Чтение онлайн

Отак і розривався він поміж двома батьківщинами, як бурідановий віслюк, якому дорожчою за ситість здавалася можливість не вибирати.

Продовження пробуджень

Репризи іншого ґатунку пропонував, посеред інших, такий собі Саша Абрамян [62], інститутський однокашник (що за дурняча етимологія! до чого тут каша?), котрого всі звали просто Абрашою, не стільки натякаючи на семітське походження, скільки щоб помститися за його надмірну комсомольську, а згодом і партійну активність. Загалом же він був незлий колєґа, дарма що колаборант. Одного разу він навіть притягнув до alma mater цілий стос тоді ще заборонених Playboy'їв, і ви з великою втіхою переглядали їх просто під бюстом якогось вождя. Хоча, хтозна, може це була своєрідна провокація? (Після падіння режиму Абраша виник у Львові як лідер вірменського національного фронту — чим не карамболь таємної поліції?) Ну, так чи інакше, але ten years ago, в одному зі сновидінь ви зустрілися у тому ж таки залі, під тим же бюстом і з тієї ж нагоди — в руках Абраша тримав стос барвистих журналів. Тільки тепер це були журнали дещо іншого характеру: річ ясна, відвертіші, — адже суспільство давно лібералізувалося, — педантичніші й до того ж своєрідної орієнтації. Та що тут крутити! — журнали були для гомиків. Ти не відразу втямив, що й до чого, й для чого ця бридня, вже що-що, а дивитися на голубих у тебе не було жодного бажання. Але Абраша почав якось здалеку заводити розмову про Мікельанджело з його Давидом, про красу чоловічого тіла й естетику братських стосунків, про Чайковського і Жида, про Караваджо, Меркюрі, Вайлда і Костя Гнатенка [63], про нью-йоркську мистецьку еліту і людську самоту, про некомунікабельність і потребу в ніжності… аж ти плюнув розлючено і, пославши його к бісу, рушив до виходу. Отут і почалася генеральна чортівня. Виявилось-бо, що головний корпус Політехніки абсолютно точно відтворює архітектуру того гігантського готелю (го-го-го), готелю Ґранд, в котрому ти колись шукав вбиральню, й де трапилася та неприємна історія з шаховими фігурками. І точнісінько так само ти почав блудити серед балюстрад і переходів. І хоча чоловічих кльозетів цього разу було скільки завгодно, та втіхи з них ти мав небагато, бо в кожному чигав на тебе Абраша із сумним, промовистим поглядом. Він виходив з-за колон і поворотів, з'являвся з ніш, виникав серед студентів, які час від часу висипали в коридори з аудиторій, торкав тебе за плече, коли ти схилявся над фонтанчиком з питною водою, гукав з терас, наздоганяв на сходах, коротше кажучи, був всюдисущим і незнищимим. (Ота апріорна незнищимість героїв твоїх кошмарів давно стала аксіомою, та все ж тобі рідко вдавалось уникнути спокуси, і ти кидався у безглузді спроби вбити, вбити, вбити, вбити того, хто так легко й переможно оживав). Отож Абраша перетворився на свою безконечну репризу. Ти верещав на нього, обзивав останніми словами, плював у його бік, ти біг усе швидше, однак гримали двері, пролітали мимо вікна, змінювалися поверхи (ти орієнтувався лише з кольору стін і візерунків на підлозі), та всюди був присутній він, Абраша, зі своєю проповіддю братерської любові. Ти видер з його рук журнали й жбурнув у просвіт поміж сходами, ти зацідив йому в підборіддя, але зацідив якось мляво, бо рука, як це зазвичай буває в снах, ані стискалась міцно в кулак, ані дотримувалась керенку, що й казати про силу удару — нікудишній виходив удар. І все ж це був єдиний вихід відкараскатися від набридливого педераста, — ти збирав усю можливу волю, всю можливу силу, і напруження твоє було таким значним, що якась частинка свідомості майже прокинулась від цього напруження, усвідомила себе справжнім «я» і почала консультувати тебе, тобто твого сомнамбулічного протагоніста: «Зберися, сконцентруйся, наскільки можеш. Проблема не в тому, щоб побити Сашу-Абрашу, проблема в тому, щоб здолати сон». Однак сон виявився міцнішим за невсипущого консультанта, і тобі таки довелося боротися з Абрашою, і в цьому ти навіть досяг певних успіхів, бо почав відчувати, що тіло суперника м'якне, і кулак твій вже досить відчутно прогинає його плоть. Ти все молотив і молотив його, з непритаманною тобі раніше жорстокістю, аж поки раптом не усвідомив, що лупцюєш… надувну ляльку із секс-шопу, і лялька ця вже наполовину здулася, — ось в чім розгадка її м'якості, а зовсім не в твоїй силі. Із несподіванки ти вкляк і збараніло вирячився на ту потвору-гомункула, на її вже напіваморфне синтетичне тіло, посеред якого останнім оплотом штучного життя стояв похилившись еластичний пластиковий фалос.

