Чтение онлайн

— Тобто? Тауер?

Роланд критично на нього зиркнув.

— А про кого ще я міг питати? Про кота?

Едді гмикнув і засміявся. Він глибоко вдихав чисте повітря і радів, що повернувся. З одного боку, подорожувати до Нью-Йорка у власному тілі було краще, ніж у тодеші — принаймні не було того відчуття хижої темряви й крихкості всього сущого. А з іншого боку, місто смерділо. Здебільшого через машини й викиди (найгіршими були маслянисті хмари від дизельного пального), але в ніс били ще тисячі різних неприємних запахів і сморід від занадто великого скупчення людських тіл, який не могли приховати парфуми й одеколони, що їх фолькен виливали на себе надміру багато. Чи усвідомлювали вони, як погано пахнуть усі разом? Напевно, таки усвідомлювали, подумав Едді. Він і сам колись це розумів. А ще колись він аж рвався до Нью-Йорка, ладен був убити людину, аби тільки туди повернутися.

— Едді? Повернися! — Роланд клацнув пальцями в нього перед носом.

— Вибач, — сказав Едді. — Так, Тауер мені не сподобався. Господи, змусив мене переправити свої книжки на цей бік. Поставив нам умову: ми ховаємо його паскудні перші видання, а він допомагає врятувати цей довбаний всесвіт!

— З його точки зору, все не так… а якщо й так, то хіба що в його снах. Ти ж знаєш, вони спалять його крамницю, коли побачать, що він утік. Я майже впевнений. Піділлють під двері бензину й підпалять. Розіб'ють вікно й кинуть гранату, можливо, навіть саморобну. Хочеш сказати, тобі це не спадало на думку.

Звісно, спадало.

— Ну, може, й так.

Тепер настала Роландова черга гмикати.

— Не так уже й багато «може» в твоєму «так». Що з того, що він урятував свої найкращі книжки? Зате у нас є за чим сховати панотцевий скарб у Печері дверей. Хоча, думаю, цей скарб тепер можна сміливо називати не панотцевим, а нашим.

— Його хоробрість геть не видалася мені хоробрістю, — сказав Едді. — То було більше схоже на зажерливість.

— Не всі мають покликання до меча, револьвера чи далекого плавання, — пояснив Роланд. — Але всі служать ка.

— Справді? А Багряний король теж? І люди закону, про яких говорив Каллаген?

Роланд не відповів.

— Думаю, з ним усе буде гаразд. З Тауером. Не з котом.

— Дуже смішно, — сухо сказав Роланд. Чиркнув сірником об штани ззаду, підніс вогонь до цигарки, склавши руку дашком, підкурив.

— Дякую, Роланде. Твоє почуття гумору робить успіхи. Спитай мене, як я думаю: чи виберуться Тауер і Діпно з Нью-Йорка, не наслідивши.

— І як ти думаєш?

— Ні, я думаю, вони залишать слід. Ми зможемо за ним піти, а Балазарові мавпи, сподіваюся, ні. Тривожить мене тільки Джек Андоліні. Він розумний, як чорт. Що ж до Балазара, то він уклав договір з цією корпорацією «Сомбра».

— Узяв сіль короля.

— Так, мабуть, — сказав Едді. Йому здалося, що стрілець говорить про Багряного короля. — А Балазар знає, що, уклавши договір, слід його виконувати чи мати збіса вагому причину для того, щоб не дотримуватися його умов. Варто бодай один раз лажонутися — і про тебе підуть чутки. Про те, що такий-то такий-то м'якне, втрачає хватку. У них ще буде три тижні, щоб знайти Тауера й переконати, щоб він продав ділянку «Сомбрі». Будь певен, вони цим скористаються, і… Роланде, найгірше в Тауері те, що всі ці події він не вважає реальними. Таке враження, що він сплутав своє життя з життям героя однієї зі своїх книжок. І тому думає, що фінал просто зобов'язаний бути хорошим, бо це одна з умов авторського контракту.

— І ти думаєш, що він поводитиметься недбало.

Едді реготнув.

— Не думаю — знаю. Питання лише в тому, чи знайде його Балазар.

— Ми будемо спостерігати за містером Тауером. Задля безпеки. Ти ж про це думаєш?

