Чтение онлайн

— Двоногі вовки завелися. Треба облаву зробити.

— Ох!

Дмитро швидко одягнувся, зірвав із стіни берданку і рішуче вийшов із хати.

— Дмитре, сину! — покликала Докія. Він рвучко обернувся назад, підійшов до матері, пригорнув її.

— Не бійтесь, мамо… чого ви? — не знає, як заспокоїти, і раптом, перехилившись, цілує її у голову. І Докія обома руками вхопилась за серце, заточилась назад… Так само її перед своєю смертю поцілував у голову Тимофій. Лихі передчуття охопили і трусять всім її тілом.

— Дмитре!

— Не треба, мамо, уже обзивається невидима темінь, заховавши і Мірошниченка, і сина.

— Дмитре! — Хоче побігти навздогін і, мов підкошена, опускається на росяний моріг.

Спогади і картини завирували нею, немов течія утлим човном.

З чорної далини виходить її Тимофій і стрічається із сином аж біля діброви, куди щойно попрямував Мірошниченко.

«Коли ж таке життя настане, що не буде ворогів, не буде крові і сліз, коли тільки люди будуть жити на землі?» — Підводиться з холодної трави. Отерплими, болючими ногами вона прямує до хати. Поволі натягає на себе катанку і, забувшись запнутися хусткою, невелика, засмучена, босоніж прямує до лісу.

З огидою, наче склубочену гадюку, обминає Варчуків хутір, входить й яругу, налиту пругким вітром і передзвоном роси».. До неї приглушено долітає чийсь голос.

«Знову біднота стала грудьми за свою долю. Нелегке щастя наше. Ой, нелегке. Хто тільки не норовить його вирвати з наших рук». — Скоріше прямує до рідних голосів, до рідних людей.

В темряві вона ледве не наткнулась на Свирида Яковлевича. Підійти до нього не посміла: ще нагримає, та й Дмитро почне нервувати. Хай вона непомітно буде слідкувати за всім у лісах.

Живий ланцюг активу села розкинувся недалеко від глибокої болотистої яруги, перехопивши всі дороги, що йшли від села і парні Січкаря.

Якось зразу закурілись знизу ліси і сильніше, немов перетягнуті струни, забриніли обважнілі краплини. Під їхній перестук непомітно задрімав Полікарп Сергієнко, умостившись клубком на купині пересохлого листу. І раптом наче щось шпигнуло його. Скочив на ноги. Від нього різко кинувся вбік невисокий чоловік. Переляканий Полікарп спочатку для чогось знову упав на землю, а потім кинувся до Мірошниченка.

— Побіг, побіг! — захекавшись, вказував рукою на захід. Мірошниченко по виразу обличчя Полікарпа зрозумів усе.

— Дмитре! Бери на зазубень яруги, а я з правої руки буду триматись.

Дмитро зразу ж, пригинаючись, полетів уперед. Здавалось, легко звиваючись поміж деревами, він навіть не торкався землі… Іще ривок — і на галявині замаячіла неясно окреслена постать, що вбігала в склепіння чорнолісся.

Невідомий обернувся, викинув руку вперед, і над головою Дмитра з свистом пролетів свинцевий рій. Проте парубок, забувши про небезпеку, з радістю помічає, що він наздожене невідомого.

На ходу, не цілячись, вистрелив з берданки, і в цей час утікач круто звертає до яруги, що безмірним озером забіліла поміж деревами. Іще, як поплавок на воді, гойднулась в тумані голова невідомого і зникла в місиві сизуватих хвиль.

Розлютований Дмитро зупинився понад вигибом яру, ще раз навмання розрядив берданку.

«Утік проклятущий. Коли б не ця розмазня — Полікарп…» — стирає шорсткою, мов рашпіль, рукою гарячий піт із чола.

— На досвідченого ворога напали, — підійшов Мірошниченко, і в парубка од здивовання брови зметнулися на чоло: коли й устиг літній чоловік добігти до цього закутка?

Свирид Яковлевич зупиняється біля Дмитра; увесь в задумі, потверділим розумним поглядом впивається в туманне плесо. Потоки ранку вже перевисли над ним і воно, піднімаючи скривавлені крила, з шерехом і зітханням пливе поверх неясно окреслених верховіть.

Дмитро, всипаний росою і потом, дивиться в похолоднілі очі Мірошниченка; вони зараз червоні чи то від утоми, чи від ранкового одсвіту. Сувора рішучість немолодого чоловіка передається йому.

— Свириде Яковлевичу, може спробуємо щастя? — нахмурений, високо піднімаючи груди, покосився на яругу. — Все рдно вже день теряти.

— Не гарячись, хлопче. Дай розумом розкинути. — Кремезна постать Мірошниченка наче вросла в горбовину, що обривається над самою яругою. Над вольовим чолом тріпоче порожевілий пилок прорідженого волосу.

Та не так легко опанувати собою Дмитрові. Все його тіло набухає м'язами. Він робить ще крок уперед і провалюється в туман. Повітря тут втратило вересневу міць, стало в'язким і затхлим. Внизу під ногами попискує замшіла земля, десь зовсім недалеко туркоче невидимий струмок, а зверху обтрушується дзвінкий голос Григорія Шевчика.

— Розсиплемося по низині. Може й нападемо на слід.

— Або попадемо в твань. Тут болото, як решето, пастками протикане, — різко обриває Свирид Яковлевич і владно гукає: — Дмитре, назад! Не дурій!

Чіпляючись за кущі, хлопець неохоче підіймається вгору. Біля Свирида Яковлевича, як бджоли, скупчилися активісти, лихі від невдачі й безсоння. Полікарп, шукаючи співчуття, приліплюється то до одного, то до другого чоловіка, але всі сердито відвертаються від нього. За спиною Сергієнка шипить неприхована неприязнь:

— Сплюх нещасний!

— Дочекаєшся з жука меду.

— І де совість у чоловіка?

— В побрехеньки пішла.

Обличчя Полікарпа стає по-дитячому зворушливим і сумовитим. Свирид Яковлевич з похмурим жалем одривае погляд од вологих, перекошених провиною очей.

«Як мало чоловічої твердості в ньому. Аж досадно», — поринає в свої роздуми.

Пройшовши кілька кроків, Мірошниченко нахиляється над гніздом сліду, втиснутого в чорну куповину кротовища. Обіч нього на росистій траві чітко темніє ще одна мережка.

«Це Дмитро біг. Ступня в нього більша».

Трохи далі сліди невідомого аж перетиснули рожеві голівки медунки; біля них просипані крихітні тільця задимлених патронів.

«Тут він стріляв… Ні, таки Дмитро увесь в Тимофія пішов — навіть кроку не притишив, коли цілились в нього», — вдумливо читає карту відбитків і, перехопивши погляд Дмитра, приязно киває йому головою. Ще, зарошуючи руки, нахиляється над свіжим слідом, і вже впевнено прямує мерехтливим лісом, що саме заплітає у просвіти червоні і сині стрічки. Активісти, зрозумівши усе, розсипаються навколо Свирида Яковлевича.