Чтение онлайн

Хіба мало де побував Мишко у Радянському Союзі? Народився на Україні, працював на Далекому Сході, бував у Заполяр'ї і в Казахстані. І все це була рідна країна.

Тут його оточують щирі, товариські люди. Джунглі, зрештою, тільки рослинність. Сибірська тайга, а особливо тайга далекосхідна, навіть схожа на «рімбу». І спека та задуха в Малайї не кращі, як у Колхіді, біля Батумі. Та чомусь усе здається тут не таким, як треба, і з'ясовується це дуже просто: серце прагне додому.

То чи доведеться ж повернутися на батьківщину?

Мишко схопився й побіг до приймача. Марна річ почути вдень голос Москви. Але він таки ще раз спробував.

Ні, не чути. Тільки шурхотять атмосферні розряди.

Рано-вранці, знемагаючи від утоми, інженер Щеглов закінчив перевірку останнього каскаду і, знесилений, сів на тумбу головного інтегратора.

Протягом кількох останніх днів майже не випадало відпочивати: чомусь завжди траплялося так, що розладнаний каскад виявлявся тільки перед світанком, і для його налагодження необхідно було ще п'ять-шість годин попрацювати удвох з Петерсоном.

Американець спочатку сердився, що йому припала роль звичайного лаборанта, чортихався, вимагав помінятися змінами, відмовлявся від допомоги, але згодом принишк. Тепер він майже весь час мовчав і щось зосереджено обмірковував.

Ні, з Петерсона був непоганий інженер. Щеглов мав чимало підстав для такого висновку. Поступка місцем керівника при ремонті інтегратора означала, що американець щось замислив.

Підозра Щеглова зміцнилася, коли Джек якось сказав:

— Прошу, не прохопіться Харвуду, що налагодження майже закінчене. Це небезпечно і для вас, і для мене.

Щеглов розумів це і сам, але заява Петерсона його здивувала: посіпака хоче обдурити свого хазяїна. Чи не думає, часом, Джек захопити інтегратор до своїх рук?

Щеглов пригадував чудернацьку поведінку Петерсона при першій їхній зустрічі, безглузду погрозу зробити з уявного «шпигуна» «чесну людину», натяки на необхідність вирвати у Вагнера секрети, — і губився, не знаючи, який зробити з цього висновок.

Безсумнівним було тільки одне: в боротьбі проти Харвуда з'явився хоч і тимчасовий, але все-таки спільник. Лишилося визначити його позиції.

У всякому разі, й Петерсону не варто говорити, що ремонт інтегратора закінчено. Перед тим, як зважитися на рішучі дії, треба мати принаймні день-два на обмірковування.

Щеглов увімкнув агрегат, пересвідчився в його бездоганній дії і, не відчуваючи втіхи з великої перемоги, почав міркувати, яким чином пошкодити інтегратор так, щоб це було і непомітно і давало б змогу налагодити його при першій-ліпшій потребі.

Тепер він знав цю складну радіотехнічну споруду всю, до найдрібніших деталей. Звісно, людська пам'ять не здатна зберегти хаотичне нагромадження значків та ліній на схемі, проте було схоплено принцип дії кожного вузла і особливості інтегратора в цілому. Щеглов поступово переконувався, що конструкція — далеко не бездоганна. Мало того: у голові інженера щораз ясніше вирисовувалися контури іншого, цілком своєрідного й навіть протилежного за своєю дією апарата. Ще виникали тільки перші несміливі натяки на те, де буде використовуватися майбутній агрегат, але Щеглов уже в думці охрестив його «диференціатором» — в противагу інтегратору професора Вагнера.

Та мрії мріями, а зараз слід відшукати дошкульне місце щойно відремонтованої споруди. Як виявилося, це була нелегка справа, і Щеглов ледве впорався із своїм завданням до приходу Петерсона.

— Невдача! — буркнув він у відповідь на мовчазне запитання Джека і вийшов з лабораторії.

Цього разу він зіграв погано. Як і кожен смертний, він торжествував перемогу над суперником, тому в голосі мимохіть прослизнули трохи інші інтонації, аніж ті, що були потрібні.

Петерсон уважно подивився йому вслід, замкнув двері лабораторії і подався до інтегратора.

Чи допоміг йому щасливий випадок, чи придався досвід тривалого дослідження складних конструкцій, — тільки шкоду, заподіяну Щегловим, він виявив і усунув дуже швидко, — години через дві. І тоді, гордий із своєї проникливості, схвильований близькою можливістю здійснення мрії про перевиховання всього людства, він увімкнув головний інтегратор і надів «радіошолом».

…І як два місяці тому, він виразно, наче під самим вухом, почув знайомий голос Бетсі Кніпс. Тільки в ньому бриніло вже не захоплення, а образа і ненависть:

— …Мерзотник!.. Ви скористалися з мого світлого кохання, щоб зіп'ястися на ноги, а потім зрадити і мого батька, і мене! Ви канючили гроші — я вам їх давала. То де ж моя корона «цариці космосу»?.. Ви віддасте її племінниці Паркера?.. Х-ха! Не діжде! Я заберу у вас все — усі ваші страшні машини, оцей мерзенний маєток, навіть ваші лаковані черевики! Тут усе моє. Моє!.. Я купила вас усього, разом з тельбухами, і можу купити ще тисячу таких, як ви! Навіть тепер, коли ми втратили на «Денлоп Раббер» половину свого багатства!.. Геть звідси, і поверніть мені все!

Вона верещала, як перекупка, і розридалася, як порядна.

Після паузи заговорив Кніпс, — сухо, погрозливо:

— Збитки ви мені відшкодуєте негайно — по-перше. По-друге, як власник Грінхауза й того, що в ньому міститься, я можу конфіскувати ваші апарати. Щоб цього не сталося, я повинен одержати тридцять чотири проценти акцій компанії по виробництву інтеграторів. Щодо міс Бетсі — це ваша особиста справа. У всякому разі, ви можете вільно одружитися з Едіт Паркер, бо офіційних заручин з моєю дочкою у вас не було.

— А, не було?! — . трагічний плач дочки мільйонера знову перейшов на пронизливе верещання. — Не було?!. Я їду звідси!.. Негайної.. Негайної!. Негайно!!!

— Зачекай, Бетсі, — незадоволено спробував утихомирити її Кніпс. — Тут ідеться про серйозні грошові справи.

Верещання піднялося до таких високих нот, що у Джека аж у вухах закололо.

— Гаразд, містер Кніпс, — ввічливо й твердо сказав Харвуд, скориставшись з невеликої паузи. — Ми про все домовимось післязавтра в Сінгапурі.

— Так. А тепер — подайте нам вертоліт. Як бачите, міс Бетсі дуже знервована.

— Вам доведеться зачекати, містер Кніпс. Вертоліт прибуде з Сінгапура тільки надвечір. Може, скористаєтесь з моєї автомашини?.. Це цілком надійно: вас буде супроводити бронетранспортер і танк.

Навряд чи така подорож приваблювала полохливого мільйонера. Та Бетсі знову завела своє «Негайно!», і він неохоче промимрив:

— Так. Ми поїдемо. Гуд бай, містер Харвуд. Я чекаю на вас у вівторок.

— Гуд бай, містер Харвуд! — вискнула Бетсі Кліпс, і слідом за тим пролунав дзвінкий ляпас. — Гуд бай!