Чтение онлайн

Одну стіну приміщення займали телеекрани. Вони трохи нагадували Джейкові кабінет його батька вдома, хоча в батька було лише три екрани — по одному на кожен канал. А тут… він полічив. Тридцять. Три екрани показували розмиту картинку, на якій Джейк не міг нічого розібрати. Ще на двох швидко, не затримуючись, бігли по вертикалі кадри, неначе вийшла з ладу синхронізація. Чотири інші екрани були темні. Решта двадцять один показували зображення. До них Джейк і прикипів поглядом. Шість із них демонстрували різні ділянки пустелі, в тому числі й верхівку пагорба з двома кровожерними кактусами. На двох екранах відображувався сам форпост, Доган, ззаду і з боку під'їзної дороги. Під ними на трьох інших екранах можна було побачити внутрішні приміщення Догана: на одному — щось схоже на камбуз чи кухню, на другому — маленьку казарму з ліжками, розрахованими на вісім осіб (на одному з верхніх ліжок Джейк помітив інший скелет). Третій екран показував ту кімнату, де зараз перебували Джейк із Юком, зі стелі. Хлопчик бачив себе й свого улюбленця. На одному екрані було видно рейки, на іншому — Маленьку Вайє з цього берега, мінливу і прекрасну в місячному сяйві. Дальній екран праворуч показував переїзд із залізничною колією, що його перетинала.

Але шокували Джейка зображення на позосталих восьми екранах. На одному можна було бачити універсальний магазин Тука, о цій порі темний і порожній, замкнений до ранку. На другому вгадувалися обриси Павільйону. Інші два екрани показували головну вулицю Кальї. Ще один — церкву Світлої Діви Марії, другий — вітальню будинку священика… зсередини! Джейк побачив панотцевого кота Лінивця, який спав, скрутившись у клубок на каміні. Ще на двох під різним кутом можна було роздивитися поселення манні (за Джейковим припущенням, хоч він там і не бував).

«Де ж, у біса, ті камери? — здивувався він. — Чому їх ніхто не помічає?»

Тому що вони були надто маленькі. До того ж надійно замасковані. Всміхніться, вас знімають прихованою камерою.

Але церква… і будинок отця… вони з'явилися в Кальї лише кілька років тому. І всередині? У самому будинку? Хто встановив там камеру і коли?

Джейк не знав коли, але мав жахливий здогад щодо особи того, хто це зробив. Яке щастя, що вони здебільшого розмовляли на веранді чи на моріжку. Та все одно, що з того всього почули Вовки чи їхні господарі? Що встигли записати ці пекельні машини, ці довбані пекельні машини?

Записати і передати?

Відчувши в руках біль, Джейк збагнув, що міцно стискає кулаки, впинаючись нігтями в долоні. Щоб розтиснути їх, довелося докласти чимале зусилля. Він весь час очікував, що от-от з гучномовця озветься голос, так схожий на Блейнів, і спитає, що він тут робить. Але в цьому покої не-зовсім-руїн усе мовчало, тільки тихо гули прилади, а ще коли-не-коли скреготали вентилятори. Він озирнувся через плече на двері й побачив, що вони зачинилися за ним на пневматичному шарнірі. Але це його не турбувало: зсередини двері, найпевніше, відчинялися легко. А якщо ні, на допомогу прийде старий добрий пароль «дев'яносто дев'ять». Він пригадав, як відрекомендувався мешканцям Кальї того першого, такого далекого тепер вечора в Павільйоні. Я Джейк Чемберз, син Елмера, з роду Ельда, ка-тет Дев'яноста і Дев'яти.Чому він так сказав? Ні найменшого здогаду. Все, що він знав, — постійно випливали якісь нові шматки головоломки. Колись міс Ейвері в школі читала їм вірш Вільяма Батлера Єйтса, який називався «Друге пришестя». Там щось було про сапсана, який дедалі ширше кружляє, описуючи фігуру, що, за словами міс Ейвері, уособлювала коло. Але тут, у цьому світі, всі події розгорталися по спіралі. Для ка-тету Дев'ятнадцяти (чи Дев'яноста і Дев'яти — байдуже, то було те саме) дорога звужувалася, хоч світ довкола старішав, слабів, розпадався. Відчуття було таке, що їх підхопив той самий ураган, що відніс Дороті в Країну Оз, де відьми були справжніми, а всім верховодили хамляри. І Джейк не вважав, що це дивно — бачити одне й те саме знову і знову, частіше і частіше, бо ж…

І тут краєм ока він помітив на одному з екранів рух. Придивившись ближче, побачив батька Бенні й Енді, робота-вістового, які саме вигулькнули на верхівці пагорба, де росли дозорці-кактуси. На його очах шпичасті руки-відростки потяглися вперед, перекриваючи дорогу й, мабуть, маючи намір прохромити жертву. Одначе Енді не мав жодних причин боятися їхніх колючок. Розмахнувшись, він ударив по відростку і відламав його наполовину. Шмат кактуса впав на землю, плюючись білою рідиною. Може, то був і не сік, подумав Джейк. Може, то була кров. Кактус на протилежному боці стежки швиденько відвернувся. Енді й Бен Слайтмен зупинилися на мить: напевно, обговорювали цю подію. Низька чіткість екрану не дозволяла роздивитися, чи ворушаться губи людини.

