Чтение онлайн

— …три…

Аж раптом його осяяла думка, яскрава, наче очі Енді до того, як Роландів револьвер їх загасив. То був віршик на паркані, який оточував пустир, виведений рожевою фарбою з балончика: «О СЮЗАННА МІО, дволика моя ти. Який дивний збіг: Дон була у „Діксі-Піґ“ у…»

— …два…

І не те, і не те. Обидві цифри водночас. От чому клятий робот не обірвав його спроби після першої невдалої. Бо вона була не зовсім невдала.

— Дев'ятнадцять-дев'яносто-дев'ять! — закричав Едді у двері.

Відповіддю йому була мовчанка. Едді чекав, що ввімкнеться сирена, що Енді знову почне ломитися на волю. Едді накаже Тіанові й Розі тікати, спробує їх прикрити…

Голос, що пролунав з розтрощеної споруди, був безбарвним і рівним. Голос машини. Фальшива улесливість і щира лють щезли без сліду. Той Енді, яким його знали покоління фолькен у Кальї, зник навіки.

— Дякую, — сказав голос. — Я Енді, робот-вістовий, багато інших функцій. Серійний номер DNF-44821-V-63. Чим можу допомогти?

— Вимикайся.

У вбиральні тиша.

— Ти розумієш, що я тобі наказую?

— Будь ласка, не змушуйте мене, — тихо й налякано пробелькотів голос. — Ви погана людина. Погана.

— Вимикайся, зараз же!

Ще довша мовчанка. Роза стояла, притискаючи руки до горла. До них уже підходили з боку панотцевого будинку селяни, тримаючи в руках різне фермерське знаряддя, що мало правити за зброю. Роза махнула на них: мовляв, стійте там.

— DNF-44821-V-63, виконуй наказ!

— Так, Едді з Нью-Йорка. Я вимкнуся. — Новий тихий голос Енді бринів від жахливого смутку й жалю до себе. По шкірі и Едді поповзли мурашки. — Енді сліпий, і він вимикається. Ви розумієте, що мої основні акумулятори виснажено на дев'яносто вісім відсотків і я більше ніколи не зможу ввімкнутися знову?

Едді згадав Тію і Залмана, рунтів-велетів на фермі Джефордсів, подумав про решту бідолах, які поверталися до Кальї руїнами, про близнюків Тейвері, таких розумних, метикуватих, радих допомогти. І таких вродливих.

— «Ніколи» — це ще занадто м'яко для тебе, — сказав він. — Але нічого, хай буде й «ніколи». Годі балачок, Енді. Вимикайся.

Напівзруйнована вбиральня відповіла тишею. Тіан і Роза перебралися ближче до Едді й стали обабіч нього. Всі втрьох стояли перед замкненими дверима. Роза взяла Едді за руку вище ліктя, але він одразу ж вивільнився, на випадок, якщо доведеться стріляти. Хоча куди стріляти тепер, коли очей у Енді не стало, він гадки не мав.

Коли Енді заговорив знову, його голос зазвучав так рівно й гучно, що Тіан і Роза, зойкнувши, відступили. Едді залишився стояти. Колись він уже чув той голос і ті слова — на галявині велетенського ведмедя. У виконанні Енді вони звучали трохи інакше, але зміст був той самий.

— ТРИВАЄ ВИМКНЕННЯ DNF-44821-V-63! УСІ СУБ'ЯДЕРНІ АКУМУЛЯТОРИ Й ПЛАТИ ПАМ'ЯТІ НА СТАДІЇ ВИМКНЕННЯ! ЗАВЕРШЕННЯ РОБОТИ ВИКОНАНО НА 13 ВІДСОТКІВ! Я ЕНДІ, РОБОТ-ВІСТОВИЙ, БАГАТО ІНШИХ ФУНКЦІЙ! ПОВІДОМТЕ ПРО МОЄ МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ В КОМПАНІЮ «ЛАМЕРК ІНДАСТРІЗ» АБО «ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТД»! ЗАТЕЛЕФОНУЙТЕ 1-900-54! ВИНАГОРОДУ ГАРАНТОВАНО! ПОВТОРЮЮ: ВИНАГОРОДУ ГАРАНТОВАНО! —Пролунало клацання, і повідомлення увійшло в цикл: — ТРИВАЄ ВИМКНЕННЯ DNF-44821-V-63! УСІ СУБ'ЯДЕРНІ АКУМУЛЯТОРИ Й ПЛАТИ ПАМ'ЯТІ НА СТАДІЇ ВИМКНЕННЯ! ЗАВЕРШЕННЯ РОБОТИ ВИКОНАНО НА 19 ВІДСОТКІВ! Я ЕНДІ…

— Ти був Енді, — тихо сказав Едді. Він повернувся до Тіана й Рози та мимоволі всміхнувся, побачивши їхні налякані, мов у дітей, обличчя. — Все гаразд. Йому кінець. Він ще трохи погавкає, а потім замовкне. Можете зробити з нього… не знаю… підставку для вазонів абощо.

