Чтение онлайн

Те, останнє літо видалося на диво алергічним. Мабуть, через тополиний пух. Він висів у повітрі, клубочився доріжками, збивався під бордюрами, крізь нього, ніби крізь сніг, проростала трава. Годі було й думати відчинити балкон чи навіть кватирку — кімнату відразу виповнювали цілі згустки блідої відразливої маси. Обличчя постійно відчувало дражливі анемічні доторки і зір ледве пробивався крізь рясний тополиний дурман.

Того літа Той вперше побачив так звані сліпі плями. Він ще раніше читав, що людське око сприймає зображення не всією поверхнею сітківки: ділянка, в якій до очного яблука під'єднується зоровий нерв — сліпа, на ній немає світлочутливих елементів, фоторецепторних клітин.

Читав він і про ті потішні експерименти, якими можна виявити таку сліпу пляму і якими ще славетний Маріотт (що його примхлива непідвладна доля обвінчала з не менш славетним Бойлем, і так і ввійшли вони в історію фізики та шкільні підручники сіамською почварою Бойля-Маріотта)розважав короля Людовіка XIV, та самому йому ніколи не вдавалося побачити, як зникає королівська голова [104].

Допіру того літа на білому тлі тополиної імли він побачив невиразні темні цятки, що постійно супроводжували його погляд, куди б він не скеровував зір. Тепер кожне зображення — обличчя, пейзажі, сторінки й стіни, тіла й реклами, і небо і вода і все-все-все, — мало цю невеличку ваду, цей ґандж: дві дрібнесенькі плямки. Це викликало спокусу зробитися вибагливим і вередливим, і вибираючи, скажімо, в магазині сорочку чи сідаючи за столик у кафе чи лягаючи в готельну постіль, вимагати в покоївок, продавців і кельнерів безконечних перемін і замін, не слухати ніяких вибачень, пояснень, заперечень і вперто наполягати на своєму — адже будова ока у всіх однакова, а, отже, вони повинні бачити теж! — вередувати, перебирати, закатувати істерики й скандали, жбурляти одяг, зривати скатерки, здирати простирадла, здобути врешті реноме комизи й вереди, зробитися грозою всіх адміністрацій і… що? Спокуси залишалися спокусами, адже він однаково не відвідував кафе, не ночував в готелях і вже бозна скільки років не купував собі нових сорочок. Та й, зрештою, кому було жалітися, наприклад, на заплямованість захмареного небосхилу, щойно висіяного снігу чи того ж таки тополиного пуху. Отож потрібно було звикати ще й до цієї незручності. Потрібно було звикати до багато чого:

— до того, що ландшафт обличчя безповоротно змінюється, на ньому з'являються й щодня поглиблюються борозни й виярки, котрих не подолав сьогодні б навіть славнозвісний Gyllett Slalom Plus, а тому відпадає проблема відкладати на цю забавку гроші;

— що шкіра під очима набуває дедалі пергаментнішого відтінку, а капіляри на носі безсоромно фіолетовіють, виказуючи не такі вже й потаємні пристрасті,

— що все важче боротись із відкладами смальцю, млявістю м'язів, неподатливістю суглобів, ранковою запухлістю,

— що колір язика вказує на хронічність запущених болячок, плани лікування котрих стають дедалі анахронічнішими,

— що нічні страхи робляться непереборними,

— що зірки на небі — то тільки одна з вистав у театрі Бога [105],

— що відсутність волі і бажань доводиться замінювати інерцією,

— що відчай — твій найбільший гріх — не підлягає покуті,

— що алкоголь давно вже відбирає більше, ніж дає,

— що волосся на тілі, яким (і волоссям і тілом) вона колись так захоплювалась, робиться довгим, крученим, бридким, і взагалі з волоссям ціла купа проблем, бо якщо воно вилазить, тобто зникає з голови, то чомусь вилазить, тобто кущиться із носа (жалюгідна компенсація), а ще воно сивіє в найнесподіваніших місцях, і в волосся ж перетворюється той дорогоцінний пушок на шкірі, який за визначенням Ненабокова «оповиває плоди дерев мигдалевої групи», і який (пушок) не слід плутати з іншим, тополиним пухом, що перетворив це літо в алергічну параною, завдяки чому Той нарешті усвідомив сліпі плями ув очах, — скільки ж всього протягом життя він не помітив через них! — сліпі плісняві плями, ефектною демонстрацією котрих займався геній Маріотт, нерозлучно зрощений тепер із Бойлем, — гірка, трагічна доля і все ж напевно менш трагічна, аніж доля Гей-Люссака [106], котрого школярі мого дитинства розчленовували на двох калік — на Гея і Люссака, а цинічні школярі нинішньої доби попросту обзивають геєм Люссаком, хоча… хто зна? хто зна? може, вони й мають рацію.

