Чтение онлайн

Він казав: «Щоб втішить серце, що придумати мені?

Квітко раю стрункостанна, я від тебе вдалині!

Вигляд твій - всім зорам радість, ти женеш думки смутні!

Як тебе не годен бачить, то з'явися хоч вві сні!»

Це сказав він, заридавши,- сліз струміння потекло;

Серцю вимовив: «Терплячість - дум премудрих джерело;

Лиш в терплячості всі злидні серце винести б змогло.

Як добра ми молим в бога, то повинні взяти й зло!

Ти, о серце, вмерти прагнеш,- він сказав до серця знов,-

Та ще краще жить для неї, їй життя віддати й кров.

Заховайся, хай не бачать, що вогонь тебе зборов.

Бо закоханим не личить виявлять свою любов».

Ранком вийшов на подвір'я витязь, вдягнений охайно,

Мовив: «Боже, дай же сили заховать кохання тайно,

Дай терплячості і серце чимсь порадуй життєдайно!»

До вазіра він - як місяць - на коні помчав негайно.

Вийшов сам вазір назустріч: «Сонце бачити приємно!

Нині радість всі прикмети віщували недаремно!»

Він вітав його достойно, поклонився левню земно,-

Гостя чемного господар і зустріти мусить чемно.

Із коня зійти помігши, просить витязя у гості,-

Стелять килими китайські попід ноги на помості.

Витязь сяяв, і казали люди знатні й люди прості:

«Вітер західний приніс нам пах трояндової брості».

Він присів. Хто тільки бачив вроду левня засіялу,

Зразу серцем божеволів, знепритомнівши од шалу,-

Не один, а десять тисяч зойків чулося загалу.

Всім звеліли вийти,- челядь порозходилась помалу.

І тоді вазіру витязь мовив речі величаві:

«Знаєш ти, державний радцю, все, що діється в державі,

Цар не схвалює без тебе постанови в жодній справі.

Отже, вислухай мене ти, рани вилікуй криваві.

Стрівши витязя, відтоді я горю вогнями тут

І, в розлуці з ним, не бачу більше радості навкруг.

Ні, не можна забувати невіддячених заслуг!
–

Все віддав би ради мене він, незаздрий, щедрий друг!

Бути з ним - таке бажання серце сплутало, мов сіть,-

З ним лишив терпець і душу я в оту прощальну мить.

Справді дав йому Всевишній сонцем сяяти й горіть!
–

Та й Асмат, немов сестру, я полюбив несамохіть.

При від'їзді склав я клятву, повну сили й ваготи:

«Повернуся знов до тебе, знов мене побачиш ти:

Принесу для тебе світло і звільню від темноти».

Ось вогнем я пломенію - час мені до нього йти!

Не хвалитимуся марно, тільки правду я повім:

Він на мене вже чекає, я ж - в паланні вогневім,

Бо в біді шаленця-брата не покине побратим.

Той - нещасний, хто зневажить словом клятвенним своїм!

Йди, скажи царю Ростану сам про діло це сумне.

Я чолом його клянуся: як відпустить геть мене,-

Я піду, а не відпустить - то чого він досягне?

Поможи мені - інакше дух мій пекло проглине.

Передай царю: «Будь славен в кожнім слові людських мов!

Знає бог, як не хотів би вас печалити я знов,

Але витязь стрункостанний запалив у мене кров,-

Ні, його не встерегтися,- він мій розум поборов!

Царю! Буду я забитий з ним розлукою лихою!

Взяв він серце, а без серця що подіється зі мною?

Побратимові помігши, увінчаю вас хвалою,

Та й нічим не допомігши, все ж сумління заспокою.

Хай відхід мій не завдасть вам ані болів, ні образ;

Хай господь мене рятує, як врятовував не раз;

Хай він дасть вам перемогу і верне мене до вас,-

Не вернуся ж я - царюйте щасно й владно повсякчас!»

Знов сказав вазіру витязь: «Скоротив я річ мою.

Розкажи царю докладно, що на серці я таю,

Дозвіл виблагай у нього, смілість вияви свою.

Я червінців сотню тисяч хабаром тобі даю».

Та вазір всміхнувся й мовив: «Залиши собі хабар,-

Досить з того, що вказав ти путь злегшити твій тягар.

Знаю я: коли по правді все скажу царю, то цар

Збагатить мене дарами: дуже щедрий буде дар.

Він з життям мене розлучить без вагання, в ту ж хвилину,

В тебе золото лишиться, я ж здобуду домовину,

Я життя віддам - найкраще, що потішує людину.

Ні, царю не змовлю й слова, бо відразу ж там загину!

Нащо марно загибати? Шлях оцей - то шлях омильний.

Цар мене зганьбить чи знищить, він скричить:

«Ти божевільний! Чом розвіяти не зміг ти в нього вимисел свавільний?»

Ліпше жити, ніж конати,- рішенець мій неухильний.

Якщо цар тебе відпустить, то вояцтво зроду-віку

Не відпустить воєводу, славного свого владику,

Бо, як ти поїдеш, стане ворогів на нас без ліку,-

При нагоді і горобчик хоче здатись за шуліку».

Плакав, мовив витязь: «В серце я встромлю ножа свойого!

О вазіре, ти кохання не зазнав, мабуть, палкого,

Ти не знаєш, певне, дружби й клятви, складеної строго,

Бо інакше ти б повірив, що не житиму без нього!

Одвернулось сонце знову. Тільки я один здолію

Повернути сонцю сяйво, теплоту і благодію!

Так, мені одному знати, чи печалюсь, чи радію,

Марна ж бесіда в людини тільки збільшить безнадію.

Ані цар, ні військо з мене більш не матиме користі,

Бо віднині можу тільки проливати сльози чисті.

Випробовують людину обітниці урочисті,-

Я піду до нього й, може, принесу щасливі вісті.

0 вазіре, ти прокляте маєш серце й мисль байдужу!

Тут залізо б стало воском, а не ствердло в скелю дужу.

Хоч з очей Геон би хлинув - сліз його не надолужу!

Поможи, й тобі на поміч сили теж колись напружу.

Якщо цар мене не пустить, то порушу цей наказ