Але й цього здалося замало зварйованому режисерові видіння. Сталася ще одна метаморфоза! Ти раптом відчув себе самого в тілі ляльки! Лежав, побитий, разом із половиною повітря втративши половину життя, жертва власної жорстокості, автопіґмаліон, тезейомінотавр. Відчував, що вмираєш. У цьому світі на тебе чекала тільки смерть. І тільки така смерть. І виходу звідси немає й не буде ніколи, бо:

Репризи, репризи, прокляті репризи, петлі і кола і пастки реприз.

Ти ледво спромігся привідкрити очі, може, востаннє підняти повіки, і — віриш? — саме це й порятувало тебе! Бо погляд твій пробився у реальність, крізь пелену зникаючого сну ти побачив свою кімнату, ліжко, власне тіло і той останній оплот нештучного життя, що теж стояв похилившись, ґречно вітаючи повернення господаря.

Однак не всі пригоди щасливо закінчувалися ранковою ерекцією.

Синдром Любанського

Одна з ночей, проведених у домі Карпа Любанського, пролила світло, чи то пак темряву, на нескінченність надр нічної віртуальної вітальності.

З самого ранечку вам належало вирушати в подорож, отож не дивно, що твій сон в чужому ліжку був неспокійним. Весь час ти ніби мимоволі прислухався, чи не чути ще з передпокою голосів дружини Карпа та його дітей — це було б ознакою, що вже ранок, що скоро й сам господар встане і прийде тебе будити. Власне кажучи, саме тому прислухатися й не було ніякої потреби, проспати ти б не зміг, але така вже твоя натура — тонка й нервова. Як казав улюблений grossmeister: «Смотрі какой, піс'aл ноч'ю, нє спал, какой інтєрєсний і томний! [64]» Однак ти, тобто Той, тобто ти-Той, не писав усе-таки, а спав, тільки спав неспокійно.

Те, чого він так чекав — голоси в передпокої, — річ ясна, і з'являлося запопадливо, фальшоване всесильним духом пітьми. Снилося йому ціліську ніч одне і те ж: що він спить, і крізь сон чує голоси, і думає про те, що скоро вставати, але солодка вранішня дрімота не дає прокинутися остаточно, а йому ж так хочеться пошвидше встати, щоби господар, зазирнувши до кімнати, застав його вже вбраним і готовим. Усе це так тупо й методично повторювалося разураз, що перетворювало спання в чистісіньке безглуздя. Тож він подумав, що, ніж отак от мучитися, то краще вже прокинутися і почитати книжку, абощо. Вирішив будь за що розтулити очі, дотягнутися рукою до вимикача й увімкнути лампу. Однак та сама солодка псевдоранішня дрімота ніяк не давала йому цього зробити. Він довго змагався з нею, нарешті якось все ж таки прочуняв, запалив світло й подивився на годинник. Щось тут не те. Щось негаразд із годинником. Корпус, ремінець — усе, як завжди, але шкло в його годиннику повинно б бути тріснутим (розбив, коли допомагав приятелеві перевозити меблі) — це ж виглядало цілісіньким. Очевидна недбалість реквізитора снів. «Ха-ха, як вони прокололися, — подумав Той про невидимих деміургів. — Мене так просто не обдуриш.» І зрозумівши, що все ще спить, постановив прокинутися остаточно. Тепер уже досить легко відкрив очі, відразу намацав вимикач, замружився від яскравого світла і знову кинув погляд на годинник. Цього разу все було гаразд. Четверта ночі. Ну що ж, краще книжка, ніж ці ваші забави. Він роззирнувся до поличок, дошукатися книжок, і побачив, що перебуває в цілком незнайомому приміщенні — простора біла заля з вікнами на всю стіну, протяг ворушить фіранки. «А хай вам біс, — лайнувся спересердя. — Таки обмахлювали. Ну, але це вже востаннє». З тієї злості рвучко сів на ліжку і з силою потер обличчя долонями. Затим кинув погляд за вікно… й заціпенів. Усе було гаразд. Помешкання Любанського, все правильно, книжкові полички на місці й годинник у порядку, немає навіть необхідності пересвідчуватися, але там, за шибою балконних дверей виднівся величезний, без перебільшення, гігантський бетонний ідол (Карп мешкав на дев'ятому поверсі). Стояв незворушно посеред будівельного майданчика, освітлений прожекторами, обліплений риштуванням, оточений ажурними конструкціями баштових кранів, а тіні так примхливо лягали на його страхітливу пику, що здавалося, він дивиться просто тобі у вічі. «Чорт! Як же я його вчора вдень не помітив? — нажахано подумав Той. — Я ж проходив повз те місце». Уважно придивившись, зрозумів, що це голова воїна в шоломі, посаджена на височенний постамент. Ну, це ще так-сяк можна було зрозуміти — наближався ювілей визволення краю, і цілком природним було встановлення якогось монумента. Але як… як… як таке можна було не помітити? Не могли ж його вибудувати за вечір. У реальності подій Той аніскілечки не сумнівався. Він навіть не став щипати себе за руку — цей жест типових жертв літератури виглядав би зараз сміховинним. Натомість встав, пройшовся кімнатою і визирнув за двері. Все було на місці. Передпокій, вішалка, коридор. Не будити ж через це господарів. Той вийшов на кухню, напитися води, мало не розбив там горнятко (спіймав коло самої підлоги, але незґрабно, знову впустив, і все ж, затримавши падіння, врятував), занепокоєно прислухався — стояла тиша. Повертаючись, поглянув на себе в дзеркало. Нічого незвичного. Повернувся.

