Чтение онлайн

Отакі діла, коханці, ви коханням не зовіть:

Нині - ця, а взавтра - інша, теж покинута за мить,-

Це похоже на хлопчачу, не приборкану ще хіть.

Тільки той, хто зрікся світу, вміє щиро полюбить.

Знак найвищої любові - почуття свої таїти,

Вічно згадуючи любу, повсякчас відлюдно жити,

У розлуці з нею мліти, пломеніти і горіти;

Хоч би й гнівалась кохана,- їй годити і служити.

Заховати тайну серця треба від найближчих навіть,-

Можна стогоном жальливим честь коханої знеславить.

Ні, закоханий нікому почуття свого не явить,

Через неї він палає, та вогонь за радість править.

Хто всім плеще про кохання - чи довіри годен зроду?

Він, нашкодивши коханій, діє і собі на шкоду,-

Чим себе зрятує, чутку сам пустивши між народу?

Ні, міджнур коханій діє не на зло, а на догоду.

Удає людина часом, мов укохану голубить,-

Чом же він ганьбить коханку, а, бува, й про неї трубить?

Хай нелюбу зневажає, та навіщо глумом губить?

Більш, як душу, більш, як серце, злий злостиве слово любиті

За коханою тужити - це міджнурові не встид;

Хай самотній він блукає, наче світ йому огид,

Хай, розставшись з нею, мріє про її сліпучий вид,

Та палкі чуття міджнура людям виявлять не слід.

Ростеван був цар арабів,- з ласки бога владував,

Щедрий, скромний, величавий, проводир звитяжних лав,

Сам - звитяжець незрівнянний, охоронець людських прав,

Милосердий, справедливий, ще й речисто промовляв.

Цар, не мавши сина, доньці віддавав усю любов.

І вона над світом сяла, з сонцем зрівняна немов.

Хто її узрів - цей погляд душу й розум в тих зборов;

Щоб їй славу скласти, треба сто сот тисяч мудрих мов.

Тінатін - її наймення хай відоме буде всім!

Як вона зросла, то сонце світлом тьмарила своїм.

Володар величний скликав всіх вазірів в пишний дім,

Посадив їх поруч себе і сказав привітно їм.

Мовив так: «На спільну раду ви прийшли; питаю вас:

От, коли троянда в'яне,- чи в саду нема прикрас,

Чи отам не розцвітає юна квітка в той же час?

Ніч безмісячна надходить, сонця блиск уже пригас.

Вік марчіє мій. А старість - це найтяжча із недуг.

Не сьогодні вмру я - взавтра. Світу так вершиться круг.

Як блищати може сяйво, що іде уже за пруг?

Хай дочка, ясніша сонця, царствує над всім навкруг!»

Відрекли вазіри: «Царю! Про літа свої старі

Нащо ви згадали? Втішна нам троянда й в тій порі,

Як прив'яне. Запашніше розцвіта вона вгорі.

Навіть з місяцем ущербним чи змагатися зорі?

Не кажи так, володарю! Не зав'яв троянди цвіт,

Всіх чужих порад мудріший навіть хибний твій одвіт,

Але слухатись покірно звикли ми багато літ:

Передай же трон красуні, що осяла сонцем світ.

З ласки бога буде править, хоч і діва ще, цариця;

Вміння й мудрість є у неї - нам лестити не годиться,

Бо ділами, як промінням, вже засяла сонцелиця.

В лева рівні левенята - чи самець то, чи самиця».

Автанділ спаспет був славний, амір-спасалара син,

З кипарисом рівен зростом, був як сонце й місяць він:

Підборіддя ще не вкрила мужня прорість волосин,

Та його вбивали стріли - довгі вії Тінатін!

Він свою любов міджнура у душі таїти звик;

Як її не бачив довго, то в'ялив троянди щік,

А як бачив - рану серця пломінь непогасний пік.

Годне співчуття кохання, що разить людей навік!

Автанділ зрадів, почувши владаря свого ухвалу

Передать дочці державу, і надумав так помалу:

Буду бачити частіше лик просвітлого кристалу,-

Може, знову оживлю я щік своїх троянду в'ялу!»

Воля владаря арабів рознеслась по всій країні:

«Віддаю над вами владу я дочці своїй єдиній,-

Хай вона зоріє сонцем кожній, що прийде, людині.

Всі до нас збирайтесь, будьмо Тінатін вславляти нині!»

Йдуть араби. Рушив війська здвиг, не бачений ще доти.

Автанділ - воєначальник тьмочисленної кінноти -

І Сограт - вазір найближчий, що ділив з царем турботи,

Встановили трон коштовний дивовижної пишноти.

Батько сам перед народом Тінатін веде до трону,

Садовить і власноручно царську подає корону,

Берло віддає, вдягає в одяг з пурпуру й віссону.

Світлосяйні очі діви сяють людям крізь запону.

Відступили і вклонились всі, що тут зібрались, люди;

їй на славу линуть кличі, линуть співи звідусюди,

І солодкі звуки сурем, і кімвалів перегуди.

Тільки діва плаче, хилить крила ворона на груди.

Недостойна - так вважає - в руки взять державу й владу,

І бринять по щоках сльози, мов струмки в трояндах саду.

Цар навчає: «Завше батька молоде зміняє чадо -

Цей закон ствердивши нині, відчуваю я відраду.

Не ридай же, доню, слухай, що тобі скажу сьогодні:

Ти - цариця аравійська, взявши берла верховодні,

Прийняла під владну руку царство й натовпи народні,-

Будь же скромна та розважна, справи звершуй благородні!

Блиск на гній і на троянди сонце рівно ллє в просторі -

Хай же рівно знають ласку сильні й кволі, дужі й хворі.

Щедрість зв'яже непокірних, а покірні й так в покорі,-

Будь же щедра! Відпливають й знов вертають води в морі.

Кипарис - краса Едему, щедрість - владарів оздоба.

Перед щедрим тихнуть чвари, поникає ворохоба.

їсти й пити - в цьому користь; бути скнарим - не подоба.

Що сховав - згубив навіки, що роздав - твоє до гроба».

Донька вислухала мудро слово батька неоцінне,

Щоб у пам'яті лишити назавжди вчення незмінне.

Веселиться цар, гуляє і вино кружляє пінне,-