Вороги і колаборанти

Ворогів у мене не так вже й багато. Принаймні їх можна перелічити на пальцях руки. Якщо мати так багато пальців і так багато рук. Отож ворогів у мене рівно 33. Пом'янемо їх поіменно: А., Б., В., Г., Ґ., Д., Е., Є., Ж., 3., И., І., Ї., Й., К., Л., М., Н., О., П., Р., С., Т., У., Ф., X., Ц., Ч., Ш., Щ., Ю., Я., Ь. Або так: «а», «б», «в», «г», «ґ», «д», «е», «є», «ж», «з», «и», «і», «ї», «й», «к», «л», «м», «н», «о», «п», «р», «с», «т», «у», «ф», «х», «ц», «ч», «ш», «щ», «ю», «я», «ь». Навіть поодинці вони становлять грізну силу. А разом вони просто непереможні. Або так: «Н., Е., П., Е., Р., Е., М., О., Ж., Н., І.» Або врешті так: «н», «е», «п», «е», «р», «е», «м», «о», «ж», «н», «і».

А, може, я й помиляюся. Може, кіт — це тільки теплий і рухливий материк для бліх. А буханець хліба — втілення найвищої архітектонічної доцільності для урбанізованих єгипетських мурашок. А моя кохана — лише сукупність мікрофлори.

За довгі роки визвольних змагань я навчився серед телефонних номерів віртуозно розпізнавати номери колаборантів. Таємна поліція, вербуючи своїх аґентів, завжди дає їм такі телефони, які б за допомогою спеціально розробленої мнемотехніки можна було легко запам'ятати. Наприклад, 6•23•71•8. Тут бачимо шістку, яка підтверджується подальшим добутком двійки і трійки (6=2x3), а також різницею сімки й одиниці (7–1=6). Та ж сама сімка й одиниця в сумі дають ключ до запам'ятовування вісімки (7+1=8). Однак не завжди секрет такий простий і очевидний. Зазвичай код складається таким чином, аби стороннє око нічого не помітило. Деколи за позірною простотою ховається розгадка тільки першого ключа, за яким необхідно відгадати наступні, кількість яких інколи буває страхітливою. Чим складніша вимагається система запам'ятовування, тим вагоміше місце посідає аґент в своїй колабораціоністській ієрархії. Найвищі ступені втаємниченості — а це, як правило, означає роботу відразу на кількох господарів, гру поміж ворожими угрупованнями, наближення до безпосередніх важелів влади — винагороджуються шифрами, для розгадки яких не досить самих лише арифметичних вправ. Такі номери вимагають знання вищої математики — логарифмів, диференціалів, теорії множин. А оскільки колаборанти — майже всі, то тільки незнання широкими верствами щойнозгаданої вищої математики є причиною того, що кожен з нас у номері свого домашнього телефона не знаходить підтвердження власної обраності.

P.S.: Якщо ж вам трапиться навдивовиж простий чи підозріло симетричний номер — 1000001, скажімо, чи 666–999, то знайте: перед вами ніякий не колаборант, а примітивно леґітимний генерал контррозвідки або служби безпеки.

Шеол

Того літа йому несподівано спало на думку написати книгу. Це трапилося тоді, коли він усвідомив себе чиїмось персонажем — та хай навіть і своїм власним! — бо це знімало з нього необхідність дотримуватися якихось загальноприйнятих законів і приписів, нехтувати композицією, сюжетом, лексикою, думати про читача, про цілість. Адже творчість персонажів, як правило, подається авторами фраґментарно, деколи вистачає кількох натяків, штрихів. Найчастіше замість того, щоб писати щось насправді, автор просто переповідає свій задум, даруючи персонажеві всі можливі й неможливі копірайти.

