Чтение онлайн

Він непевно глянув на неї.

— Про тебе… — промовив майже пошепки Стеф. — Бачиш, — казав він далі заклопотано, — йдеться про твої почуття до Модеста. Я думаю, чи можна покохати таку людину.

— Покохати?! — Кама здивовано видивилася на нього.

Мікша збентежився.

— Може, це надто сильне слово. Точніше… відчути приязнь. Чи можна відчути до нього приязнь? Навіть коли б він не був такий неприродний? Адже він убивав, засуджував людей на муки, на смерть!

Кама підійшла до Стефа й сперлася на його плече.

— Бачиш, це все не так. Цей чоловік… ніби хворий. Хворий і дуже нещасний. Він безупинно метається, не знаходить спокою. Щокроку на нього спадають нові удари. Він ніде не може знайти собі місця. Не вміє. Модест жив і досі ще живе в пеклі. У справжньому пеклі самотерзання. Хіба ми, ми, люди XXI століття, усвідомлюємо собі, яка величезна прірва лежить між нами й часом Модеста Мюнха? Хіба ми можемо засуджувати його за те, що він такий, який є? Я власне…

Вона замовкла, докірливо дивлячись на Мікшу.

— Я розумію, — озвався перегодом Стеф і, ніби виправдуючись, додав: — Це все якось… Не знаю сам, що кажу…

— В усьому винна я, — з болем мовила Кама. — Я повинна була заздалегідь передбачити… Тепер уже пізно. Все зведено нанівець.

— Ти перебільшуєш, — Стеф намагався втішити її. — Я гадаю, що Мюнх через два дні повернеться. По-перше, він сам не дасть собі ради, а по-друге, ти для нього більше ніж лікар.

— Не знаю. Часом це спричиняється до зовсім зворотної реакції. А що він сам не дасть собі ради — то теж не слід робити завчасних висновків. Ми з Модестом уже чимало їздили, а він досить тямущий, аби користуватися сучасними здобутками техніки. Мюнх легко засвоює правила гри, хай навіть дошукується в ній невідомо чого. Я боюся, щоб він не накоїв лиха.

— Не встигне. Навряд чи він міг сховатися так, щоб його не можна було знайти протягом двох днів. А втім, що швидше почне “діяти”, то швидше його знайдуть. Скажи, ти й справді не здогадуєшся, де він може бути?

— Здогадуюсь. Саме тому…

— Що ж він може зробити? Навіть коли знищить один або два автомати. Щоб спричинити якусь більшу катастрофу, потрібні солідні технічні знання…

— Я маю на увазі не це. Він надто обережний, аби спробувати враз зруйнувати світ, в якому живе. Навіть якщо вважає його витвором диявола.

— Отже, гадаєш ти, він просто втік од нас?

— Не просто. Він скорше не тікає, а шукає.

— Чого?

— Свого бога. А точніше, відповіді на питання, які хвилюють його дедалі більше.

— То чому ж ти за нього хвилюєшся?

— А ти гадаєш, що відповідь буде така, якої він хоче?

Він молився довго і ревно. Сутінки, що огортали каплицю, тьмяний вогник лампади перед вівтарем і глибока тиша навколо заспокоювали після останніх сповнених нервового напруження годин. Модест чувся так, ніби після далекої, втомливої мандрівки повернувся в кляшторні мури, де миру й споглядання не порушує відгомін скороминущого світу.

Часом йому здавалося, що все пережите за останні місяці — лише химерний сон, що ніщо не змінилося, й він, як і багато років тому, самотньо молиться нічної години в костьолі. А проте відчуття реальності раз у раз поверталось до нього й порушувало спокій, що вливався в душу разом із словами молитви. Він хотів забути про світ, який існував за цими мурами, і боявся водночас: а раптом бажання це — гріховна втеча від того, що призначено йому провидінням? Чи те, що він опинився на землі в період нового занепаду — так він називав подумки ці часи, — не випробування? А маже, не тільки випробування, а й місія, що її мусить виконати, попри слабість тіла й духу, коли не хоче зрадити Всевишнього?

Думка ця визрівала в його голові вже кілька тижнів і цілком заволоділа ним зараз.

З якою надією і довір’ям крокував він дванадцять годин тому майданом перед собором. Те, що побачив тут, перевершувало найсміливіші сподівання: ось вона, столиця Петрова, [11] ще прекрасніша, ніж та, що милувала його очі й бентежила душу кілька віків тому. Тоді тільки-но зводили баню собору, не було ще величного портика, сотень статуй святих. Не височів тоді й величезний обеліск з хрестом на вершині.

Собор цілком заполонив увагу Модеста Мюнха. Він майже не дивився на групи людей, як йому здалося — пілігримів, котрі сновигали туди й сюди і щезали серед колон, що обступали майдан Святого Петра.

Він ішов далі й далі, ніби уві сні, і вуста його мимоволі повторювали слова молитви:

— Хай буде царство твоє, хай буде воля твоя як на небі, так і на землі…

Скільки тривала ця мандрівка — не знав. Не усвідомлював також, куди й чого поспішає. Та раптом побачив перед собою вівтар, священика в ризі, що підіймав угору чашу. Смиренно опустився на коліна, і в зсудомленому горлі заклякли слова молитви. То нічого, що відправа різнилася літургією од тієї, до якої він звик у своєму колишньому житті. Вже встиг примиритися з думкою, що час скрізь полишив сліди. Головне — священний зміст відправи лишився той самий.

Стоячи навколішки, пасучи очима кожен рух священика, Мюнх відчував: у ньому зростає прагнення скинути з себе гріховний тягар, що його носить ось уже кілька місяців, через який він не годен приступити до престолу господнього.

Праворуч, під стіною, побачив священика у сповідальні. Ослінчик перед невеличкими ґратами був вільний. Хіба міг він передбачити, що сповідь ця стане для нього новим, ще тяжчим спитком?

Чи так учинив він, як мусив учинити? Чи гнів, що спалахнув у ньому після слів сповідника, був гнів святий? Даючи ляпаса облудному слузі божому, він робив так, як велів йому обов’язок. Одначе…

Та хіба міг він учинити інакше? Хіба міг лишитися байдужим до єресі, проповідуваної священиком у сповідальні? Аби ж він мав певність, що то був лиш єдиний заблудлий брат. А коли їх багато? Коли сатана і тут посіяв свої отруйні зерна? Адже всяк бувало вже, і не раз…

Чому тут якось дивно дивляться на нього? Чому священики після інциденту із сповідником замість підтримати його, мовчки розійшлися? Чому духовні пастирі не відповідають на його запитання, уникають з ним щирої розмови? Навіть той молодий семінарист, якого він спитав про кардинала Лорку і який провів його аж до брами палацу, де міститься Папський Комітет Історичних Наук, на запитання відповідав так ухильно…

А кардинал? Чи він справді був такий заклопотаний, що не міг прийняти його того вечора? Щоправда, він призначив побачення на ранок і запропонував оглянути палац, та коли Мюнх захотів помолитися в каплиці, його покинули тут самого.

Щось дивне діється навколо нього, а що, не може збагнути…

Скрип одчинених дверей і приглушений відгомін кроків урвав плин думок. Хтось повільно йшов до вівтаря, наближався до Модеста. Нарешті зупинився за кілька кроків і важко опустився на ослінчик.