— Ми ліпше зірвемо дошки й поховаємо його просто тут, — кивнула Роза на вбиральню.

Едді розплився в широкій усмішці. Ідея потопити Енді в лайні йому подобалася. Навіть дуже.

Поки смеркання поволі поступалося ночі, Роланд сидів на краю естради й спостерігав, як фолькен Кальї наминають свою велику вечерю. Усі вони знали, що це, можливо, остання спільна трапеза, що завтра ввечері о цій порі їхнє чудове маленьке містечко може диміти в руїнах, та все одно веселилися. І не зовсім заради дітей, спостеріг Роланд. Правильний вибір приніс з собою величезну полегкість. Хоч люди й знали, що ціна буде високою, їх охопила запаморочлива легкість. Більшість нині спатиме тут, перед Павільйоном, неподалік спочиватимуть у наметі їхні діти й онуки, та тут люди залишатимуться й завтра — вони звернуть обличчя на північний схід і чекатимуть кінця битви. Лунатиме стрілянина, якої вони, найімовірніше, ніколи не чули, а потім хмара куряви, здійнята Вовками, або розвіється, поверне в той бік, звідки прийшла, або посуне в бік Кальї. Якщо так, то фолькен розбіжаться хто куди й чекатимуть, коли Вовки візьмуться палити їхні хати. А коли все закінчиться, вони стануть вигнанцями у власному містечку. Чи відбудують вони його, якщо карта ляже саме так? Навряд чи, подумав Роланд. Адже без дітей (а в тому, що в разі перемоги Вовки заберуть їх усіх, стрілець не сумнівався), без майбутнього в цьому не буде жодного сенсу. До кінця наступного сезону ця Калья стане містом-привидом.

— Благаю прощення, сей.

Роланд озирнувся. Перед ним, притискаючи до грудей капелюха, стояв Вейн Оверголсер. Зараз він був більше схожий на бурлаку, що шукає заробітку, ніж на великого фермера Кальї. У великих очах стояв смуток.

— Не проси вибачення, поки я ношу капелюха, якого ти мені подарував, — доброзичливо сказав Роланд.

— Атож, але… — Оверголсер затнувся, замислившись над тим, як хотів продовжити цю фразу. І вирішив не ходити околяса. — Ти призначав Ройбена Каверу, щоб він разом з іншими пильнував дітей під час бою?

— Так. І що?

— У нього нині лопнула кишка. — Оверголсер торкнувся свого випнутого живота в тому місці, де був апендикс. — Він лежить дома в гарячці й марить. Мабуть, помре від зараження крові. Трапляється, що дехто вичунює, але то рідко.

— Мені прикро це чути, — сказав Роланд, намагаючись придумати, ким замінити Каверу, справжнього богатиря, який справив на стрільця враження людини, що не знає слова «страх» і не відає, що таке боягузтво.

— Візьми замість нього мене.

Роланд подивився на нього впритул.

— Будь ласка, стрільцю. Я не можу стояти осторонь. Думав, що зможу, що повинен. Але не можу. Мене нудить від себе самого.

Роланд бачив, що виглядав фермер не вельми добре, неначе його справді нудило.

— Вейне, а твоя дружина знає?

— Еге ж.

— І не заперечує?

— Ні.

Роланд кивнув.

— Приходь сюди за годину до світання.

Обличчя Оверголсера просяяло від натхненної і якоїсь болісної вдячності, одразу помолодшавши на багато років.

— Дякую, Роланде! Кажу спасибі! Велике-велике!

— Радий, що ти з нами. А тепер послухай мене.

— Слухаю?

— Усе відбуватиметься не так, як я казав на великих зборах.

— Через Енді, ага.

— Так, частково через нього.

— А чого ще? Ти ж не хочеш сказати, що в нас завівся ще один зрадник? Ти ж не це маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що ти повинен бути в курсі наших справ. Розумієш?

— Так, Роланде, дуже добре розумію.

Подякувавши йому за змогу загинути на півночі від міста, Оверголсер швидко відійшов, не випускаючи капелюха з рук. Можливо, боявся, що Роланд передумає.

До стрільця підійшов Едді.

— Оверголсер прийде на гулянку?

— Схоже на те. З Енді було багато клопоту?

— Усе пройшло гладко, — сказав Едді, не бажаючи визнавати, що їм з Тіаном і Розалітою мало не настав гаплик. До їхніх вух досі долинало горлання робота. Чекати, поки він вимкнеться, лишалося недовго — голос сповістив, що процес виконано на сімдесят дев'ять відсотків.

— Я думаю, ти чудово впорався.

Рідкісні компліменти від Роланда завжди давали Едді відчуття, що він на вершині світу, але він намагався цього не виказувати.