Чтение онлайн

Не дивуйся, що я можу вихвалять його повік!

Більш ніщо не до вподоби тим, хто бачив левня лик,

Бо від нього, мов од сонця, сліпне кожен чоловік.

Та шафран змінив троянду, лиш фіалки цвіт не зник!»

Все, що знав, що чув, що бачив, став він їй розповідати:

«Наче в тигра, в нього скелі та печери - замість хати.

З ним живе Асмат - ця діва вміє горе гамувати.

Ах, усіх живих на світі доля змушує ридати!»

Втишила почута повість мислі діви невгамовні,-

Зоресяйний лик царівні засвітивсь, як місяць вповні.

Запитала: «Що вгамує муки левня невимовні

І які потрібні ліки рани гоїти любовні?»

Витязь вимовив: «Хто має до шаленого довіру?

Він, хоча мені й довіривсь, все ж палає понадміру.

Обіцяв я повернутись, принести себе в офіру,

Я тобою клявся, сонце,- клятву дав незламну й щиру.

Мусить друг заради друга знести горе, злиднів лють,

Серцеві віддати серце, бо любов їм креслить путь.

Для міджнура біль міджнура власним болем мусить буть,-

Тож і я без нього мушу радість, як ганьбу, відчуть».

Сонцерівна мовить: «Ось що серцю втіхи завдає:

Ти щасливо повернувся, діло виконав своє,

І, насаджуване мною, виросло чуття твоє,-

Це для спаленого серця ліки вигойні дає.

Та мінлива, мов погода, доля в діянні своїм;

Часом - сонце сяє, часом - загуркоче в небі грім.

Тільки лихо знала досі, та вже втіха йде за ним,-

Якщо світ дарує радість, то навіщо буть смутним?

Добре, що для тебе клятва - слово строге і тверде,-

Мусить друг не покидати друга любого ніде,

Він йому шукає ліків, він в путі його веде.

Я була щаслива - нині ж сонце геть від мене йде!»

Витязь мовив: «Шлеш мені ти восьму тугу до семи!

Марна річ - на кригу дмухать, не зігрієш так зими;

Марна річ - ти спробуй: сонце, що заходить, обійми!

Тяжко - вдвох, стокротно тяжче - як розстаємося ми.

Горе! їду знов, а душу палять, як вогнем, чуття!

Як в мету, влучає в серце стріл безжалісне биття,-

Жить лишилося третину швидкоплинного життя,

Тож уже немає часу для безплідного скниття.

Чув слова твої, збагнувши, як добитися мети,-

Тільки обламавши терня, можна до троянд сягти.

Сонце красне, повним світлом ще засяй для мене ти,

Дай хоч знак якийсь надії, щоб не вмер я з тяготи!»

Витязь стриманий, цнотливий, тонко вишуканий в мові,

Говорив із сонцем словом, гідним їхньої любові;

Діва витязю на спогад віддала разки перлові.

Хай же бог дарує радість юній діві й юнакові!

Що є краще? Притулити до рубінів щік агати,

Поруч ніжного алое кипарисом виростати;

Хто їх бачить, той не може в серці втіхи не зазнати.

Стогне любий у розлуці: «Де, любов моя, одна ти?»

Він на неї подивлявся, світлим щастям живучи,

І, з коханою розставшись, віддалився у плачі;

Заридало й сонце - ллялись сліз закровлені ключі.

Проказала: «Світ не впився, хижо кров мою п'ючи!»

Витязь бив себе у груди, журно попрощавшись з нею,-

Всіх любов примусить плакать і пом'якшитись душею.

Як закриють сонце хмари, тьма лягає над землею,-

Автанділ в розлуці змерхнув, не виблискував зорею.

Сльози й кров його по щоках проливались водночас,

Він казав: «Мойого сонця ясний блиск уже загас!

Чорні брови палять душу, палять серце - мій алмаз.

Світе, інших, окрім неї, я не хочу втіх-окрас!

Вчора був я - мов алое, що зростив його Едем,

А сьогодні доля в мене люто влучила мечем,

І, неначе сіттю, серце огорнулося вогнем.

Знаю я, що є безглуздям світ, в якому ми живем».

Кажучи це, витязь плакав і тремтів, зітхав до ранку,

З глибу серця рвався стогін, вкинув тіло в лихоманку;

Наточив од'їзд отрути в радість бачити коханку.

Леле, доля всіх в жалобу сповиває наостанку!

В спочивальні витязь плаче, непритомніє од млості,

У думках кохану бачить, любо йде до неї в гості;

На лице лягає блідість, мов мороз - на пишні брості,-

Он як змучило троянду сонце, згасши в високості!

«Серце людське,- ти прокляте, серце жадібне й несите,

Часом - злиднями розтяте, часом - радістю зогріте,

І засліплене, й безсиле, щоб тебе збагнути, світе!

Ані цар, ні смерть не може серцем людським володіти!»

Проказавши гостро серцю скарги ці і ці прокльони,

Він дари свойого сонця - перли вийняв із скарбони,

Що були їй за оздобу, за красу її корони;

Цілував він їх, проливши сльози чисті, як віссони.

Раптом цар прислав наказа готуватись до дороги,-

Поспішив прийти він, зблідлий від безсоння і знемоги.

Там вже юрби позбирались, вкрили доли, перелоги, їхав цар.

Наготували тулумбаси мідні й роги.

На коні був цар. Несила змалювать тодішнє свято!

Слів не чути - загриміли тулумбаси всі завзято,

Пил затьмарив сонце, гнали соколів та псів багато,

І густою кров'ю звірів всі поля було поллято.

Цар кінчив щасливо лови, втіх зазнавши в полюванні,-

З ним пішли князі, й вельможі, й вояки могутньостанні.

Він ступив в царські палати, пишно встелені і вбрані,

Залунали звуки хору, гра на арфі та тимпані.

Цар і витязь сіли поруч, дружня йшла між них розмова,-

їхні губи - мов рубіни, їхня усмішка - перлова.

Зблизька купчились вельможі, а здаля юрба святкова;

Не згадавши Таріела, не сказав ніхто і слова.

Повернувсь до себе витязь, стисши серце, вбите горем,-

Тільки видиво любові мріє в нього перед зором.

Він то встане, то приляже - не заснуть безумцям хворим!

Чи прислухається серце до вмовлянь, що линуть хором?