Чтение онлайн

Я розкрити таємниці чоловікові не сміла:

«Знаю - зрадити він може, до лихого здатний діла».

Через те і походжала я замислена, несміла.

Так тоді я міркувала: «Як йому не розкажу -

Чим сама я їй пораджу, чим я їй допоможу?

Смерть мені, коли прознає він про тайну та олжу!

Як я сяйво сонцерівне в таємниці збережу?

Що одна я вдію, бідна? Мій вогонь і так не згас.

Ліпше правду всю Усену розказати в слушний час,-

Хай мені він поклянеться, що ніде не зрадить нас:

Якби клятви не дотримав, то б уже душі не спас!»

Якось я прийшла до нього. Річ веселу з ним веду,

Враз кажу: «Тобі я тайну розказала б до ладу,

Та спочатку про мовчання клятву дай мені тверду».

Він клянеться: «Хай об скелі головою я паду!

Те, що ти мені розкажеш, я не розповім нікому:

Ані ворогу, ні другу, ні старому й молодому».

Все повіла я Усену, чоловікові незлому:

«Йди, побачиш сонцерівну, що прийшла до нас додому!»

Звівшись, він пішов за мною. Зразу подив і тремтіння

Він одчув, коли побачив діви сонячне проміння.

Мовив: «Що ти показала? Хто вразив моє видіння?

Бог нехай мене скарає, якщо це земне створіння!»

Відказала я: «Про неї не дізналася нічого,

Знаю тільки те, що знаєш з повідання ти мойого.

Вдвох благаймо! Хай розкаже,- мучиться заради кого,

Хай свою нам ласку явить, не повівшись з нами строго».

Ми ввійшли, ми намагались скласти їй достойну шану,

Ми казали: «Сонце, нас ти ввергло в муку полум'яну!

Як зцілити можна місяць, що в імлу сповився тьмяну?

Чом твої рубіни-лали стали схожі до шафрану?»

Чує діва чи не чує, заглибившись в тужні мрії?

Щільно стислася троянда і склепились довгі вії.

Сад, шатром шугнувши шумним, долі клонить коси-змії,

Сонце, схоплене драконом, нам не світить, нас не гріє, і

Не змогли її примусить, щоб вона нам відповіла;

Стала хмура, мов пантера,- лють її незрозуміла.

Завдали ми знов їй жалю, слізна злива забриніла.

«Я не знаю! Йдіть од мене!» - нам вона прошепотіла.

Вкупі з нею ми ридали, сліз потік по лицях біг;

Жалкували, зрозумівши недоречність слів своїх,

Заспокоювали діву - плач її поволі втих;

Принесли плодів їй трохи, та вона не їла їх.

Рік Усен: «Вона зціляє серце в мене від ураз!

Цим ланитам сонцесяйним чоловік завдасть образ, їх цілуючи.

Без неї біль зросте в сто двадцять раз.

Як дітей люблю я більше - хай господь заб'є їх враз!»

Вдвох ми довго подивлялись на красу її лиця,

Та пішли, і застогнали, і зітхали без кінця;

Йшли до неї, закінчивши справи, звичні для купця,

Бо навік в її тенета наші трапили серця.

Так і час минав поволі, дні минали й вечори.

Рік Усен: «Царя не бачив я ще з давньої пори;

Ти порадь,- піти до нього, занести йому дари?»

Я сказала: «Ради бога, як ти хочеш,- так твори».

Взяв Усен на блюді перли з самоцвіттям пополам.

Я казала: «Ти в палаці п'яну челядь стрінеш там.

Якщо скажеш їм про діву,- смерть мені і горе нам!»

Клявся він: «Хай меч виймають,- слову вирватись не дам».

Йде Усен в палац. Він бачить: цар на учті бучно п'є.

Виявляв завжди Усену цар зласкавлений своє,-

От і зараз, дар прийнявши, місце поруч він дає.

Глянь, яким купець підпилий нерозсудливим стає!

Пив Усен з царем багато, мов палаючи від спеки,

Пили й знову доливали срібні пугарі та глеки.

Не згадав купець, напившись, ні корану, ані Мекки!

Віслюкові нащо роги? Від троянди крук далекий!

Цар промовив до Усена, як були удвох вже п'яні:

«Звідки нам ти добуваєш ці каміння сяйвогранні?

Де береш ці пишні перли та рубіни полум'яні?

І десятої їх частки відплатити я не в стані».

Встав Усен, вклонився й мовив: «О великий царю й пане!

Живиш ти земні створіння, наче сонечко кохане!

Звідки статки, що їх маю? Хто знічев'я їх дістане?

Все моє майно і злото - все мені від тебе дане.

Ні, за дар оцей не дякуй,- маю іншу звістку дивну:

В мене є тобі невістка, годна бути за царівну,-

Сам зрадієш ти всім серцем, як побачиш сонцерівну;

Отоді вже заслужу я на подяку безсумнівну».

Що казати? Він порушив клятву, вірувань підпору,

Оповівши все про діву, сонце світу, радість зору.

Це подобалось цареві, душу втішило сувору,

Він звелів Усену зразу привести її до двору.

Я сиділа радо вдома, острах серця не смутив.

Раптом в дверях появився проводир царських рабів,

Шістдесят з ним слуг, як личить, за звичаєм, для царів.

Я здивовано сказала: «Ні, немарно він забрів!»

Привітавши, він промовив: «Фатьмо! Ось царя наказ:

Діву, що У сен сьогодні дав царю, веди до нас,-

Ми візьмем її з собою. Поспішай,- вертати час!»

Небо зверглося на мене, землетрус мене потряс.

Ще раз я перепитала: «Та про кого кажеш ти?»

Мовив: «Дав Усен цареві діву, образ красоти».

Вже нічого не поробиш - на загибель треба йти.

Затремтіла я. Немає сил ні встати, ні лягти.

Я ввійшла. Вона ридає, точить сліз невпинну зливу.

Я кажу: «О сонце! Маю долю чорну і зрадливу!

Небо вразило нас нині силою свойого гніву,-

Донесли на мене, вбили! Цар чекає вже на діву!»

Мовить: «Сестро, не дивуйся! Я інакшого й не жду.

Бо мені судилось знати тільки горе на роду;

Ти добра й не жди для мене - сподівайся на біду.

Не нове, а давнє лихо мучить душу молоду».