І от він, сам-собі-той, сам-собі-автор, сам-собі-персонаж надумав сконструювати такий текст (чи тільки розповісти про нього), який би був настільки герметичним і замкнутим, наскільки ж симетричним і самовбивчим. Власне кажучи, йшлося би про два тексти, чи дві частини одного, які заперечували б одна одну. Кожна з них могла б щось твердити, означати, розповідати, та оте «щось» неодмінно б руйнувалось, знищувалось іншою. Хомський, можливо, назвав би їх взаємоапофатичними [107](швидше за все іронічно). Великий сліпий Хорхе заговорив би напевно про два дзеркала, що вдивляються в безконечний ряд взаємних відображень [108]. Любанський згадав би про [109]сяйво і морок, тіло і дух, про кір і про бух, про хліб і вино, покуту й вину, про «так» і про «ні», про інь і про янь, про тінь і про день, про ніч і про меч, про ще багато дечого, про цвіт і про тлін, про мед і полин, про простір і час, про кожного з нас, про вежі й вужів, божків і бомжів, про сон й забуття, буття й небуття, про пекло і рай, про рейв і про драйв, про кайф і облом, про велике в малому, про тишу і спів, про милість і гнів, про море і твердь, про мокре й сухе, про ерос і смерть, про те і про се, про плач і про сміх, про святість і гріх, скоромне й пісне, просторе й тісне, про джаз і про рок, на те він і пророк.

Проте Той давно нічого не читав, не знав ні Хомського, ні Любанського, а Боргеса давно забув, він навіть не здогадувався про існування дотепної повісті красунечки Solange Marriot (Соланж Міріам) «Rien du tout, ou la cons'equence [110]», в якій подібний задум майже було зреалізовано.

Майже, але не зовсім.

Той знайшов спосіб, як піддати анігіляції буквально всі аспекти тексту, як зіштовхнути прекрасне з потворним, як перетворити величне в сміховинне, як перелицювати трагедію на анекдот. Але ні трагедія, ні анекдот не були б остаточними. Вони б зникали, лише доторкнувшись одне до одного, як зникають електричні заряди, коли відбувається зіткнення плюса і мінуса. Той придумав, як позбавити сюжетні ходи сюжетності, як піддати сумніву будь-яку дію, твердження чи факт. Нічого не могло бути відомим напевно. Він знав, як зробити невловимими персонажів — жоден з них не мав права бути постійним, визначеним, живим, час від часу кожен розпадався б на кількох, чи перетворювався на когось іншого. Навіть протагоніст врешті-решт зникав би в нетрях самоцінного белькотіння.

Але і цього було замало амбітному дебютантові. Той замислив шляхом подібних каральних маніпуляцій усунути спочатку автора, чия постать бовваніє незримою тінню за кожною сторінкою кожної книжки, а потім піддати руйнації саму мову. Він був свідомий того, що доведеться руйнувати її засобами тієї ж таки мови, але це не лякало його, навпаки — йому приносило величезне задоволення уявляти, як мова, цей ненависний монстр, пожерши всіх, почне пожирати сама себе, вивертатиметься, мов рукавичка, мимоволі звільняючи щойно проковтнутих бранців, і знову починатиме все спочатку, і знову нищитиме всіх, щоби в кінці добратися до себе. Той знав, що перемогти в цій війні неможливо, та йому здавалося, що це найбільша помста, на яку тільки здатна людина.

Тоєві хотілося уникнути набридливої лінеарності чи навіть прямолінійності тексту, необхідності читати від початку до кінця, чи принаймні знати про початок і кінець — над подібним завданням безуспішно бився згаданий раніше Кортасар [111]. Жодному з дзеркал, повернутих одне до одного, не вільно бути першим. Неможливо відрізнити саме дзеркало від його відображення в іншому. Можна тільки вдивлятися в цю порожнечу, вгадуючи за нею ще одну, а за тією ще і ще.

І ще: кожен, хто входить у цей світ, у цю книгу, вже ніколи не знайде виходу назовні, блукаючи поміж неіснуючим, поміж поміж міріадами власних «я», котрі згорають у вогні невпинної анігіляції.