Ідол стояв там само.

«Поміркуємо логічно, — за звичкою роздвоюючись на простака і консультанта, казав собі Той. — Якщо це знову сон, а такої можливості відкидати не варто, то повинна бути все ж якась зачіпка. Не могли вони так перфектно все містифікувати. Рученьки закороткі. Рильця в пушку. Якщо ж не сон, — він зупинився коло поличок і переглядав книжки, звичні книжки з бібліотеки Карпа Любанського, бачені вже не раз, жодного натяку, — якщо ж не сон, значить, я з'їхав з глузду».

По довгих роздумах вирішив, що найкращим виходом, — ідол не зникав, — буде спроба ще раз заснути, а там, як Бог дасть.

Перевертаючись з боку на бік, він усе шукав зачіпки, думав, може, вона в тому, що він так легко повірив у реальність примари, та це не приносило заспокоєння, і сон ніяк не йшов, а налягала замість сну важка стурбована дрімота, і в мутну ріку тієї дрімоти він вже почав поступово провалюватися, коли раптово рятівне рішення прийшло само по собі. Він згадав: у Карпа Любанського на балконі була зашклена лоджія, ідол же дивився просто крізь шибу балконних дверей. Вони забули про лоджію! Вони забули, а він не забув. Боже, як просто! Від хвилювання радості залишки дрімоти злетіли з нього разом з ковдрою, він зірвався на ліжку і впевнився в своїй правоті. Зашклена лоджія і жодних ідолів! Зашклена лоджія і жодних ідолів! Утісі не було меж. Він переміг! Сталося!

Сірілося. Годинник показував половину восьмої. Скоро час вставати. І нема потреби прислухатися до всіляких там голосів.

А з-за дверей і справді лунали голоси [65]. І деякі з них Той навіть зідентифікував. Ну, насамперед це, звичайно, був голос Карпа Любанського, з його патріаршими інтонаціями. А отой високий, з гиготливим сміхом — то, мабуть, Ірпінець. А той басок з гнусавинкою — Ґустав (котрий із них?). А той зухвалий баритон безперечно належить Боракне. А шамкотіння — Камідяну. А істерична скоромовка — Забужко, а блаженне лопотіння — Лишезі, а розкотистий регіт — комбатанту Довгому… Всіх, майже всіх впізнавав Той, єдине, що його непокоїло, невже ціле це кодло збирається в дорогу разом? Тут пролунало вже зовсім близько дверей Карпове: «А де Гриценко?» Гриценко, мабуть, віднайшовся, бо далі Любанський надмірно голосно і театрально, акцентуючи, власне, на попередженні, проголосив: «А що ж наш Той? Усе ще спить?!» І тут же двері розчахнулись, і галаслива вся юрба ввалилася в кімнату — і Карп, і діти Карпа і дружина, і Ірпінець і Боракне і Камідян, і Ірпінцевая Оксана, Процюк, Малкович, Андрусяк, Герасим'юк, Забужко, Іздрик, Бригинець, Гриценко і Римарук і Лугосад і просто Сад, Лишега, Ципердюки (Іван і Діма), Фішбейн, Либонь, Авжеж і Позаяк. Усі вони оточили ліжко і, голосно сміючись, показували на Тоя пальцями. Сміх їхній аж ніяк не здавався поблажливим. Той лежав голий, — бо ж ковдра впала на підлогу, — перевернувшись на живіт, не в змозі навіть підняти голову, а довкола нього реготала, мов навіжена, юрба. «Як же їм вдалося оточити ліжко, — кволо розмірковував він, — адже воно було присунуте до стіни. І що це сталося з головою. Треба підняти голову. За будь-яку ціну підняти. І подивитись їм у вічі. Тоді вони всі зникнуть на хрін. Вони несправжні. Ну, давай же, драню, піднімай! Давай!»

