Чтение онлайн

Вирісши в лісовому привіллі, Василина увібрала в себе задуму, спокій і силу діброви. Невисока, широка у стані, спокійно, з прихованим сумом дивилась на світ темносірими очима, що з-під чорних вій і брів теж здавалися чорними. Смагляво-рум'яне обличчя пашіло здоров'ям і мінливою непостійною красою, яка раптово одягала дівчину то в звичайний буденний одяг, то неждано прикрашувала такими чарами, що очам ставало любо дивитись на ту чисту, нерозстрачену, нерозвіяну молодість. Зима, вибілюючи смагу на щоках і невисокому лобі, чудово рум'яніла і надовго прихорошувала дівчину, весна ж, обсипаючи щоки дрібним, ледве помітним ластовинням і темінню, затіняла свіжу красу, як тінь затемнює спокійне плесо.

Уперше Варивон побачив Василину на танцях біля сельбуду, і зразу ж дівчина припала йому до вподоби. Що б то заговорити з нею ласкаво, по-людськи. Так Варивон зразу ж так нагримав, натупотів на Василину, що та, мало знаючи парубочу вдачу, засоромилась, почервоніла до сліз і весь час уникала допитливого і вже люблячого погляду. І хоч скільки припрошував дівчину піти з ним у танець — завжди відмовляла йому.

«Гордовита», — жадібно дивився на Василину. Любов прийшла неждано-негадано. Переборюючи гордість, він у неділю пішов до ставу, сподіваючись зустрінути дівчину. І зустрів біля греблі.

— Василино, чого ти тікаєш од мене? — заговорив, стримуючи хвилювання і неспокій.

— А чого ж ви такі? — здивовано зупинилась дівчина, що вже зібралась утекти до хати.

— Який?

— Насмішкуваті. Кожного осудите-огудите. Нехай вам ваша гордість, а ми люди прості, не привикли, щоб нас на посміх брали, — і, обернувшись, пішла вузькою стежкою до воріт.

Але не такий був Варивон, щоб так швидко відмовитись від свого. Бліднучи і задихаючись від припливу крові, наздогнав дівчину, перегородив дорогу.

— Почекай, Василино, не тікай, бо я і в хату, значить, не постидаюсь зайти.

— Ви можете, ви такі. — І суворо звела брови в одну лінію. Варивон, захлинаючись, гнівно заговорив:

— Я можу, я такий. А ти не смійся, значить, із мене. Ти питалася, чого я можу? Бо я люблю тебе. Чуєш? — люблю. Ще не одній цього слова не казав.

— Що ж це у вас за любов така їдка? — не вірячи, подивилась великими потемнілими очима, в яких проскочили дві голубі жмурки.

— Не віриш?

— Не вірю.

— Ну, чим я тебе можу запевнити. От щоб мені, значиїь, з цього місця не ступнути, — уже тихо промовив. Бо опадав, обсипався гнів, відкриваючи печаль та біль. — Невже ти ще й досі за той жарт гніваєшся? Невже ти ненавидиш мене?

— Ні, — спокійно подивилася на парубка, і в соковитих, опущених донизу устах ворухнулась несмілива усмішка.

— А чого ж ти така строга до мене?

— Чого? — задумалась, потім гордовито підвела голову.

— Сказати вам по правді?

— Аякже! Все життя мріяв… — злякано прикусив губу.

— Не подобається мені, що ви, ну, як вам сказати… грубий якийсь. Те, що любите посміятись — це нічого. А от ви лаєтесь поганими словами. Про це, гнівайтесь, не гнівайтесь, я й на комсомольських зборах скажу. Добра, десь, у вас мало.

— Більше не почуєш од мене жодної лайки, — відповів з готовістю і покосивсь на Василину: «Не встигли до комсомолу прийняти, а вже командувати починає. Гляди, ще скоро й начальством стане. Це тобі з таких тихих… Ох, і славна ж дівчина. Як оріх».

— Побачу.

— Побачиш. Тільки ти не думай, що й душа у мене така, як іноді дурне слово буває.

— Василино! — гукнув із двору полісовщик, і дівчина побігла до хати. А Варивон довго просидів біля ставу, передумуючи свої думи. На Дмитровому весіллі якось без слів відчув, що дівчина хоч і сторониться, та вже не цурається його. Навіть проводив її додому, але з Василиною йшли дівчата і поговорити до ладу не зміг…

Коли віз порівнявся із дівчиною, Іван Тимофійович випередив Варивона:

— Здрастуй, Василино. Сідай, підвеземо.

— Спасибі.

— Спасибі пізніше говорять, — відповів Варивон. За містком Іван Тимофійович повернув коні ліворуч, а Варивон з Василиною пішли прозорими, по-осінньому дзвінкими сутінками до лісу. Коли минули останні хати, узяв дівчину за міцну руку і не випускав її до самої греблі. Потім дужим поривом підняв Василину на руки і поніс до саду.

— Пустіть, — заборсалась на парубочих грудях.

— Не пущу, бо люблю. Чуєш? — люблю, — припав устами до теплої щоки.

— Варивоне, пусти, бо кричати буду, — заговорила сердито, переходячи на «ти». — Батько вийдуть.

— І хай виходять. Скажи: любиш чи ні? Тоді пущу.

— Ні, не люблю, — усміхнулася і поглянула, примружившись, на парубка. І Варивон в шаленому пориві підняв дівчину вище своєї голови, потім міцно притис до грудей.

— Зразу ж, у неділю, старостів засилаю. Добре?

— Який та швидкий.

— А чого ж довго відкладати? Відкладений тільки сир добрий, а дівчина скиснути може…

— Ти знову своє.

— Ой, не буду. Таким уже біс язичком наградив… Щасливий, Василино, я. Ну, наче все небо прихилив до себе, — і бережно пригорнув дівчину, заціловуючи її уста, щоки, лоб і очі.

Осінь, як добра господиня, ходила од села до села, віючи здоров'ям і величним задуманим спокоєм.

У високому небі пропливали журавлі. Прощаючись із рідним краєм, вони вже загубили срібні переливчасті сурми — в сумовитих голосах низько дзвеніла журлива мідь. Ночами тривожились прибузькі луги, даючи притулок перелітним птахам, а дні дивовижно пахнули доспілими яблуками і лісовою прив'ялою прохолодою.

Та ніщо не радувало Григорія. Усе остогидло, обридло. Здавалося, що з того дня, коли тітка Дарка з лихою радістю, манірно скрививши побабчені уста, передала слова Югини, минули не лічені дні, а довгі і безпросвітні роки. Стало немилим і своє подвір'я, і парубочі гулянки, і друзі, і погожа осінь, яку любив міцною любов'ю, більше, ніж саму весну.

Злоба на Дмитра не засліпила його: і себе винуватив, що сплутався з Федорою. Коли ж почув, що має бути весілля Югини, така туга охопила його, що не знав, куди подітися, мимоволі звернув на городи, а потім пішов до далекого лісу.

В зеленкувато-голубім небі човником пробивав дорогу місяць, далеко вирізьблялися обриси одиноких дерев і чорною стіною стояла діброва, перекочуючи плечима мармурові брили хмарин. І, очищаючись од скверни, тягучих і болісних накипів, Григорій так захотів черпнути чистого кохання, що мимоволі зупинився, перебираючи в пам'яті дівчат, їхні звички і вдачі. Не раз на собі зустрічав погляди Софії Кушнір — допитливі, світлі і трохи насмішкуваті.