югина, переносячись у думках не до вчителів, а до свого чоловіка.

Андрій пообідав, вислідкував, коли нікого не було на шляху, швидко скочив на коня і, пригинаючись до гриви, галопом подався левадами до лісу.

Свистить у вухах вітер, забиває дух, курличуть дзвінкі копита, а хлопець упивається швидкою їздою. В лісі на всім льоту зіскакує з вороного, біжить галявиною, тримаючись за повід так, неначе летить.

Осінь уже торкнулася лісу.

Розкішними червоними гніздами одцвітає заяча капуста, жаринами горить у безлистих кущах рясний свербиус; білий ніздрюватий деревій пахне густо і владно, прибиваючи сумовиті повіви прив'ялих трав і квітів. Восковим ніжним оксамитом вже підбито знизу липовий лист; пожовтіли на ньому гострі зубчики, почорніли в суцвітті дрібні горішки насіння. В низинах трава дугами припала до самої землі, оголяючи напівзів'ялі жовті голівки дев'ятисилу. Зацвітали крихітні, неначе вишиття, блідночервоні хрещики вереску. А у верховітті коливалися шуми, то зелені-зелені, обсипані сонцем, то срібні, наче кожний листок ставав дукатом, то попелястосизі, найбільш сумовиті — десь хмарити починало.

Забуркотів дикий голуб, на дубі заскреготала сойка, і знову шуми: то стихають, як пісня, то розростаються, немов повінь. Пролетів хазяйновитий, неповороткий джміль, припав до блакитної квітки і незадоволено загув — мовляв, найшла кого перехитувати, не до цього мені, статечному чоловікові…

Впершись ліктями в землю, Андрій почав читати «Як гартувалася сталь». Не раз схоплювався, і тоді величні дуби, густолисті берести, срібнокорі берези чули вигуки.

Чого тільки не було в його малому чутливому серці. Своїми темними сумовитими очима бачив усе, що робилося в селі. Вже, вперше в житті, він узнав, як тріскається шкура на плечах під нагаєм і як самі зриваються сльози з очей від безсилої злоби і сорому.

В його літах можна людям допомагати, а він коня пасе та по господарству те, се робить. Це він завжди встигне, а зараз війна. Помагати своїм треба. — І з кожним днем, пригадуючи батькові слова, вкорінювалася думка, що він мусить піти в партизани. «Розвідником буду. Де великий не пройде, малий проскочить».

Не раз бачив себе біля вогнища в колі суворих вояків, то біля свого батька, то десь у розвідці.

Скільки він об'їздив лісами, яругами в надії зустрітися з якимсь загоном — і все не щастило. А ті розмови про дітей Сталіна бриніли в його серці, як музика, не давали супокою. «Діти Сталіна!» — випливали з лісових гущавин могутні партизани, оперезані кулеметними стрічками, обвішані бомбами, і тікали німці, тікали поліцаї, Варчук.

Сів на коня і знову поїхав, пильно придивляючись до кожного байраку, до кожного дерева, особливо дуба, бо він — так думалось — повинен бути улюбленцем партизанів. А ліс шумить таємниче. Скрипнула під ногами коня розчавлена ніжка гриба, точена шапка відлетіла на дорогу, поблискуючи густим-прегустим сизобрунатним ситом.

Раптом майнула постать між деревами, і Андрій застиг, зупинив коня. Ні, то тільки береза, переломлена бурею.

В сосняку забринів підземний дзвін.

«Що воно?» Здавалось, сама земля перехитувала било дзвону, і він гудів низько і розмірене. Потім із землі висунулась чорна голова, засміялась:

— Перелякався?

— Ні, — зскочив з коня.

— Здрастуйте, хлопче.

— Здрастуй.

Степан Синиця, увесь об'юшений потом, виліз з глибокої ями, викопаної навколо величезного соснового пня, і подав Андрію міцну, почорнілу від сонця, землі і живиці руку.

— Корчуєш?

— Корчую. Думаю дьогтю викурити, — Степан витер полотняним рукавом піт з чола. — Тепер же ніде його не дістанеш.

— Умієш курити?

— А чого ж? Наука не хитра. А я не вмію, — пожалкував Андрій.

— Ще б тобі вміти, — глузливо засміявся. — Каші треба попоїсти.

— Набагато більше ти за мене попоїв?

— Ну, знаєш… Доживи до моїх літ.

Андрій хотів ще щось розсудливо відповісти, але несподівано всміхнувся:

— Я до твоїх, може, доживу, а от ти до моїх доживи.

— Хитрий який, — засміявся Степан, вдарив сокирою у пень, і він задзвенів, аж застогнав. Оглянувшись, витягнув із кишені І кисета. — Куриш?

— Ні.

— Та ти ще малеча, куди тобі. І я в твої года не курив.

Проте від допитливого ока Андрія не заховалось, що курити Степан почав тільки цими днями — хлопець скривився ї і після затяжки довго відкашлювався; аж з-під довгих чорних вій, що зовсім закривали очі, викотились сльозинки. і, Степанові хотілося розповісти про зустріч із Дмитром Тимофійовичем, одначе, давши слово, стримував себе і трохи зверхньо слідкував за найкращим учнем п'ятого класу.

— Коня де дістав?

— Війна принесла.

— Добрий?

— Справний.

— Старий?

— Восьми нема.

— Звідки знаєш?

— По зубах — кореної зірки нема. Та й верхня губа без зморщок.

— Та ти не тільки вірші читати вмієш. Ну, добре, приїжджай сюди через три дні — навчимо тебе дьоготь курити.

— Приїду.

— Про батька нічого не чути? — допитливо глянув Степан.

— Нічого, — зітхнув. — Думаю, думаю… Дома тільки сльози Хоть би здоровим батько поїхали.

— Не журися, все добре буде, — сказав таким голосом, Що аж здригнувся Андрій і припав до Степана.

— Може знаєш, чув що, Степане?

— Ні, не знаю. Так чувати доводилось. Тільки щоб нікому, навіть матері, ні слова.

— У мене як в могилі лежатиме, — твердо відповів, бліднучи від хвилювання.

— Є чутки, що твій батько партизанить. Фашиста б'є.

— Від кого чув?

— Сорока на хвості принесла. Чутка вірна, більше не допитуйся. Зрозуміло? Та держи язик за зубами.

— Вірне твоє слово, що батько у партизанах?

— Вірне.

Скаменів Андрій поміж двома дубами, не ворухнеться, тільки серце пташиною: тук-тук, тук-тук, наче на волю проситься, та в очах зарізало і самі повіки затремтіли дрібно та часто.

Неначе наяву побачив хлопець свого батька, такого мовчазного і такого доброго до нього; згадав, як він у грозу переносив його через річку і як славно було лежати на батькових руках, коли небо кололось на шматки і сліпучим синюватим сяйвом різало, било у вічі і гасло. ті дужі руки ніби знову торкнулись його, виносячи з великої грози.

— Скупаємось, Андрію?

— Скупаємось, — ніби прокинувсь од сну.

— Не боїшся холодної води? Ілля вже минув… З непривички можеш попектися.

— Ні. Я привишний.