Чтение онлайн

— Діти, ви всі підросли на сонечку і дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цікавого, нам треба узнати…

Другого ранку я рубав мамі дрова, коли чую — наші ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязі, розгойдується собі й усміхається мені.

— Ти чого, дівко, гойдаєшся? — вганяю сокиру в колоду і йду до воріт.

— Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, — вони скриплять у кілька голосів, а наші мають лише два голоси.

— І дослухалась! — Скільки я чув скрип наших воріт, а ніколи й не подумалось, що вони мають кілька голосів. — Ти й сьогодні першою в школу прийшла?

— Я сьогодні, Михайлику, в школу не йду, — каже таємниче, а погляд її аж зоріє. — І по гриби ми сьогодні не підемо.

— Це ж чого?

— Бо вчора до тітки Василини приїхав головний над співаками, і він нас на кілька день забирає до Вінниці.

— І ти їдеш? — обізвався жаль у мене.

— Їду, Михайлику. Я там справжній театр і трамвай побачу. Це я прибігла попрощатися з тобою. Вже підвода на шляху чекає мене.

— Ти ж скоріше приїжджай.

— Це вже як головний над співаками скаже. Так хочеться побачити місто. Там ні в одній хаті немає каганця — скрізь електрика світить. Прощавай, Михайлику.

І вона, погойдуючись, мов очеретинка, пішла назустріч своїй долі, бо настало таке врем'я.

День тепер куций, мов заячий хвіст. І все одно мені так добре в ньому, що й не кажіть, а особливо тоді, як вислизнеш із хати — і на ковзанку. Ось там уже розкіш і воля — до самої зорі! Якось веселіше стає навіть од згадки, як під тобою гуде і посвистує лід; ну, а як опісля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, — краще не згадувати.

Коли я з ковзанами збираюсь на річку, мати каже, що з моїх очей сиплються іскри.

— Е? — не вірю я.

— Поглянь у дзеркало.

І хоча знаю, що мати говорить з насмішкою, одначе весело кривуляю до стіни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революції в панів, і в ньому бачу лише свої осміхнені очі, ніс і кінчик язика, якому чогось тісно за зубами.

— То сиплються іскри?

— Ще й як! — відповідаю жартом на жарт і починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорілась.

Від цього на материні вуста теж умощується сміх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову — та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на ній пересмішку над клямкарями: ключ — клямка, ключ — клямка!

— Тільки ж не піди, неначе рак по дріжджі, — застерігає мати, щоб я не длявся. — Бо ти і зорі, і місяця дочекаєшся на ковзанці.

— А мені й з місяцем добре! Він такі доріжки вистеляе по льоду! — Бачу ці доріжки й тіні верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.

— Тільки пам'ятай, що тобі за ці доріжки тато скаже.

— Мушу пам'ятати! — безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двір — і одразу опиняюсь аж у самій середині дня!

А як тобі хороше, коли знаєш, що стоїш точнісінько посеред дня! Тоді все здається кращим і сам ніби вартнішим стаєш. А є ж такі, що й досі не відають цього і мають менше радості од світу…

Блакитний із памороззю цвіт б'є мені в очі, і вони не знають, що їм робити: чи засміятися, чи скинути кілька сльозин. З того чи якогось іншого дива-радості я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на місці, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспівав:

Пісня одразу наблизила до мене весну, і ставок із вербовою дощечкою, і Настечку над водою, і зорі у воді — усе те, в чому я живу.

«Так-так-так», — бадьоро обізвалася на пісню качка з перебитим крилом та шкутильг-шкутильг, чекаючи від мене поживи або ласки. А ще вона дуже любить, щоб із нею щось гомоніли про життя. І що не скажеш їй, вона буде підтакувати і притиратись до тебе здоровим крилом.

Тільки, на жаль, качка вже почала старіти, і не всяка їжа йде їй на здоров'я. От якось під осінь ковтнула великого жука, а він застряг, не дійшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадійно підвелася вгору і звалилась на спину. А під пір'ям шиї було видно, як там уперто борсався жук. Потім, заточуючись, качка підвелася, сумним оком поглянула на світ, присоромлено забилася в закуток, і цього дня не чули її бадьорого притакування…

Я дивлюсь на птицю й питаю її:

— Правда, сьогодні гарний день? Так чи не так?

«Так-так-так», — радісно погоджується качка і підіймає вгору потрісканий од старості дзьоб.

Від цієї розмови навіть Обмінній стає весело, вона, мотнувши головою, ошкірює зуби і каже «Ги-ги-ги!»

«Ги-ги-ги», — обзивається у третьому дворі її молодша подруга, що саме розжилась на звіздочоле, з зовсім блакитними очима лошатко.

А от з-за дровітні, мов навіжений, вискакує блохотрус Рябко і з розгону кидає передні лапи на мої плечі. Я кулаком даю йому «бокса», він відповідає головою і лапами, і ми одразу обоє опиняємось у кучугурі: сторож — зверху, господар — знизу; від цього Рябко має більше радості, аніж я: він, жируючи, повискує, крутить хвостом, сміється, пританцьовує, ще й лізе цілуватися, а я лише боронюся від нього і снігу і ніяк не можу вивернутись зісподу: вхоплюся за сніг — м'який, вхоплюсь за Рябка — вислизає.

— Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, — чую знайомий в'їдливий голос, і він мене враз ставить на ноги.

Посеред вулиці із кужелем в руках зупинилась тітка Марійка, жінка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвітськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломі. Вона й кужіль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тітка підходить до воріт і докірливо хитає головою:

— То скажи після цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?

— А чому й не вийде? — обтрушуючи сніг і Рябкову шерсть, дивуюсь я і не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тіточку, яка ніколи не проспить ні чужої, ні своєї грушки в попелі, а бідніших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, після того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!

— Хіба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снігу?

— Е, тіточко, а хіба ви не знаєте, що сніг надає одежинці чистоту й приємний блиск, — згадую прочитане в якомусь давньому журналі.