— Авжеж, срака-мотика, — сказав Едді. Запала коротка мовчанка, і враз вони обидва розреготалися. Коли напад сміху минувся, Едді повів далі: — Думаю, треба відрядити до нього Каллагена, якщо той погодиться. Ти, мабуть, вважаєш мене божевільним, але…

— Аж ніяк, — похитав головою Роланд. — Він один з нас… чи міг би бути одним з нас. Я одразу це відчув. До того ж він звик мандрувати дивними місцями. Я скажу йому про це сьогодні. А завтра ми прийдемо сюди, і я проведу його крізь двері….

— Дозволь мені це зробити, — запропонував Едді. — Одного разу з тебе досить. Принаймні поки що.

Роланд подивився на нього впритул й викинув недопалок у прірву.

— Едді, чому ти так кажеш?

— У тебе волосся посивіло отут. — Едді торкнувся свого тім'я. — А ще хода стала трохи дерев'яною. Зараз уже краще, але, думаю, ревматизм таки нагадав про себе. Визнай це.

— Добре, визнаю, — кивнув Роланд. Якщо Едді вважав, що то старий пан Ревматизм, тоді все не так погано.

— Власне, я міг би привести його вже сьогодні ввечері, ненадовго, щоб отримати поштовий індекс. Б'юся об заклад, там буде вже день.

— Ніхто з нас не підніматиметься цією стежкою в темряві. Хіба що в разі крайньої необхідності.

Едді глянув униз, на стрімкий спуск, де стирчав валун, завдяки якому п'ятнадцять футів стежки перетворювалися на канат.

— Ясно.

Роланд почав підводитися. Едді взяв його за руку вище ліктя.

— Почекай ще кілька хвилин, Роланде. Прошу.

Роланд сів, питально дивлячись на нього.

Едді набрав у легені повітря й видихнув.

— З Беном Слайтменом нечисто, — сказав він. — Це щур, донощик. Я майже впевнений.

— Так, я знаю.

Здивуванню Едді не було межі.

— Знаєш? Як? Звідки?

— Скажімо так: я підозрював.

— Окуляри, — сказав Роланд. — Бен Слайтмен-старший — єдиний у Кальї Брин Стерджис, хто носить окуляри. Ходімо, Едді, справи чекають. Розмовляти можна й дорогою.

Попервах розмовляти не випадало — надто вузькою і крутою була стежка. Та згодом, коли вони вже наближалися до підніжжя столової гори, вона стала ширшою і дозволяла думати про щось, крім обережності. Чоловіки знову могли розмовляти. Едді розповів Роландові про книжку («Доґан» чи «Хоґан») і химеру з прізвищем автора. Детальніше зупинився на сторінці з авторським правом (бо був не зовсім упевнений, що Роланд зрозумів, що це таке) і поділився своїми підозрами щодо сина. Ця думка здавалася божевільною, але…

— Думаю, якби Бенні Слайтмен допомагав батькові доносити на нас, Джейк би знав, — сказав Роланд.

— А ти впевнений, що він не знає?

Замислившись, Роланд похитав головою.

— Джейк підозрює батька.

— Це він тобі сказав?

— Йому не потрібно нічого казати.

Вони вже майже дійшли до коней, які привітно попіднімали голови й, здавалося, були раді бачити господарів.

— Він там, на «Рокінг Б», — сказав Едді. — Мабуть, нам варто туди з'їздити. Вигадати якийсь привід забрати його до Каллагена… — Він затнувся, пильно дивлячись Роландові в обличчя. — Ні?

— Ні.

— Чому?

— Бо це Джейкова доля участі.

— Це жорстоко, Роланде. Він і Бенні Слайтмен сподобалися один одному. Дуже сподобалися. А якщо Джейк викриє його батька перед усією Кальєю…

— Джейк зробить те, що повинен. Як і ми всі.

— Але, Роланде, він ще дитина. Невже ти не бачиш?

— Йому вже недовго лишатися дитиною. — 3 цими словами Роланд вибрався на коня, сподіваючись, що Едді не помітить гримаси болю, яка перекривила його обличчя, коли він перекидав праву ногу через сідло. Але Едді помітив.