Джейка затопила хвиля жахливої, паралізуючої паніки. Тіло зненацька відмовилося слухатися, неначе його притягувала до землі сила тяжіння величезної планети, Юпітера чи Сатурна. Він не міг дихати — груди перестали здійматися. «Напевно, так почувалася Золотокоса, — промайнула в нього в голові тьмяна й невиразна думка, — коли прокинулася в маленькому ліжечку й почула, що повернулися троє ведмедів». Він не їв з ведмежої тарілки, він не зламав стільчика ведмежати, але тепер забагато знав. І всі таємниці, що їх він відкрив, зводилися до однієї. Величезної, монструозної таємниці.

Вони вже спускалися схилом. Простували до Догана.

Юк тривожився, дивлячись на нього. Він якнайдалі витяг свою довгу шию і зазирав йому в обличчя, але Джейк його не помічав. Перед його очима розпускалися чорні квіти, будь-якої миті він міг знепритомніти. Вони знайдуть його на підлозі. Юк спробує оборонити, але марно: Енді міг і не зважати на тварину, зате батько Бенні звернув би увагу. Надворі валялося чотири мертвих печерних коти, принаймні одного з них батько Бенні відправив на той світ зі свого вірного арбалета. Прикінчити одного гавкучого пухнастика-шалапута для нього не становитиме проблеми.

«То ти такий боягуз? — зазвучав у нього в голові голос Роланда. — Та нащо їм убивати такого легкодуха? Може, вони просто відішлють тебе на захід разом з невдахами, які забули лиця своїх батьків».

Це привело його до тями. Майже привело. Він глибоко вдихнув, втягуючи повітря доти, доки не заболіло на дні легенів. Потім лунко, зі свистом видихнув. І дав собі такого ляпаса, що аж у вухах задзвеніло.

— Ейк! — шокований побаченим, докірливо вигукнув Юк.

— Все нормально, — заспокоїв його Джейк. Подивившись на екрани, що показували кухню і казарму, він вирішив зупинитися на останній. На кухні не стояло нічого, за що чи під чим можна було сховатися. Можливо, там є шафка. Ану ж як нема? Тоді йому кінець.

— Юк, до мене. — 3 цими словами Джейк перетнув приміщення, яскраво освітлене білими лампами.

У казармі витали примарні пахощі стародавніх спецій: кориці й гвоздики. Десь у надрах Джейкової свідомості промайнула думка: а чи так само пахло в похованнях під єгипетськими пірамідами, коли туди вдерлися перші шукачі. З горішньої койки в кутку до нього шкірився скелет, неначе вітаючи. Подрімати хочеш, маленький волоцюго? Я тут уже віддавна дрімаю! Грудну клітку небіжчика заплели сріблястим павутинням павуки, і Джейк знову відсторонено подумав про те, скільки поколінь павучих малюків виросло в порожніх надрах цього кістяка. На іншій подушці лежала щелепа, і хлопчик здригнувся від огидного спогаду, що сплив у його пам'яті. Колись, у світі, де він помер, стрілець знайшов схожу кістку. І використав її.

Але його свідомість повністю зайняли два холодних питання й одне рішення, ще холодніше. Питання про те, скільки часу знадобиться Енді та Слайтмену, щоб сюди дістатися, і чи помітять вони його поні. Якби Слайтмен їхав на коні, дружня конячка уже давно привітала б товариша іржанням. Та, на щастя, чоловік був піший, як і того разу. Джейк і сам би прийшов пішки, якби знав, що до мети подорожі не більше милі на схід від ріки. Хоча, скрадаючись під покровом ночі з «Рокінг Б», він навіть достоту не знав, чи є в нього та мета.

А рішення полягало в тому, щоб убити обох чоловіків, бляшаного і живого, якщо його буде викрито. Звісно, якщо це вдасться. Можливо, завдання нелегке, але ті лупаті блакитні очі зі скла здавалися йому слабким місцем робота. Якщо його осліпити…

«Як на те Божа воля, вода буде, — сказав стрілець, який віднедавна оселився в нього в голові. Зараз твоє завдання — сховатися. Де?»

Не в ліжках. Їх надто добре було видно на екранах, а прикинутися скелетом Джейк ніяк не міг. Під одним з двоярусних ліжок у глибині? Ризиковано, але могло згодитися… хоча…