Чтение онлайн

Раб за ним ішов, принісши щит і меч, що в пітьмі сяв;

Мов під ним розверзлась прірва - витязь так його злякав.

Глянула Фатьма на гостя - вчула смертний переляк.

Вдвох їх, сплетених в обіймах, гість побачив і закляк.

«Не заважу вам я, жінко, завтра ж,- вимовив юнак,-

Ти за це мені відплатиш. Я кажу, і буде так!

Ти мені ганьби й образи, о розпутна, завдаєш,

Ти за злочин свій ганебний взавтра відповідь

складеш; Схочу - й власними зубами всіх дітей своїх зжереш.

Плюнеш в бороду мені ти, як цього не вдію теж!»

Це сказав він і, торкнувшись бороди, пішов з кімнати;

Дряпає Фатьма обличчя, роздирає тіло й шати,-

Чуть, як сльози в неї ринуть, мов потік, що рве загати;

Стогне: «Йдіть, камінням бийте! Засудіть мене до страти!»

Лементує: «Через мене гине муж, маленькі діти!

Я добро своє згубила, незрівнянні самоцвіти!

На спокуту за мій вчинок мусять рідні всиротіти!

Я свій дім руйную! Доле, завдаєш ганьби мені ти!»

Автанділа це дивує - плач її, одчай тяжкий,

Каже він: «Та що з тобою? Таємниць своїх не крий!

Чим загрожує той витязь, в люті мстивий і палкий?

Розкажи ти, вгамувавшись, звідки він і хто такий?»

Жінка мовить: «Я, о леве, з божевілля сльози ллю,

Не скажу тобі нічого,- не питай мене, молю!

Я дітей своїх, нещасна, власноручно погублю,

Я себе вже тим забила, що тебе тепер люблю.

Так і треба всім, що зблуді верховодити дають,

Всім, що тайни не ховають, що безумними стають!

Люди, глянувши на мене, хай невпинні сльози ллють!

Лікарі тих не лікують, котрі кров із себе п'ють.

Два є виходи для тебе, два рятунки, два ключі:

Якщо можеш ти людину вбити - вбий його вночі,-

Цим одвернеш ти від мене наглу смерть, страшні мечі.

Оповім тоді по правді, чом я в горі та в плачі.

А як ні - цієї ж ночі склич, не гаючись, людей,

Всіх ослів понавантажуй, щоб лишити край оцей,-

Від моїх нещасть великих засмутишся й ти ачей;

Прийде він і скаже люто: «З'їж сама своїх дітей!»

Автанділ, оце почувши, звівся, гордий і рішучий,

Булаву схопив рукою - о, який він був сліпучий!
–

І сказав: «Цих справ уникнуть - був би злочин нестерпучий».

Ще на світі не родився інший муж, такий могучий!

Він Фатьмі сказав: «Людину дай, щоб знала вірний шлях,

Як пройти мені до нього, не блукаючи в полях,-

Не вважаю я, що рівен красень той мені в ділах.

Скоро знатимеш, що вдію,- прожени від себе жах».

Із рабів комусь звелівши провести його туди,

Жінка скрикнула: «Щоб згасли в серці полум'я й сліди,

То, забивши ту людину, зовсім визволи з біди:

Перстень мій на пальці в нього,- з ним до мене ти прийди».

Автанділ, минувши місто, став на березі морському,-

З брил червоних і зелених там звелися мури дому;

Унизу - палати сяйні, а вгорі на домі тому

Йшли тераси ряд за рядом в ладі гарному й стрункому.

Раб, привівши Автанділа, показав на ці хороми,

Мовив: «Тут перебуває той, шукаємо кого ми.

Нагорі терасу бачиш, де стримлять колон огроми?

На терасі тій він завше спочиває від утоми».

Два воротарі при вході вартували. Не вдалося

Обминути їх тихенько,- шум порушив безголосся;

Витязь на рабів накинувсь, борюкання почалося,-

Він ударив їх лобами, помішав мозки й волосся.

Спав господар, не збудившись. Автанділ в палац ввійшов,

Міцнотілий, стрункостанний, руки вимастивши в кров.

Він не дав йому підвестись, враз нечутно поборов;

Поваливши на підлогу, ніж схопив і заколов.

Сонце - він прихильним людям, ворогам - він звір і жах.

З перснем палець одрубавши, набік мертвого відтяг

І з вікна у море вкинув, щоб валявся на пісках,-

Там знайшов собі могилу той понівечений прах.

Не стривожило нікого вбивство, вчинене у тиші.

Я дивуюсь, що троянди дух солодкий гнівом дише,

Що він зміг ту кров украсти, вдіять вчинки найлютіші!

Як ввійшов він, так і вийшов з цього дому на узвишші.

Лев сказав, коли, мов сяйво, до Фатьми у дім вступив:

«Сонце більше не побачить той юнак,- його я вбив.

Раб твій може присягтися - бачив він, що там зробив:

Відрубав із перснем палець, ніж свій кров'ю окропив.

Розкажи ж, від чого в тебе ті плачі несамовиті?

Чим загрожував нам красень? Хочу знать цієї ж миті».

І Фатьма, до ніг схилившись, так промовила: «На світі

Ти єдиний міг зцілити рани серця, кров'ю вмиті.

Я, й Усен, і наші діти - живемо життям новим.

Як хвалу достойну скласти, леве, подвигам твоїм?

Кров його проливши, радість повертаєш нам у дім!

Розкажу я все докладно,- ти послухай, що повім».

«В день Навроза в нашім місті, за звичаєм, як то й слід,

І купецтво не торгує, і ніхто не йде в похід;

Гарні одяги й прикраси одягає весь нарід.

І впоряджується пишний при царськім дворі обід.

Ми, купці, в цей день приносим нашому царю дари,

Цар оддячує нас гідно тої слушної пори:

Десять день кімвали й арфи співом сповнюють двори,

На арені - кінські гони, гра в м'яча і гомін гри.

Тут Усен, мій муж, є здавна всім купцям за верховоду,

Я ж правую над жінками, із значного бувши роду.

Несемо, багаті й бідні, ми цариці на догоду

Подарунки, знак пошани від тубільного народу.