Чтение онлайн

Кама здригнулася. Мимоволі відхилила голову, а він, одсмикнувши руку й затуливши обличчя, швидко підвівся.

Їй здалося — в очах його блиснули сльози.

— Моде… — благально прошепотіла дівчина.

Їхні погляди зустрілися.

— Не дивися так на мене! Я не хочу! Я не можу! — промовив він здавленим голосом.

— Розв’яжи мені руки, прошу тебе, Моде!

Він знову схилився над нею, торкнувся пут, але одразу ж зі страхом одскочив.

— Що ти зі мною зробила? Ти! Ти!..

Він не скінчив. Склав руки й, притискаючи їх до чола, заговорив тремтливим, уривчастим голосом:

— Боже мій! Слабий я… Дай мені силу!.. Допоможи мені! Дозволь не чути… не бачити… Я мушу… мушу…

Голос його чимдалі слабшав.

Він довго стояв нерухомо, заплющивши очі й низько похиливши голову. Нарешті випростався й огледівся довкола, ніби чогось шукаючи. Запримітив покинуту дорожню торбу. Наблизився, підняв її й поклав на буфет. Почав хапливо, нервово викидати на підлогу речі.

Торба вже майже порожня. Зараз він дивився на викинуту з прозорих конвертів білизну, черевики, туалетні прибори, аптечку, що лежали біля його ніг…

Раптом нахилився й підняв плоский конверт. Там була тонка, протидощова пелерина. Він розгорнув її. Якийсь час роздумував, тоді потягся за ножем. Розрізав пелерину вздовж начетверо і зв’язав щось на кшталт довгої линви.

Спробував на міцність.

Підійшов до Ками. Став над нею й почав в’язати зашморг. Обличчя його знову стало холодне, затяте.

Вона злякано глянула на годинник. До посадки лишалося ще близько півтори години.

— Слухай! — спробувала повести далі гру. — Я маю тебе щось спитати.

— Про що?

— Скажи мені, чому ти хочеш моєї смерті?

— Помре тільки твоє тіло! Зате я врятую твою душу. Це головна мета. Я гадаю, мені це вдасться. Я змушу тебе покаятись у всьому…

— За віщо ти мене так ненавидиш?

— Я тебе ненавиджу? — обурливо заперечив Мюнх. — Навпаки! Я вболіваю за тобою… Тому й хочу тебе врятувати!.. Бо кохаю тебе… як… сестру…

— А знаєш, що я думаю? Це не зовсім так, як ти кажеш…

— А як?! — з тривогою запитав він.

— Почуття твоє земне. Убиваючи мене, ти хочеш убити в собі це почуття. Хіба не так?

Мюнх занепокоєно ворухнувся.

— Ти причарувала мене… Я знаю. Такі, як ти, можуть… Це ще один доказ!

— Немає ніяких диявольських чарів! Я звичайна жінка, а не посланець пекла. Це лише твоя вигадка.

— Бог мене випробовує…

— Це тобі тільки здається.

— Неправда! Є рай і є пекло. Коли я виберу хибний шлях, буду осуджений, коли ж істинний…

— Що тобі з моєї смерті? Вона нічого тобі не дасть. Немає ні раю, ні пекла. Є лише Земля. Є Всесвіт, сповнений незвичайних речей, про які ти не марив навіть уві сні, є людський мозок, який мислить, хоче і може досліджувати таємниці…

— Не богохульствуй! Язик твій повторює те, що йому нашіптує сатана! Але помилився володар пітьми! Душа твоя ще не в його руках. З божою поміччю я прожену його з тіла, яким він хоче мене спокусити!.. Молися, грішнице! Бог свідок — я не хотів тебе мучити. Але мушу! Я не маю вибору… Надто зачерствіло твоє серце.

— Ти хочеш мене мучити?

— Я не маю вибору. Вір мені, я не хочу цього. Але ще не пізно. Покайся у всьому й проси у бога прощення! Не соромся страху перед мукою. Небагато було розпусниць, які не визнавали своєї провини перед катом…

— І тобі ніколи не спадало на думку, що ті жінки брехали? Що звинувачували себе, тільки аби вкоротити муки?

— Бог не допустить, щоб суд, котрий виносить вирок од його імені, помилявся.

— Одначе… Бувало, що неправильно звинувачували?

— Горе брехливим звинувачувачам! їх теж карала рука божого правосуддя.

— А коли рука божа не доходила до них? Припустімо, зрештою, що їх покарано і до того ж якнайсуворіше! Хто поверне замученим життя? Хто винагородить жахливі тортури невинних, спалених на вогнищах?

— Хто? Господь наш, Ісус Христос. Та й що важать муки, смерть тіла перед раєм небесним, куди потрапляє безсмертна душа?

Пекельне коло знову замкнулось. Жоден аргумент не доходив до свідомості цієї людини. Мюнх на все знаходив готову відповідь за рецептом, усталеним кілька сторіч тому.

Кама глянула на годинник. До посадки лишалося ще вісімдесят хвилин. Чи вдасться їй затягти розмову?

— Отже, те, що ти чинив у своєму колишньому житті, було правильне?

Інквізитор завважив, куди дивиться дівчина, і теж глянув на годинник.

— Я знаю… — він урвав почату фразу. — Знаю: тільки тому питаєш, аби виграти час! Але тобі не вдасться пошити мене в дурні. Я мушу кінчати. Питаю тебе востаннє: чи признаєшся сама у зв’язках із сатаною? У своїх гріхах?

— У чому я маю признаватися?

— Ти знову хочеш ввести мене в оману… Гадаєш, це тобі вдасться?! Ні! Ні!

Мюнх ухопив дівчину за плечі й повернув ницьма, притискаючи спину коліньми.

Кама відчайдушно боронилася, намагаючись не дати спутати ноги. Вона усвідомлювала — про звільнення не може бути й мови, одначе прагнула загаяти час і тим збільшити шанси на порятунок.

На жаль, опиратися довго їй несила. Кама відчувала, як “линва” обплітає щиколотки, стискає їх до болю… Ще одна спроба звільнитися від пут — і вона зрозуміла: подальша боротьба надаремна.

Ноги були спутані.

Інквізитор підвівся. Кама чула над собою його здушений віддих… її пойняв панічний страх…

Мюнх пустив “линву”, і тіло дівчини безвладно впало на килим.

У кабіні залягла мертва тиша, проте інквізиторові здавалося: він і досі чує хриплий дівочий крик, і він намагався заглушити його в своєму кам’яному невблаганному серці.

Дивився на Каму, котра лежала нерухомо, на її викручені руки, розпухле обличчя, на посинілі, судорожно стиснуті вуста і чув, як огортає його жах.

А що, коли вона померла? Адже траплялося, і не раз, що чаклунки не витримували мук. Тоді звинувачували ката, його надмірну ревність чи невмілість. Тепер обвинувач, суддя і кат — він сам…

Однак не тому злякався, що, вбивши Каму, візьме гріх тяжкий на душу. Він зважився на це ще тоді, коли поставив собі за мету “врятувати” її. Йшлося про неї саму, про її душу! Ось найповажніша мета, заради якої врадив він боротися із своїми почуттями до цієї жінки. Аби вола зараз померла, не покаявшись у своїх гріхах, без хрещення святого й щирого жалю, — тоді він зазнав би поразки. Тоді звитяжець у битві цій — сатана.