Чтение онлайн

Забивали, плюндрували, бога правого гнівили,

Аж поля темніли багро, кров'ю звірів червоніли.

«Він - як дерево Едему» - люди звали Автанділа.

Проскакали довге поле, проминули кручі й строми -

Струменить за полем річка, протікає в скель проломи.

Звір сховався в нетрі темні, в непролазні буреломи.

Два суперники спинились, щоб спочинути з утоми.

Сміючись, пишався кожен: «Тільки я стріляв путяще!»

Дружньо, мило жартували, коні йшли напризволяще,

Тут раби їх наздогнали, перебравшись через хащі.

Цар велів їм: «Мовте правду, хто із нас мисливець кращий?»

І раби озвались: «Кажем правду з вашого наказу:

Він вас, царю, переважив. Не вважайте за образу,

Пощадіть,- та вам до нього не рівнятись цього разу.

Автанділ, як влучив звіра, так і клав його відразу.

Сто раз двадцять вбито звірів - скажем це ми і не змилим,

Та за вас на двадцять більше впало перед Автанділом,

Бо ні разу він не схибив, бив тварину кожним стрілом,

Ваших стріл знайшли ж багато на землі, укритих пилом».

Цар сприйняв цю вість, неначе хтось здолав його у шахи,

Щиросердо він втішався з Автанділа переваги,-

Так троянду соловейко любить в час палкої спраги,

Як любив владар ласкавий учня, повного відваги.

З басунів зійшли мисливці, в холодку лягли на трави.

Мов колосся, тьмочисленні позбирались війська лави,

І прийшло дванадцять ловчих - з найбравіших кожен бравий,

Поглядають на бескеди, на ріку, на тихі плави.

Раптом бачать: невідомий витязь сів край річки й плаче,

Коло нього на повідді чорний кінь стоїть терпляче;

Умереживши всю зброю, перло світиться гаряче.

На троянди щік упали сльози, паморозь неначе.

Витязь, голову убравши в тигрову смугасту шкуру,

Вкривши шкурою такою ж кремезну свою статуру,

Канчука-залізов'яза у руці затиснув хмуро.

Бачать, хочуть роздивитись - шлють гінцем до нього джуру.

Джура-раб іде до левня, що продовжував ридати,-

Грізний з вигляду, він плакав, похилив чоло на шати;

Кришталевий дощ зрошає вій густих рясні агати.

Раб прийшов, та він і слова не схотів рабу сказати.

Раб не в силі слова змовить. Ляк його проймає й душить.

Він, жахнувшись, поглядає, та цареві вірно служить,

Тож підходить ближче й каже: «Цар воліє…» Не зворушить

Ані клич, ні слово левня - він ридає, ревно тужить.

І не чує, і не бачить він з-за слізної полуди,

І на те він не зважає, що гукають зайшлі люди,

Дивно схлипує, зітхає, мов огонь запав у груди;

Кров змішалася із слізьми, і криваві ринуть пруди.

Розум левня, мислі й мрії прагнуть іншого десь краю!

Знов цареве повеління раб проказує з одчаю,

Та його не чує витязь, тільки плаче та ридає,-

Кетяг цих троянд прекрасних квітки уст не розкриває.

Так одвіту й не діждавши, повернувся раб до стану.

«Він мене не хоче слухать,- раб промовив Ростевану.-

Я гадаю: ваша ласка не потрібна тому пану,

Що сліпить, неначе сонце,- я, мабуть, незрячий стану».

Цар, здивований і гнівний, люті в серці не стаїв

І гукнув до вірних ловчих, до дванадцяти рабів:

«Бойову беріте зброю в руки, звиклі до боїв,-

Приведіть сюди того ви, що у березі там сів».

Ловчі рушили. Бряжчала зброя їх завзятих лав,-

Лиш тоді очуняв витязь, що ховався між купав;

Він навколо озирнувся, військо зором пронизав,

Тільки змовив: «Горе, горе!», більш нічого не сказав.

Втер рукою журні очі,- і сльоза з очей зника.

На собі меча поправив, підтягнув сагайдака

І, повіддя взявши в руки, верхи сів на румака.

ТІ То йому погрози рабські, клич раба-войовника?

Щоб схопити левня, військо обступило навкруги.

Лихо, що він з ними скоїв! їх жаліли б вороги -

Розбивав лоби лобами, бив і нищив до ноги,

Канчуком навпіл панахав, повен гнівної снаги.

Цар, розгнівавшись, вояцтву каже гнатись навздогін,

Витязь їде, на гонитву не погляне навіть він;

Хто ж його доскочив, жити не лишився ні один.

Ростевану горе - слати вояків своїх на скін.

І тоді за ним помчали Автанділ і Ростеван,-

Він же гордо їхав далі, коливався юний стан,

Гнався кінь, Мерані чорний, і встелявся сяйвом лан.

Витязь бачив, що женеться цар за ним, щоб взяти в бран.

Наближався цар до нього у гоньбі несамовитій,-

Він тоді, коня хльоснувши, зник з очей тієї ж миті,

Наче в прірву провалився чи в небесній щез блакиті,

Годі й сліду розшукати на дорозі, пилом вкритій!

Довго стежили, шукали, але згинув навіть слід,-

Тільки див отак зникає, духів безтілесних рід.

Хто поранений був - мився, по мерцях ридав нарід;

Цар сказав: «Нам бог зміняє час утіх порою бід.

Завершив він лютим горем мій веселий, щасний вік,

Обернув на тугу радість, на журбу мене прирік

І до смерті серце зранив - де, який шукати лік?

Хай святиться божа воля і віднині, і навік!»

Більш не кликав полювати, а зітхання тужні множив,

Скакуна на шлях додому повернув і підострожив.

Ловчі луки поховали, клич їх звірів не тривожив;

Хтось казав: «Владар наш правий!», хтось же тихо святобожив.

Цар ввійшов, смутний, похмурий, до найдальшого покою

І пустив лиш Автанділа, наче сина, за собою.

Люди вийшли із хоромів занімілою юрбою.

Змовкла арфа, і кімвали не бринять дзвінкою грою.

Тінатін, коли дізналась про події таємничі,

Підійшла, край входу стала - сонцем сяли світлі вічі,-