Величезним зусиллям відірвавши голову від подушки, Той сонним, ще невидющим поглядом глянув перед себе. Потім перевернувся на спину й ще деякий час, відсапуючись, полежав із заплющеними очима. Був ранок. Клята ніч, здається, скінчилася. Чутно було, як у передпокої Карпова дружина збирає до школи дітей. Той глянув на годинник, уже майже інтуїтивно відмітивши, що шкло тріснуте, а, отже автентичне. Ще хвилин десять можна було полежати. Ну й вар'ятська нічка видалась. Ідоли якісь… Поети… Приверзеться ж таке.

Десь грюкнули двері, розлігся гучний голос Карпа Любанського. Потім чути було плюскіт води, гримотіння посуду. Балачки в передпокої. Той чекав, поки діти підуть уже, щоб і самому піти вмитися та й почати збирати речі. Треба буде розказати Карпові про ці нічні пригоди — чиста тобі література. Психоаналіз. Діти все не йшли. Знову голос Карпа: «Не знаєш, де та велика валіза?» Це до жінки. Мабуть, час і собі потроху вдягатися. Невиспаний, як пес. Нічого, в поїзді можна буде надолужити. «СЛУХАЙ, А ДЕ Ж ПАЯЦИК? ДЕ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, МІЙ ЧЕРВОНИЙ ПАЯЦИК? — раптом загорлав Карп. — НЕ МОЖУ Ж Я ЇХАТИ БЕЗ ПОДАРУНКА!!!» Той аж похолов від переляку. Слизький холодний жах наповнив мозок. Червоний напханий паяцик лежав тут же під ліжком. Під його, Тоєвим ліжком. І якщо можна було ще хоч щось знати напевно, то це те, що він, паяцик, перебуває в тісних родинних стосунках із кам'яним ідолом з передостаннього кошмару.

Далі Той цілковито втратив рахунок своїм фіктивним пробудженням. Видіння поміщалися одне в одному, як матрьошки, як магічні китайські кульки, і не було цьому ні кінця, ні краю. З кожним разом імітація дійсності була все досконалішою, довершенішою, тож не залишалося жодної надії на кінець диявольської каруселі.

І коли щонайсправжніший Карп Любанський розбудив тебе за давньою приятельською звичкою читанням віршів, — чи Ненабокова читав він того разу? [66] — ти лише мляво замахав на нього руками і пробурмотівши: «Згинь, примаро…» перевернувся на другий бік.

А зрештою, хтозна, може, ти й мав рацію, можливо, той лукавий сон триває і понині.

Акустика

Звучання проривається в свідомість одним із перших (гінців нового дня).

Десь коло п'ятої з'являються найраніші автобуси. Кожен із них, — а ходять о тій порі вони ще рідко, — викликає тихий дзенькіт у серванті. Це не будить тебе, але змушує допасовувати до актуальних видінь роздуми про унікальний тектонічний феномен: відчутний зв'язок полотна автостради, що пролягає метрів за триста від твого будинку, — (через шари щебеню і піску, через загиджений трубами, телефонними кабелями, колодязями каналізації ґрунт, через підозрілий фундамент, через не менш непевні стіни, через панелі перекриття, котрі слугують тобі за підлогу, а твоїм сусідам ізнизу — за стелю, через дошки підлоги й червоне дерево серванта) — із дзвінким кришталем келішків і карафи, в котру вміщається докладно три чверті літра будь-якого напою, найкраще — міцного.